Сенсуалістична етика, етичний скептицизм Девіда Юма

     Енциклопедистів називали також просвітителями, бо вони ставили за мету дати народу освіту і «просвітити» монархів відносно смислу «істинного» людського суспільства. Враховуючи вимоги часу, просвітителі замінюють старі уявлення про людину, вважають її істотою природною, а почуття і розум проголошують продуктами тілесної організації. Те, що люди — природні істоти, робить їх рівними. Звідси — будь-які кастові привілеї повинні бути скасовані. На їх думку, необхідно допомогти людям зрозуміти істину і перебудувати суспільство відповідно з людською природою. Саме таке розуміння людини і людських відносин бони вважали розумними. З погляду просвітителів розумним проголошується відповідність між індивідуальною і суспільною природою. Таким чином, природний егоїзм замінюється «розумним егоїзмом». Отже, Їх погляди постійно коливаються між індивідуальним і суспільним. Тут міститься суперечливість просвітительської концепції, яка згодом приведе до переосмислення поняття людини — вона ніколи не буває просто природною, а завжди є суспільною істотою.

     В середині XVIII ст. ідеї французьких просвітників, енциклопедистів європейського  знання і виховання нової світської  інтелігенції, суб'єкта енциклопедичної духовності, заволоділи розумом німецьких мислителів. І якщо пафос французької освіти знайшов втілення у виданні «Енциклопедії» - тлумачного словника наук, мистецтв і ремесла, а також в ідеї Великої Французької революції -новій людині - громадянинові, то пафос Просвіти знаходить своє відображення в теорії мистецтва Йоганна Вінкельмана і Готхольда Лесінга, в педагогічних ідеях Йоганна Песталоцці, в «Ідеї до філософії історії» Йоганна Гердера, «Загальній природній історії і теорії неба» Іммануїла Канта, теорії Нового Роману або людини, як «громадянина Світу» Фрідріха Шлегеля.

     Англійський філософ Дж.Берклі (1685-1753) - наголошує  на тому, що загальновідомий факт існування  речей аж ніяк не означає їх об'єктивного, незалежного від нашого духу існування, як про це гадають філософи-матеріалісти. Так, з позицій натуралістично-механічного тлумачення реальності для такої, що безпосередньо спостерігається, сприймається, переживається, реальне існування засвідчується лише фактом чуттєвої фіксації у досвіді (зовнішньому чи внутрішньому). Тому, вважає Берклі, єдиний смисл, який має слово „існування”, є „бути сприйманим”, адже єдиним, з чим безпосередньо має справу людина, спілкуючись з світом речей, є ті або інші зорові, слухові, тактильні відчуття у певних комбінаціях і послідовності. 
 
Берклі цілком послідовно і слушно вказує на відсутність принципової відмінності між первинними і вторинними ознаками, оскільки перші (протяжність, форма, рух тощо) так само дані нам через відчуття, як і другі. 
Позиція Берклі - позиція суб'єктивного ідеалізму. Його аргументи спростовують існування не тільки тілесної субстанції, заперечення якої не завдає ніякої шкоди роду людському, котрий ніколи не помітить її відсутності, а також і субстанції духовної в існуванні якої Берклі був цілком переконаний. 
1.3. Життя та творча діяльність Девіда Юма

     Девід Юм народився 26 квітня 1711 року в столиці Шотландії Единбурзі. Про початкову освіту Юма до нас дійшло дуже мало інформації: відомо, що дванадцятирічним хлопчиком його віддали до грецького класу Единбурзького університету, де і залишався близько трьох років, тобто до закінчення курсу.

     Мирні й улюблені заняття Юма в епоху  його юності два рази порушувалися різкими і невдалими спробами його рідних направити Девіда на практичну роботу. Сімнадцятирічного Юма задумали зробити законознавцем і змусили його вивчати юридичні науки. Немає сумніву, що з Юма міг вийти чудовий юрист. Але Девід був занадто поглинений іншими ідеями для того, щоб він міг віддатися вивченню знань надто професійного характеру: Юм мріяв про велике літературне творіння, яке зробить переворот у галузі філософії і створить йому світову популярність; зрозуміло, якими жалюгідними здавалися йому в порівнянні з цим успіхи серед англійських адвокатів або членів парламенту. «В той час як мої рідні думали, що я вивчаю Вета і Віннія, я потай жер Цицерона та Вергілія», - говорить про себе Юм.

