Чорна рада

 

Гості сиділи за трапезою не мовчки: балакали таки й геть-то голосненько, що Петро мусив добре гукнуть через вози «Добридень». Обернулось тоді до нього дві чи три голови.

 

— Пане господарю! — каже. — І ви, шановная громадо! Просить паволоцький Шрам пропуска через табор.

 

Скоро назвав Шрама, зараз деякі повставали да й дивляться; а господар пізнав Петра да й каже:

 

— Де ж той Шрам? Це хіба десята доля старого Шрама.

 

— Де тобі десята! — підхопили, шуткуючи, гості. — Хіба сота!

 

— І сотої нема! — закричали усі гурбою. — Хоч тисячу таких красних жупанів ізложи докупи, то все-таки не буде Шрама!

 

Усі були раді з такої вигадки; інші аж реготали: клюкнули вже зранку добре. Як ось під'їхав і сам Шрам. Скоро загледіли його сиву бороду, зараз вози поодкочували геть і повиходили до його назустріч. Господар із пляшкою й чаркою попереду.

 

— От наш старий Шрам! — кричали міщане. — От наш батько!

 

— Що се, Тарасе? — каже тоді Шрам господареві (а господар колись був у охочих козаках у Шрама сурмачем). — Супротив кого се ти заложив такий табор? Здається ж тихо на Вкраїні?

 

— Де тобі тихо, пане полковнику чи панотче?.. Я вже не знаю, як тепер тебе й величати, — каже Тарас Сурмач. — Де тобі тихо? Сьогодні народивсь у мене такий лицар, що аж земля затрусилась. Дав мені бог сина, такого ж, як і я, Тараса. Коли миш голови не одкусить, то й він по-батьківськи трубитиме козакам на приступи; та й тепер уже трубить на всю хату.

 

— Нехай велик росте да щаслив буде! — каже Шрам.

 

— Чим же тебе шанувати, вельможний пане?

 

— Нічим не треба, Тарасе.

 

— Як то нічим? — здивовавшись, каже Сурмач. — Хіба зарок положив?

 

— Не зарок, Тарасе, а, прибувши до Києва, всяк християнин повинен перше поклонитись церквам божим.

 

Не таківський же був і Тарас, щоб угомонивсь одразу.

 

— Добродію мій, — каже, — любезний? Коли б я знав, що така мені на старість буде честь од пана Шрама, то враг мене візьми, коли б я засурмив вам хоч на один приступ! Хіба ж ти не рад моєму Тараскові, що не хочеш попорськати його пелюшок? Тобі, мабуть, байдуже, чи виросте з його добрий козак, чи закорявіе, як жидовча!

 

— Рад я йому з щирого серця, — каже Шрам, — пошли йому, господи, щастє й долю; тілько ж не та пора тепер, щоб гуляти напідпитку.

 

— Та на добре діло, добродію, завсіди пора. Дивись, скільки возів коло хати! Ніхто не одцуравсь моєї хліба-солі. Інший на ярмарок брався, інший у гай по кілля, інший з пашнею до млина; та отже коли припало пильне діло, що треба привітати нового чоловіка, то нехай ярмаркує собі хто хоче, нехай свині лазять у город, а жінка рве на собі волосся, — тут ось треба запобігти, щоб новому чоловікові не гірко було на світі жити. А то скаже: «От у мене батько такий-сякий був! Поскупивсь ісправити як слід родини, а тепер і їж хліб пополам із слізьми!»

 

— Одумайся, бога ради, Тарасе! — каже Шрам (уже йому докучило слухати п'яне верзякання). — Чи до речі ж отеє чоловікові, приїхавши до церков божих, до мощей святих, застряти на хрестинах?

 

— Та що ти, куме, коло нього панькаєш? — сказав хтось ізбоку товстим голосом. — Хіба не знаєш, що се таке? Знай нас, панів! От воно що! Сказано — кармазини. Себто вже наш брат їм не кунпанія, — от воно що!

 

Як сказав, то наче іскру в порох укинув. Усі так і загорілись, бо міщане вже давно на городове козацтво да на старшину важким духом дихали.

 

— Е, пек же його матері! — закричало десятеро разом. — Так ми тілько тоді кунпанія кармазинам, як треба виручати їх із-під кормиги лядської?

