Роль ЗМІ в системі національної безпеки

     Закон України "Про інформацію", прийнятий  ще в 1992 р., не враховує особливостей сучасних інформаційних технологій та перспектив участі України в інформаційному обміні. Відповідно його слід доповнити  такими законами:

     • "Про електронний підпис";

     • "Про участь в інформаційному обміні";

     • "Про електронну торгівлю";

     • "Про порядок виділення і  реєстрації доменних імен в українському сегменті мережі Інтернет".

     За  чисто формальними ознаками стан друкованих ЗМІ можна вважати  задовільним. Тим часом майже  катастрофічною є ситуація в українському книговиданні й книго-розповсюдженні, оскільки ця галузь як за рівнем розвитку інфраструктури, так і за якісними показниками перебуває в занепаді, а економічні умови її функціонування диктують високі ціни на українські видання (вдвоє вищі, ніж на російські). Варто  принагідно нагадати, що Росія активно  впроваджує податкові пільги для  друкованої видавничої продукції. Зокрема, ще в червні 2000 р. Держдума РФ, голосуючи  за новий податковий кодекс, зробила  виняток щодо сплати ПДВ для видань та медіа з питань науки, культури, освіти.

     Явно  недостатня увага приділяється в  Україні розвиткові й підтримці  державних інформаційних агентств, на які мають покладатися завдання щодо оперативного донесення до української  та світової аудиторії новин, що стосуються внутрішньої та зовнішньої політики держави, забезпечення "інформаційної  присутності України в найрозвинутіших  країнах світу.

     Серед десятків інформагентств, що працюють в Україні, лише одне — ДІНАУ —  державне. До того ж центральні владні структури перевагу щодо надання  інформації часто віддають не державним, а інколи навіть не національним, інформагентствам.

     Телерадіоінформаційна галузь за ознакою зростання кількості телерадіокомпаній начебто переживає стадію злету, але за більш глибокого аналізу виявляється, що галузь, особливо її державний сектор, перебувають в незадовільному стані, про що свідчать, зокрема:

     • регіональна нерівномірність теле- і радіообслуговування населення України;

     • технічне і технологічне відставання  електронних ЗМІ;

     • кризовий стан (фізична зношеність і моральна застарілість) інфраструктури вітчизняного телерадіомовлення, зокрема  діючих мереж і парку технічних  засобів, які практично не оновлюються  з 80-х років. 

     На  сьогодні понад 70 % телерадіомовного обладнання повністю відпрацювало свій ресурс, значна його частина перебуває в аварійному стані, обладнання фізично та морально застаріло і є надзвичайно  енергоємним. За розрахунками фахівців, на модернізацію мереж потрібно понад 50 млн. доларів США.

     Складне фінансово-економічне становище радіотелевізійних  передавальних центрів і компаній зумовлює технічний і технологічний  занепад галузі. Так, провідна національна  компанія, яка транслює інформацію на Україну і світ про політичні, економічні, культурні та інші аспекти  життя країни — Концерн РРТ, перебуває  на межі банкрутства. Аналогічна ситуація склалася і в обласних радіотелевізійних  передавальних центрах.

     3 нормативно-правового та безпекового поглядів на особливу увагу заслуговують ключові поняття захисту духовно-інтелектуальної діяльності та власності на національний інформаційний продукт, виготовлений національним інформаційним виробником.

     В Україні досі законодавчо не окреслені  належним чином поняття власності  творчого журналістського колективу  на створений ним інтелектуальний  продукт (статтю, радіо-, телепередачу тощо). Так само неврегульованими залишаються юридичні відмінності між "засновником" і "власником" ЗМІ. Дані аспекти є надзвичайно важливими, оскільки від їх юридичного тлумачення залежать процедури ліцензування ЗМІ, визначення податкових умов їх економічної діяльності тощо.

     Ідеться, зокрема, про ті українські ЗМІ, що функціонують як партнери провідних російських та інших закордонних ЗМІ. Як відомо, статус таких видань, як "Комсомольская правда в Украине", "Известия—Україна" тощо, визначається по-різному. Творчі колективи вважають ці видання українськими з тією лише особливістю, що, відповідно до підписаних угод, вони купують інформацію у своїх російських партнерів. Але органи влади час від часу висувають претензії до зазначених та інших подібних видань, звинувачуючи їх у тому, що вони нелегально або напівлегально завозять в Україну виготовлений у сусідній країні інформаційний продукт, ухиляючись таким чином від податків та ставлячи українських колег в умови нерівної конкуренції.

