Всеперемагаюча сила кохання (про дружин декабристів)

В туж мить у ворота постукали. Відправлені поміщиком  Апухтіним колишнім костромським проводирем дворянства, люди шукали його доньку Наташу 

Через багато років  донька тобольського прокурора Марія  Францева написала спогади про свою гарну знайому, що в юності носила ім’я Наташа Апухтіна, з якою провела  багато незабутніх років. Там є і  такі рядки: 

«Жизнь её с детства  была необыкновенная, она была единственная дочь богатого человека, Апухтина, женатого на Марье Паловне Фонвизиной. Он долго был предводителем дворянства в Костроме, где были у него большие  поместья. В этих-то костромских  лесах и воспитывалась поэтичная  натура его дочери. Она любила поля, леса и вообще привольную жизнь среди  народа и природы, не стеснённую никакими лживыми личинами светской жизни  в городах… надо заметить, что она  была очень красива собой, и чтоб на неё менее обращали внимания, она стояла по целым часам на солнечном  упёке и радовалась, когда кожа на её лице трескалась от жгучих лучей. 

Когда ей исполнилось 16 лет, то к ней стало свататься  много женихов, о которых она  и слышать не хотела, решившись  в сердце посвятить себя Богу и  идти в монастырь. Родители, узнав  о её желании, востали пртив него и потребовали, чтобы она вышла  замуж. Тогда она задумала тайно  удалиться в монастырь…» 

Проте, була ще одна причина такого рышення. Серед тих, хто намагався завоювати сором’язливу, дивовижно чисту и глибоко  відчуваючу дівчину, був один, який міг би зробити її щасливою, можливо, навіть зруйнувати виховану в ній  матір’ю прив’язаність до неба, подарувавши їй натомість прив’язаність  до землі. Але він, переконавшись, що батько її розорен, охолов і покинув  її, і листя, зелені на весні, відлетіли  у попіл, і клятви вірності обернулися зрадою. 

«Вскоре после этого  – пише Францева – приехал к  ним в деревню двоюродный её дядя, Михаил Олександрович Форвизин, человек  в высшей степини добрый, честный, умный и очень образованый. Он знал её с детства и любил её всегда, как милую девченку; но за время, как он не видел её долго, она  успела расцвести и из наивной  хорошенькой девочки превратиться в красавицу, полную огня, хотя и  с оттенком какой-то грустной сосредоточенности. Михаил Александрович будучи мягкого, нежного сердца, не устоял и пленился настолько своей племянницей,  что привязался к ней страстно. Она, видя горячую его привязаность к ней, не осталась равнодушной к его чувству, тем более что имела случай оценить благородные его качества и высокое, бескорыстное сердце, высказавшееся, как она узнала, в следующем великодушном относительно её отца поступке. Отец задолжал ему порядочную сумму денег, и когда Михаил Александрович узнал о растройстве его дел, то разорвал вексель и бросил его в камин. Старик отец хотя и был очень тронут его благородным великодушием, но гордой душе его тяже6ло было всё-таки перенисти унижение перед другом. Заметив нежные его чувства к дочери, он очень обрадовался, когда Михаил Александрович заявил ему о желании на ней жениться, если получит её согласие. У гордрго отца после етого объяснения точно камень свалился с сердца. Он, зная нерасположение дочери вообще к замужеству, передал ей предложение дяди и при этом рассказал ей о великодушном его поступке относительно векселя, прибавив, что он был бы вполне счастлив, если бы она не отвергла его предложение и тем как бы уплатила за отца и спасла бы его гордость и честь». 

Він був старше за неї на 17 років,встиг вже побувати в боях, потрапити в полон, він  був відправлений в Париж, звідти – в Бретань, брав участь у заговорі на користь Бурбонів, потім, коли до Франції ввійшли російські війська, повернувся на службу, в двадцять першому  році став членом Північного таємного товариства, а в рік  одруження  вийшов у відставку в чині генерала. 

Наталія підкорилася  своїй долі і все ж там, у  глибині душі, таїла образу, що її молодість служить банківською  купюрою, якою розплачуються по векселям.[3] 

 Ніхто з рідних  Михайла не знав , що він був  членом таємного товариства, спочатку - Союзу порятунку, потім - Союзу  благоденства, а після його розформування  - членом Північного товариства  декабристів, і брав участь  у підготовці повстання в Москві  у 1825 році. 3 січня 1826 він був  арештований в Крюкові і відвезений  до Петербурга. Незважаючи на  те, що Наталія Дмитрівна була  вагітна, вона поїхала до Петербурга. Їй вдалося завести таємне  листування з чоловіком. Через  деякий час вона повернулася  до Москви, і 4 лютого у неї  народився другий син, першому  було вже 2 роки. 