 

— Пхе, — каже господар, — якого ж чорта нам коло них панькати?

 

— К дияволу кармазинів! — загукала громада, роздрочившись, як бугаї. — Вони тілько вміють бряжчати шаблями; а тоді де були сі брязкуни, як безбожний Радзівілл загуркотав із гармат у городські ворота?

 

Закипів же й Шрам, почувши такі речі.

 

— А ви ж, — каже, — прокляті салогуби, де тоді були, як ляхи обгорнули нас під Берестечком, мов горщок жаром? Де ви тоді були, як припекли нас з усіх боків, що трохи не половина війська википіла? Ви тоді бряжчали не шаблями, а талярами да дукатами, що понабирали од козаків за гнилі підошви да діряві сукна! Га! А Радзівілл прийшов, так ви, окаянні, не одвітовали йому й разу з гармати! Плюгавії страхополохи! Оддали самохіть Радзівіллові місто і, як тії баби, заголосили: «Згода!» Як же запалав Київ да почали литвини душити вас, що овечок, так хто підскочив до вас на підмогу, коли не козаки? Бідолаха Джеджелій із жменею тих сіромах улетів у Київ, як голуб у гніздо за шуляком; а ви підперли його, зайці нікчемнії? Дурень покійник був! Я не Литву, я вас би сік да рубав, бісові діти! Я вас навчив би боронити, що одвоювали вам козаки!

 

— Який гаспед одвойовував наше добре, опріч нас самих? — кричали міщане. — Одвоювали козаки!.. Та хто ж були ті козаки, коли не ми самі? Се то тепер, з вашої ласки, не носимо ми ні шабель, ні кармазину. Козацтво ви собі загарбали, самі собі пануєте, ридванами їздите, а ми будуй власним коштом стіни, палісади, башти, плати чинш, мито і чорт знає що! А чом же би і нам по-козацьки не причепити до боку шаблі та й не сидіти, згорнувши руки?

 

— Козаки сидять, згорнувши руки! — каже Шрам. — Щоб ви так по правді дихали! Коли б не козаки, то давно б вас чорт ізлизав, давно б вас досі ляхи з недоляшками задушили або татарва погнала до Криму! Безумнії глави! Да тілько козацькою одвагою держиться на Вкраїні предся Русь і благочестива віра! Дай їм усім козацьке право! Сказали б ви се батьку Богданові: він би якраз потрощив об ваші дурнії голови свою булаву! Де в світі видано, щоб увесь люд жив при однаковому праві? Усякому своє: козакам — шабля, вам — безмін да терези, а поспільству — плуг да борона.

 

— Коли усякому своє, — каже Тарас Сурмач (а пляшкою махає так, що аж горілка ллється), — коли усякому своє, то чом же нам шаблю і козацьку волю не назвати своєю? У козаків не ставало війська, — ми сіли на коні; у козаків не було грошей, — ми дали їм і грошей, і зброю; укупі били ляхів, укупі терпіли всякі пригоди, а як прийшлось до розквітання, то козаки зостались козаками, а нас у поспільство повернено! Що ж ми таке? Хіба ми не тії ж козаки?

 

— Хіба ж ми не тії ж козаки? — підхопила громада,

 

позакладавши із зневагою руки за пояси. — Хто жив із нами запанібрата, дак тепер гордує нашим хлібом-сіллю!

 

Шрам не раз починав говорити, так куди! Галас той так і покриває слова його.

 

— Та постривайте, постривайте, пани кармазини, — гукнув один товстопикий синьокаптанник, — швидко ми вам хвоста вкрутимо! Не довго гордуватимете нами! Налетять зозулі, що нас не забули... Добрі молодці не дадуть нам загинути. Справимо ми вам чорну раду; тоді побачимо, хто яке матиме право!

 

— Ого, — каже Шрам, — он воно куди діло хилиться!

 

— А то ж як? — кажуть, стоячи козирем, міщане. — Не все тілько козакам на радах орудовати. Схаменулись і на нас січові братчики.

 

Да й оглянулись на чубатого запорожця. Запорожець сидить коло хати, да мов і не він, мов і не чує, що круг нього наче море грає.