     У будь-якому разі питання щодо регулювання  діяльності іноземних та "напівіноземних" ЗМІ в Україні залишається поки що не вирішеним. Воно є особливо актуальним, коли йдеться про радіо-мовників, оскільки не є особливою таємницею, що чимало українських радіокомпаній не виробляють свій продукт самостійно, а ретранслюють популярні іноземні радіостанції, переважно російські. І справа не лише в нерівних умовах конкуренції: в українських виробників інформації зникають стимули для створення власного інформаційного продукту. По суті, виникають проблеми такого ж ґатунку, що й проблеми поширення як в Україні, так і за її межами так званої піратської продукції, від тиражованої в Україні.

     Якщо  справи так підуть і надалі, то можемо в найближчій перспективі взагалі  втратити творчих людей, здатних  до виготовлення національного інтелектуального продукту. В епоху інформаційної  революції це дуже небезпечна загроза.

     Адже  йдеться не лише про виробника, а  й про масового споживача, про  формування сучасних стандартів споживання. Налаштувавшись на інформаційний "секонд", український споживач масової інформації може відвикнути від вітчизняного продукту. Із цієї точки зору РНБО України хвилює доля вітчизняного кінематографа, телемистецтва тощо.

     Водночас  до звинувачень в "інформаційній  експансії", які лунають на адресу деяких ЗМІ з боку їх конкурентів, слід ставитися вкрай обережно. Не варто будь-яку інформацію з України й про Україну, яка виходить від іноземних ЗМІ, вважати актом інформаційної експансії.

     По-перше, інформаційний простір — не дачна  ділянка, яку можна обгородити парканом. Він завжди буде прозорим або напівпрозорим, а про стратегію інформаційної  закритості, властиву радянським часам, слід забути. Інша справа, що ми самі ще не навчилися використовувати зазначену  інформаційну прозорість для обстоювання  власних національних інтересів.

     По-друге, про медіа-експансію можна говорити лише в разі проведення іншими державами  спеціальної політики, здатної деструктивно впливати на формування громадської  думки в Україні, дестабілізувати  внутрішню ситуацію тощо.

     Так само здебільшого некоректними є  звинувачення на адресу деяких ЗМІ  в розголошуванні державних таємниць. Тут має спрацьовувати "презумпція невтаємниченості". Тим більше що від радянсько-компартійних часів ми успадкували погану звичку втаємничувати багато чого з того, що є "таємницею Полішинеля". Власне, на цій манії втаємничування й була заснована тоталітарна система, яка не лише політично, а й морально-психологічно остаточно не подолана й донині.

     Якщо  все зазначене підвести під певний "спільний знаменник", то йдеться, зрештою, про проблему дотримання балансу  між демократичною еволюцією  суспільства і регуляторною функцією держави.

     Ціла  низка питань виникає у процесі  спілкування журналістів з органами державної влади. Якщо абстрагуватися від усім відомих фактів відвертого використання ЗМІ в політичному  або економічному протиборстві, то йдеться про малоуспішні спроби журналістів отримати більш-менш об'єктивну  інформацію щодо перебігу соціально-політичних процесів в Україні, щодо намірів  та дій влади. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     РОЛЬ  ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ У  ФОРМУВАННІ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ, ЇХ ВПЛИВ  НА СТАН НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

     Засоби  масової інформації виражають і  формують громадську думку, яку прийнято розглядати як колективне судження людей, в якому ставлення до подій  і явищ виявляється у формі  схвалення, осуду або вимоги. Громадська думка формується в процесі руху інформації в суспільстві, відображає людське буття, суспільну практику людей і виступає як регулятор  діяльності. Вона створюється під  впливом буденної свідомості (включаючи  соціальну психологію), емпіричних знань, навіть забобонів, а також  науки, мистецтва, політики і, зрозуміло, всіх джерел масової комунікації.