     На  вісімнадцятому році здоров'я Юма  сильно похитнулося; з'явилися занепад  духу і мляве відношення навіть до того, чим раніше він займався з таким жаром. Девід зрозумів, що йому необхідно добре відпочити і зміцнитися тілесно та розумово перш, ніж взятися за твір який він задумав. Це привело його до рішення послухатися поради своїх родичів і круто змінити спосіб життя: в 1734 році, заручившись важливими рекомендаційними листами, Юм відправився в Брістоль, сподіваючись влаштуватися в конторі одного з тамтешніх комерсантів. «Через кілька місяців, - каже Юм у своїй кореспонденції, - я знайшов, що цей рід діяльності абсолютно не підходящ для мене». Вирушивши з Брістоля до Франції, Юм відвідав насамперед Париж, потім провів деякий час в Реймсі і нарешті оселився в невеличкому містечку La Fleche, де і залишався два роки з числа трьох років свого перебування у Франції.

     У вересні 1737 року Юм вирушив до Лондона для того, щоб клопотати там про видання свого «Трактату». Перш за все, однак, він зайнявся переглядом і переробкою свого твору; деякі частини його він зовсім випустив, інші сильно змінив, роблячи все це для того, щоб підготувати можливо кращий прийом для свого творіння. Своєму родичу, Генрі Гому, він писав про це так: «У даний час я займаюся переробкою моєї книги, тобто урізуванням її кращих частин, намагаючись зробити її якомога менш образливою».

     У вересні 1738 року пішов у свій родовий маєток, щоб там, в сільській тиші, чекати новин про свій успіх або падіння. Два перші томи роботи Юма були видані в січні 1739 року, а через кілька місяців вже можна було констатувати повний неуспіх, яким супроводжувалася поява на світ його першої філософської праці. Про цей факт Юм озивався у своїй автобіографії: «Ніколи ще не було такого нещасного літературного підприємства, яким виявився мій твір «Трактат про людську природу», він загинув при своїй появі на світ, на його долю не випало навіть честі порушення проти себе нарікання бузувірів. Але так як за своєю натурою я був схильний до веселощів і надії, то скоро оговтався від цього першого удару і, живучи в селі, з новим запалом взявся за свої заняття ».

     Наступні  шість років (1739-1745 роки) Юм провів у  маєтку Ninewells в суспільстві своїх рідних. Вдаючись звичайним науковим заняттям, Юм змінив область своїх досліджень: з чисто інтелектуальної сфери, до якої ставилися два виданих їм томи «Трактату», він звернувся тепер до етики і зайнявся рішенням моральних проблем. Результатом цих занять був третій том "Трактату", виданий в 1740 році.

     Під час перебування Юма в Італії, в 1748 році, були видані його «Філософські досліди про людський розум», що одержали згодом (у третьому виданні) заголовок «Дослідження про людський розум», під яким вони і відомі до сих пір.

     Після повернення із закордонної поїздки в 1749 році Юм оселився було в Лондоні, але несподівана звістка про смерть матері змусило його покинути столицю Англії і знову переїхати до свого маєтку. Проживаючи в селі, Юм не втрачав часу; користуючись свободою і дозвіллям, він написав три чудових твори: «Дослідження про принципи моральності», «Політичні мови» і «Діалоги про природну релігію»; два перші твори вийшли в 1751 році, а останнє було видано лише після смерті автора. Дворічне перебування в селі на цей раз привело Юма до того переконання, що місто є справжня арена діяльності для вченого, внаслідок чого філософ остаточно залишив село і переїхав в Единбург. Тут він оселився на Лонмаркете, найнявши квартиру в одному з тих старовинних багатоповерхових будинків, які й досі височіють по обох сторонах вулиць старого Единбурга і своїм оригінальним виглядом привертають увагу туристів.