У квітні 1826 року Наталія  Дмитрівна знову поїхала до Петербурга і 25 квітня мала побачення з чоловіком. Засуджений на каторжні роботи, Михайло  Олександрович був відправлений до Сибіру, в Читинський острог, 21 січня 1827 року. Перед відправленням йому було дозволено побачення з дружиною, в потім вона поїхала на першу  станцію від Петербурга, щоб ще раз попрощатися з чоловіком. Наталія Дмитрівна сказала йому про своє рішення їхати за ним  до Сибіру, але він радив їй залишитися з дітьми. Перше прагнення Наталії  Дмитрівни до подвигу самозречення - відхід в монастир - не здійснилося. Але незабаром представився випадок  для такого подвигу - порятунок батька і заміжжя. Настала пора для наступного подвигу - залишити дітей і їхати  до Сибіру. Зважитися на цей подвиг було всього важче. Наталія Дмитрівна  довго мучилася, багато плакала і  все-таки вирішила, що чоловікові вона потрібніше…[4] 

Марія Миколаївна Раєвська, майбутня княгиня Волконська, - дочка  уславленого генерала, героя війни  з Наполеоном,оспівано Жуковським: «Неподкупный, неизменный, хладнокровный  вождь в грозе военной, жаркий сам подчас боец, в дни спокойные  – мудрец…» Її мати, Софія Олексіївна, була внучкою Ломоносова. Від неї  успадкувала дочка і темні  очі, і темне волосся, і горду  постать. Два її брата – друзі  Пушкіна.  

Рання юність Марії  Раєвської відмічена зустріччю  з Пушкіним в роки його південного заслання. «Приехал в Екатиринослав, - писав поет брату Льву в вересні 1820 року, - я … поехал кататься по Днепру: выкупался и схватил горячку  по моему обыкновению. Генерал Раевский который ехал на Кавказ с сыном  и двумя дочерьми, на шел меня в корчме, в бреду, без лекаря, за кружкою оледенелого лимонада. Сын его предложил мне путешествие  по кавказским водам».  

Сумісна поїздка  в Гурзуф, захоплені вірші «Погасло дневное светиво…», прогулянки і  бесіди на березі моря. «Мой друг, счастливейшие  минуты жизни моей провёл я посреди  семейства почтенного Раевского»- це з листа брату. 

Марія Миколаївна записала епізод зі спільно проведеного часу з Пушкіним так: 

«Я помню, как во время этого путишествия, недалеко от таганрога, я ехала в карете с Софьей (сестра Марії)… Увидя  море, мы приказали остановится, и  вся наша ватага, выйдя из кареты, бросилась любоваться им. Оно было покрыто волнами, и, не подозреывая, что поет шёл за нами, я стала, для забавы, бегать за волной и вновь  убегать от неё, когда она меня настигла…»[2] 

Пушкын же описав цю картину в «Евгение Онегине»: 

 «Я помню море  пред грозою. 

 Как я завидовал  волнам, 

 Бегущим бурной  чередою 

 С любовью лечь  к ее ногам! 

Как я желал тогда  с волнами 

Коснуться милых  ног устами! 

Нет, никогда средь  пылких дней 

Кипящей младости моей 

Я не желал с таким  мученьем 

Лобзать уста младых Армид, 

Иль розы пламенных  ланит, 

Иль перси, полные томленьем; 

Нет, никогда порыв  страстей[8] 

Так не терзал души моей!». З того давнього 1820 року юна Марія  назавжди ввійде в вірші, в поеми  і листи, в серце першого поета  Росії, вона стане Черкешенкой в  його «Кавказськом пленнике», їй будуть присвячені строки «Бахчисарайского фонтана  » і поема «Полтава», про неї, вже знемагаючейся в Сибірі, поет зітхне в «Евгение Онегине»: «Иных  уж нет, а те-далече…» 

Раєвські дали своїм  дітям чудову домашню освіту, і  зростаюча привабливість Марії, з`єднана з тонкими судженнями, з  поетичністю, самобитністю характеру, з музичною обдарованістю, зробила  її помітною серед її одноліток. 

В 1821 році старша сестра – Катерина - вийшла заміж за генерала М. Ф. Орлова, і в будинку Раєвських  почав бувати близький друг Орлова – Сергій Григорович Волконський. В 24 роки він був уже генералом, а до часу знайомства з родиною  Раєвських – бригадним командиром в 19 піхотній дивізії. Зріла людина, герой Вітчизняної війни 1812 року, він, як було прийнято казати в ті часи, «палко закохався» в юну Раєвську і запропонував їй руку і серце. 

Батько Марії –  Микола Миколаєвич Раєвський – знав, що и Орлов и Волконський належать до Тайного товариства: Орлов був  керівником Кишинівського управління Південного товариства, Волконський  – одним із засновників цього  товариства. Генерал запропонував і  одному і другому: якщо вони хочуть одружитися на його дочках, нехай вийдуть  зі змови. Орлов зовнішнє насправді  охолов до активної діяльності, а Волконський  вважав, утратити можливість щастя  від подружнього життя, ніж зрадить  свої політичні переконання. 