 

— Еге-ге! — каже тоді Шрам. — Так це із Низу такий вітер віє!

 

Да й догадавсь, що вже вогню підложено, уже тілько роздуть, то й зніметься пожежа по всій Україні. Серце в його зомліло, як зміркував собі, що то з того може за лихо уродитись! Де ділась зараз і вся досада на міщан!

 

— Шановна громадо! — каже. — Не думав же я й не гадав, щоб кияне пошановали отак мою старість! Чи давно ж ми були в вас із батьком Хмельницьким? Тоді ви з хлібом-сіллю виходили до нас назустріч, з плачем і радістю нас привітали; а тепер ось старого Шрама, що поруч їхав із батьком Богданом, отак зневажаєте!

 

— Панотченьку ти наш коханий! — каже йому Тарас Сурмач, бо зараз така мова його вгамовала. — Хто ж тебе зневажає? Чи се ж проти тебе, батьку, говориться? такії, що душать нас, узявши за шияку; а ти зроду нікому злого не заподіяв. Не вважай на їх галас. Мало чого не буває, що п'яний співає! Їдь собі з богом, поклонись церквам божим, та й за нас, грішних, прочитай святу молитву.

 

А Черевань тим часом усе ждав, поки замовкнуть, бо не любив ніяких сварок; да ото як побачив, що вже почав той гомін утихати, виїхав із-за Шрама да й каже:

 

— Казнає за що ви завелись оце, бгатці! Дайте тілько заглянуть нам хоч у одну церкву, а тоді я отут із вами сяду і вже не знаю, хто переп'є мене в Києві, опріч пана війта.

 

Міщане вже взяли своє: зігнали трохи криком серце; а Череваня таки й любили, і шановали, бо був козак друзяка: уже кому чи яка нужда, чи що, то зарятує й визволить. От і давай уже хоть коло сього леститись…

 

— Оце, — кажуть, — пан, так пан! Дай, боже, і повік таких панів! Нема в нього ні крихти гордості!

 

— За те ж йому господь дав таку золоту й панію, — казали деякі.

 

— За те ж йому дав і дочку краще маку в городі, — добавили ще іншії.

 

— Ну, пропустіте ж нас, коли так, — каже Шрам.

 

— Пропустімо, пропустімо ясних панів! — сказав Тарас Сурмач да й розтовпив своїх гостей.

 

Розступились і дали проїхати верховим і ридванові.

 

Довго їхав Шрам, понуривши голову: тяжко стало старому на душі. Далі здихнув важко, од серця, да й каже, так ніби сам до себе:

 

— Вскую прискорбна єси, душе моя, і вскую смущаєши мя? Уповай на господа!

 

А Черевань, їдучи поруч, прислухавсь, що він собі мимрить.

 

«Е, — думає, — отже, мабуть, вражі личаки справді допекли йому. Треба його розважити».

 

— Бгате, — каже, — Іване! Удар ти лихом об землю! Чого таки тобі журитись?

 

— Як чого? — каже Шрам, — хіба не чув, що на умі в сих мугирів? Задумали чорну раду іродові душі!

 

— Та враг їх бери з їх чорною радою, бгате!

 

— От тобі на! А хіба ж ти не бачиш, звідки сей вітер віє? Се вже коїть не хто, як проклятущий Іванець із низовими комишниками. Так хіба нам сидіти, згорнувши руки, коли огонь уже підложено і ось туж-туж пожежа схопиться по Вкраїні!

 

— А що нам, бгате, до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти або пити, або ні в чому хороше походити? Слава тобі, господи, буде з нас, поки нашого віку! Я, бувши б тобою, сидів би лучче дома та їв би хліб-сіль з упокоєм, аніж мені битись на старість по далеких дорогах та сваритись із міщанами.

 

— Враг візьми мою душу, — закричав із серця Шрам, — коли я ждав од Череваня такої речі! Ти Барабаш, а не Черевань!

 

Що ж би ви думали? Черевань так і помертвів од сього слова.

 

— Що ж оце ти сказав, бгатику? — ледві промовив через силу.