     Перший  том «Історії Великої Британії», що містить царювання Якова I і Карла I, був виданий Юмом в 1754 році. У 1756 році Юм видав другий том своєї «Історії», а через рік приступив до роботи над її третім томом.  У 1763 році нова і дуже важлива зміна відбулася у долі Юма: від маркіза Гертфорда, призначеного на пост англійського посланника у Франції, він отримав запрошення зайняти місце секретаря посольства. У 1765 році Юма було нарешті затверджено секретарем посольства і слідом за тим заміняв навіть посланника, так як лорд Гертфорд одержав інше призначення і поїхав до Англії.

     У 1766 році Юм познайомився з Руссо у Франції і, виїжджаючи звідти після закінчення своєї служби в посольстві, повіз із собою французького філософа. Перший час Юм був зовсім зачарований своїм новим другом і порівнював його з Сократом, знаходячи при цьому, що Руссо ще більш геніальний, ніж стародавній грецький філософ.

     У 1775 році філософ відчув, що його здоров'я  сильно погіршилося і що від заволодівшею їм недуги йому вже не позбутися. З повним самовладанням взявся він за ті справи, якими повинен був закінчити свої земні розрахунки. Перш за все Юм написав духовний заповіт, яким головну частину свого стану відмовляв братові, сестрі і племінникам; крім того, він залишив значні суми своїм друзям: Адаму Сміту, Фергюсону і Д'Аламберу; Адаму Сміту він доручив видати «Діалоги про природну релігії». Покінчивши із заповітом, Юм взявся за здійснення свого давнього наміру - за автобіографію.

     Між тим недуга Юма посилювалася, і единбурзькі лікарі вирішили, що йому слід змінити спосіб життя і випробувати дію мінеральних вод. Юм послухався цієї ради і відправився до містечка Бад, що лежить недалеко від Лондона і що славиться цілющими джерелами. Однак лікування не допомогло, незабаром Юм повернувся в Единбург.

       Юм помер 25 серпня 1776 року, а через кілька днів його тіло, що супроводжувалося величезним натовпом, залученим цікавістю, глибокою симпатією до покійного, було поховано на старому кладовищі, розташованому по південному схилі пагорба, з вершини якого відкривається чудовий вид на Единбург і його околиці [17].

      РОЗДІЛ 2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЕТИЧНОГО ВЧЕННЯ ДЕВІДА ЮМА.

     2.1. Основні етичні поняття Девіда Юма

     Так як об'єкти гордості і приниженості - прості і одноманітні враження, то ми абсолютно не в змозі дати точне визначення як цих, так, власне, й інших афектів за допомогою ряду слів. Найбільше, на що ми можемо претендувати, - це опис їх шляхом перерахування супутніх їм обставин. Але так як слова гордість і приниженість загальновживаним, а враження, що позначаються ними, одні з найбільш звичайних, то кожен сам буде в змозі скласти точну ідею про них без ризику помилитися. Тому, щоб не витрачати часу на вступ, я відразу ж перейду до дослідження цих афектів.

     Очевидно, що гордість і приниженість, незважаючи на їх пряму протилежність, тим не менш мають один і той самий  об'єкт. Цим об'єктом є наше я, або та послідовність зв'язаних один з одним ідей і вражень, яка безпосередньо готівкою в нашій пам'яті і в нашій свідомості. Сюди-то завжди спрямовується наш погляд, коли ми перебуваємо у владі одного із зазначених афектів. Залежно від того, наскільки вигідно чи невигідно наше уявлення про самих себе, ми відчуваємо той чи інший з цих протилежних афектів, тобто або сповнюються гордості, або відчуваємо себе пригнічений і приниженими. Які б інші об'єкти ні представилися нашому духу, вони весь час розглядаються у відношенні до нам самим, інакше вони абсолютно не були б в змозі ні порушувати дані афекти, ні хоча б найменшою мірою посилювати або послаблювати їх. Коли нашу я не входить у розрахунок, то немає місця ні для гордості, ні для приниженості. Але хоча зв'язкова послідовність перцепції, яку ми називаємо своїм я, завжди є об'єктом двох згаданих афектів, вона не може бути їх причиною і її однією недостатньо для того, щоб порушити їх. Адже ці афекти прямо протилежні один одному і мають один і той же загальний їм об'єкт; отже, якщо б зазначений об'єкт був також і їх причиною, він не міг би порушити в якій би то не було мірі один афект, не порушивши в той же час однаковою мірою і другий, але в такому разі їх взаємна протилежність і суперечливість мали б призвести до знищення обох. Неможливо, щоб одна й та ж людина одночасно був і гордим, і приниженим, а якщо у неї бувають приводи до обом цим афектів, як часто трапляється, то останні або виникають поперемінно, Або ж один з них при зіткненні з іншим в міру своєї сили знищує другий і на дух продовжує діяти тільки залишок переважаючого афекту. Однак у цьому випадку ні один з афектів не міг би отримати переважання: Адже передбачається, що їх викликає виключно розгляд нашого я; але при повній рівнозначності останнього для обох афектів це розгляд мало б викликати обидва в рівній мірі, іншими словами, воно не може викликати ні того, ні іншого. Порушити один з афектів і в той же час пробудити в однаковій мірі протилежний йому афект - значить негайно знищити всі вироблене і залишити в кінці кінців дух у повному спокої і байдужості.