Однак 11 січня 1825 року  в Києві відбулося їхнє весілля. Марія не любила чоловіка, вона була видана заміж, без своєї згоди.  Само собою розумілося, що весілля  грається для блага дівчачий, а  вже вона потім оцінить «подарунок»  батьків. Марія дійсно уважно поставилася  до волі батька. Судячи з усього, вона відчула себе вільною, ставши дружиною багатого поміщика. І, мабуть, вирішила, що примус до весілля буде останнім примусом її життя. Але свободу Марія  розуміла не як випадкову радість  надходити з власної примхи, а  як можливість повною мірою реалізувати  духовні цінності, про які вона мала цілком самостійне уявлення.[1] 

До грудневого повстання 1825 року Марія бачила чоловіка всього лише три місяці з спільно прожитого  року. Вона не вимовила жодного слова  образи, коли чоловік відвіз народжувати  Марію в «ведмежий кут» до її батьків  у село, де до найближчого лікаря було 15 верст. Переживши важкі пологи, Волконська негайно почала цікавитися долею свого чоловіка і, дізнавшись, що він арештований, відправилася в  Петербург. Про силу її характеру  можна судити з того, що вона поїхала  з сильним болем в нозі і  з немовлям на руках. 

Її подвижництво тим дивніше, що воно не було продиктоване ніякою конкретною метою - Марія не відчувала кохання до чоловіка, не поділяла і не розуміла вона і політичних поглядів декабристів, з великою  повагою ставилася до існуючої влади  і навіть обожнювала милосердя Миколи I. Її самопожертву продиктовано найвищими  цінностями, сприйнятими нею з  книг і героїчних прикладів. Вона гидувала всім дрібним, вульгарним, нечистоплотним. Порядність, честь, обов'язок, піднесені  ідеали - ось її цінності. Ймовірно, вона підсвідомо раділа, що доля дала її поколінню випробування на міцність, що життя жінки її кола нарешті  то вийшла з тісного маленького світу  балів, пліток і пустих мрій…[8] 

ЖИТТЯ  ДРУЖИН ДЕКАБРИСТІВ  НА ЗАСЛАННІ 

14 грудня  1825 року  відбулося повстання декабристів  на Сенатській площі. Воно почалося  о 11 годині ранку. В рядах  повсталих було 3000 солдат і 30 офіцерів  лейб-гвардії Московської і Гренадьорського  полків і гвардійського морського  екіпажу. Проте плани повсталих  зазнали поразки: повстанці змогли  відбити декілька атак та  Микола  І подавив  цей виступ. Відразу  ж почалися масові  арешти. П`ятеро  керівників руху (К.І. Пестель,  К.Ф.Рилєєв, С.І. Муравйов-Апостол,М.П.Бестужев-Рюмін  та П.Г. Каховський)за рішенням  суду були повішені, а 121 людина  була відіслана в Сибір, в  тому числі   М.Фонвізін, С. Трубецький, С. Волконський. Щоб розділити  їх важку участь на заслання  до чоловіків поїхали їхні  дружини,а саме Н. Фонвізіна,  К. Трубецька та М. Волконська.[5] 

…27 липня 1826 у супроводі  секретаря графа Лаваля швейцарця  Карла Воше Катерина Іванівна вирушила до Сибіру, слідом за чоловіком. Вона була першою, вона дала поштовх, показала приклад. А за нею рушили її подруги: Марія  Волконська, Олександра Муравйова, Єлизавета  Наришкіна, Олександра Ентальцева, Наталія  Фонвізіна, Поліна Гебль, Олександра Розен, Марія Юшневський, Ле Данте. Вірні  дружини засуджених декабристів, безстрашні їх наречені. 

Це був подвиг. В ім'я любові, обов'язку, високих  життєвих ідеалів. 

Понад шість тижнів наздоганяла Катерина Іванівна з  Карлом Воше свого чоловіка. Вони мчали  без довгих зупинок, майже без  відпочинку; швидка зміна коней на поштових станціях, коротка трапеза - і знову в дорогу. Грошей вона не шкодувала, лише б скоріше побачити чоловіка ... Дорогою Трубецька застудилася  і важко захворіла; Воше хотів  зупинитися, підлікувати її, але  Катерина Іванівна не дозволила. Вперед! Тільки вперед!

У середині вересня  вони були в Іркутську. Тут вже  стояла зима: лежав сніг, мороз доходив  до п'ятнадцяти градусів. В Іркутській тюрмі Трубецькой вперше після довгої перерви побачив дружину. Трясучи  кайданами, Сергій Петрович кинувся  до Катерини Іванівні. Сльози бризнули з його очей: він навіть і сподіватися  не міг на таке щастя: "Катюша, рідна!".[7] 

Далі шлях його лежав  у Нерчинськ, на рудники. Туди ж відправилася і Катерина Іванівна ...

Засуджені декабристи працювали в глибоких, дихаючих холодом  штольнях. За день необхідно було здобути  киркою три пуди руди на кожного  і винести її наверх на носилках. Робота була важкою, виснажливою. Сухоти косили людей. У Сергія Петровича  хворіли рани, отримані під Лейпцигом  у 1813 році; нили груди, часті напади кашлю супроводжувалися кровохарканням.