 

— Те, — каже, — що, так, як Барабаш казав Хмельницькому:

 

Ми дачі не даєм,

 

В військо польське не йдем:

 

Не лучче б нам з ляхами,

 

Мостивими панами,

 

Мирно проживати,

 

Аніж піти лугів потирати,

 

Своїм тілом комарів годувати?

 

Так оце й ти говориш. Нехай гине отчизна, аби нам було добре! Нема ж тобі тепер у мене й другого прізвища, як Барабаш!

 

— Бгате Іване! — каже Черевань, а сам аж тремтить. — Років десять назад правовався б ти зо мною за се порохом та кулею. Тепер я вже не той, тілько ж і нехай враг візьме мою душу, коли я хочу зостаться з таким паскудним прізвищем. Покажу я тобі, що я не Барабаш; їду з тобою за Дніпро так, як от сиджу на коні, — з жінкою, з дочкою і Василем Невольником, і хоч би ти, як кажеш, для отчизни кинувсь із мосту в воду, то й я за тобою.

 

— Отеє так по-козацьки! — сказав Шрам, да аж печаль свою забув, як побачив, що в Череваня ще не зовсім заснуло козацьке серце. — Дай же, — каже, — руку да обіщайсь от перед братством Сагайдачного, що держатимешся за мене у всякій долі.

 

— Даю і обіцяю, бгате! — каже Черевань, сміючись: рад був, що розважив Шрама.

 

Тут вони саме прибули до братства, що на Подолі.

 

— Ходімо ж, — каже Шрам, — да помолимось, щоб господь допоміг нам у нашому доброму ділі.

 

V

 

Рідко, може, єсть на Вкраїні добра людина, щоб ізжила вік, да не була ні разу в Києві. А вже хто був, то знає братство на Подолі, знає ту високу з дзигарками дзвіницю, муровану кругом ограду, ту п'ятиголову, пишно, з переднього лиця, розмальовану церкву, тії високі кам'яниці по боках. От же років за двісті назад, тоді, як отой-то Шрам був у Києві, все те було інше. Тоді ще стояла дерев'яна церква гетьмана Петра Сагайдачного, і ограда, і дзвіниця, і всі братські школи, — усе те було дерев'яне. У середині в монастиреві стояв тоді густий старосвітський сад. Була то колись благочестива пані Ганна Гулевичівна, що подаровала на братство свій двір із садом; і на тому-то дворі гетьман Сагайдачний церкву збудовав і монастир братський з школами устроїв, щоб теє братство дітей козачих, міщанських і всяких учило, людям у темноті розуму загинути не давало.

 

Постоявши прочане наші в церкві, подали срібла панотцям братським на школи і прогаялись геть-то, оглядуючи монастир. А було тоді на що там задивитись. Придавсь один чернець на мальованнє і пообмальовував не то церкву, да й саму ограду округи братства, що вже де на яку дивовижу, а в братство миряне йшли дивитись на мальованнє. Що тілько в біблії прописано, усе чернець той мов живе списав скрізь по монастиреві. То ж святе саме по собі, а то таки й наше козацьке лицарство було там скрізь по ограді помальоване, щоб народ дививсь да не забував, як колись за батьків та за дідів діялось.

 

Був там намальований і Нечай, і Морозенко. Круг його горять костьоли й замки, а він січе-рубає, топче конем ляхів з недоляшками. Іще й підписано: «Лицар славного війська Запорозького»; а над ляхами: «А се проклятущі ляхи». Знаєте, тоді ще Хмельнищина тілько що втихла, так любив народ, дивлячись, споминати, як наші за себе оддячили. А ченці собі любили мирянам у голову задовбувати, що нема в світі ворога над католика. Пали, рубай його, вивертай з коренем, то й будеш славен і хвален, як Морозенко.

 

Був там і козак Байда, що висів ребром у турків на гаку, а не зламав своєї віри. Так і те все там помальовано, щоб усяке знало, які то колись були лицарі на Вкраїні.

 

Був і Самійло Кішка, що й досі про його співають кобзарі, як він попавсь у турецьку неволю і п'ятдесят чотири роки був на галерах у кайданах, за замками, як йому господь допоміг і себе, і товариства пів-чвартаста визволити, і як, узявши ту галеру, приплив до козаків і корогви хрещаті давні у кишені козакам привіз — не зневажив козацької слави.