     Отже, ми повинні усвідомлювати різницю  між причиною і об'єктом цих  афектів, між тією ідеєю, яка їх збуджує, і тієї, на яку вони прямують, вже  будучи порушені. Гордість і приниженість, раз пробуджені, негайно направляють нашу увагу на нашу я як на свій останній і кінцевий об'єкт; але, щоб їх розбудити, потрібно щось інше, щось таке, що властиве тільки одному або іншому з вказаних афектів і не виробляє обох в однаковій ступеня. Перша ідея, що з'являється перед нашим духом, - це ідея причини, або породжує принципу; вона-то і збуджує пов'язаний з нею афект; афект ж цей, будучи збуджений, направляє нашу увагу на іншу ідею, тобто на ідею нашого я. Отже, афект має місце між двох ідей, одна з яких його виробляє, а інша їм проводиться. Таким чином, перша є причиною, друга - об'єктом афекту.

     Зовсім  неможливо дати будь-яке визначення афектів любов і ненависть, а  пояснюється це тим, що вони викликають лише просте враження, ні з чим не змішане та не має складових частин. Настільки ж марною була б спроба дати описі цих афектів, що спирається на їх природу, походження, причини і об'єкти, з одного боку, тому, що все перераховане є предметом цього дослідження, з іншого - тому, Що зазначені афекти самі по собі досить відомі кожному на підставі життєвих переживань і досвіду. Ми вже відзначили це, говорячи про гордість і пониження, а тепер повторюємо те ж по відношенню до любові і ненависті. І справді, між двома вказаними парами афектів існує таке велику схожість, що, бажаючи пояснити другі, ми змушені будемо почати як би з скороченого викладу наших міркувань про перші.

     Якщо  безпосереднім об'єктом гордості і приниженості є наше я, або та тотожна собі самій особистість, думки, вчинки і відчуття якої ми усвідомлюємо найінтимніших чином, то об'єктом любові і ненависті є яка-небудь інша особа, думки, вчинки і відчуття якої ми не усвідомлюємо.

       Це досить ясно з досвіду.  Наші любов і ненависть завжди  спрямовані на яке-небудь обдароване  свідомістю, відмінне від нас істота, і якщо ми говоримо про себелюбства, то розуміємо це слово не в прямому сенсі, та й породжене їм відчуття не має нічого спільного з тією ніжністю, яку викликає в нас один або кохана. Так само йде справа і з ненавистю. Ми можемо соромитися своїх недоліків і зроблених нами дурниць, але гнів або ненависть ми відчуваємо тільки при кривди, завдані нам іншими. Проте, хоча об'єктом любові і ненависті завжди буває інша особа, ясно, що об'єкт цей не є, власне кажучи, причиною даних афектів і що сам по собі він недостатній, щоб їх порушити. Адже любов і ненависть прямо протилежні один одному по порушених ними відчуттям, а між тим мають один спільний їм обом об'єкт; значить, якщо б зазначений об'єкт був у той же час їх причиною, Він справляв би однаковою мірою ці протилежні афекти, а так як вони повинні були б з першого ж моменту знищити один одного, то жоден з них не міг би коли-небудь виявитися. Отже, у них повинна бути причина, відмінна від об'єкта.