     Будучи  станом суспільної свідомості, громадська думка є ніби посередницею між  свідомістю і практичною діяльністю людей. Не підмінюючи ні однієї із форм суспільної свідомості, не спираючись на організовану силу як закон, не визначаючи цілей, як це робить програма, громадська думка з допомогою специфічних  засобів, шляхом схвалення або осуду, захоплення чи зневаги, акцентування інтересів, раціональної та емоційної оцінки людей  і їхніх учинків сприяє трансформації  тих чи інших ідей у конкретні  вчинки. Розуміючи всю складність вичленення мотивів поведінки людей, пов'язаних з їхніми потребами і  переконаннями, не можна не погодитися з думкою вченого О. Улєдова про те, що "стан свідомості (в тому числі громадська думка) становлять суб'єктивний бік реальних відносин та діяльності людей, виступаючи в ролі рушійної сили".

     Отже, виражаючи і формуючи громадську думку, засоби масової інформації, з  одного боку, акумулюють досвід і волю мільйонів, а з другого — впливають  не тільки на свідомість, а й на вчинки, групові дії людей. Тоталітарні  режими не рахуються з громадською  думкою. У демократичному суспільстві  управління соціальними процесами  передбачає вивчення і вплив саме на громадську думку. А у зв'язку з цим справді величезна роль засобів масової інформації. Вони стають важливим компонентом демократичних  форм управління соціальними процесами.

     Засоби  масової інформації здійснюють свою політичну, управлінську роль у політичній системі шляхом обговорення, підтримки, критики й осуду різних політичних програм, платформ, ідей і пропозицій окремих осіб, громадських формувань, політичних партій, фракцій держави. Процес перебудови, демократизації суспільства надзвичайно активізував засоби масової інформації і в цьому плані. Досить згадати обговорення проектів найрізноманітніших законів, проектів економічних реформ, структур управління і т.д.

     Слід  також пам’ятати, що пропаганда, навіть підтримка тих чи інших політиків, їхніх програм не означає їх некритичного сприйняття. Гіркий досвід минулого застерігає від колишніх захоплень програмами і діями окремих політичних лідерів. Преса повинна зважено і критично оцінювати їх. Звичайно, критичний  підхід не має нічого спільного з  тим огульним, упередженим запереченням нових ідей, рухів, формувань, характерним  для компартійної преси. Йдеться  про порушення елементарних норм плюралізму, етики і моралі. По-перше, це небажання дати об’єктивну інформацію про явище. Можна не погоджуватися  з чужою позицією, але об’єктивно викласти її — норма журналістики. Спотворення і підтасовка фактів, викривлення позиції опонента і  понині залишаються засобами боротьби проти нового як ворожого, неможливого, антинародного. Це типовий більшовицький  підхід, який потрібно долати. По-друге, це типові публічні доноси на окремих  осіб, знаходження „компромату”, інформації з сумнівних і загадкових джерел про ту чи іншу людину, якими рясніли сторінки комуністичних газет уже у так звані перебудовні роки.

     А між тим, саме засоби масової інформації повинні показувати зразок політичної культури, зміни самої сутності політичного  мислення. Преса, інші засоби масової  інформації покликані виховувати цю політичну культуру в суспільстві. Політична культура журналіста передбачає правдивість, чесність, надання переваги загальнолюдським чинникам перед кастовими, класовими. Висока політична культура передбачає також добросовісність  у викладі точки зору політичного  опонента, недопустимість поширених  і сьогодні мітингових прийомів навішування ярликів, підміни переконливих аргументів суто емоційними засобами суперечок і звинувачень.

     Демократизм, політична культура несумісні з  нетерпимістю, коли автори, не соромлячись  образливих виразів, шукають і малюють  образ ворога. Полеміка ще нерідко  перемішується з відкритою лайкою. Без політичної боротьби, часто гострої, принципової, демократичне суспільство  обійтися не може.

     Держава повинна контролювати засоби масової  інформації відповідно до Конституції  та чинних законів, щоб нейтралізувати можливі прояви інформаційної шкоди  для своїх громадян. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВИСНОВОК 

     Нині  формується нове уявлення про головний фактор могутності держави, згідно з  яким основним чинником у ХХI столітті є інформація, здатність держави  мати у своєму розпорядженні найсучасніші інформаційні технології і засоби, що дозволяють ефективно обробляти, зберігати, передавати й поширювати потрібно інформацію. Володіння державою такою здатністю – шлях до подальшого нарощування на нових засадах  своєї економічної та військової міцності.