Всеперемагаюча сила кохання (про дружин декабристів)

Трубецька зняла  будиночок на Благодатскому руднику. У грудневу холоднечу, коли ув'язнених  гнали на роботу, вона передала їм одного разу всі теплі речі, навіть тасьми від своїх хутряних чобітків - пришила  їх на шапці-вушанці одного із каторжників. Потім відморозила ноги, довго  хворіла. Багато їй довелося тоді пережити: знущання і грубість конвоїрів, глузування начальника Нерчинських заводів  Бурнашева та гірничого офіцера  Ріка, образи генерал-губернатора Східного Сибіру Лавинского. Але духом вона ніколи не падала; на душі було світло, радісно: вона знову з чоловіком! Два рази на тиждень! 

Трубецька купувала на свої гроші для ув'язнених продукти, писала від їх імені листи додому (каторжникам не дозволялося вести  листування). 

Влітку Нерчинська тайга грала на сонці різнобарв'ям фарб: яскраво-зелене листя дерев, , жовті ломикамені, білі ромашки, вогненно-червоний іван-чай. Під час щоденної короткочасної  прогулянки - в кайданах, у супроводі  годинного - Трубецькой зривав квіти  на своєму шляху, робив букет і  непомітно залишав його на землі - для дружини, яка йшла слідом (під  час прогулянок каторжникам заборонялися зносини з зовнішнім світом). 

А далі були Читинський острог, куди перевели Трубецького  та інших декабристів, в'язниця Петровського заводу. Потім - поселення в Оеке, що в 30 кілометрах від Іркутська, і  нарешті, - Іркутськ. У 1828 році з Трубецького, як і з інших декабристів, зняли  кайдани, а ще через рік - дозволили  бачитися з дружиною у неї на квартирі, куди Сергія Петровича супроводжував  конвойний. 

У 1830 році у Трубецьких народилася дочка Олександра. До цього  дітей у них не було. Катерина Іванівна багато разів їздила лікуватися на води в Баден-Баден, але це не дало результатів. А ось тут, у далекому і холодному Сибірі, серед незгод і тяжких випробувань, вона раптом стала  народжувати одну дитину за іншою. Дивовижна  штука життя! Вісьмох дітей подарувала Катерині Іванівні Трубецькій; умови, правда, були жорстокі, четверо дітей  померли, а от доньки Олександра, Єлизавета, Зінаїда і син Іван - вижили. Вони стали високоосвіченими, шанованими людьми. 

Вчинками Трубецький захоплювалися сучасники. Поет Некрасов оспівав її у своїй знаменитій поемі "Російські жінки", а польський  письменник Словацька присвятив  їй роман "Ангеллі", який в 1833 році був перекладений на французьку мову і опублікований в Парижі. Листи  Трубецькой з Сибіру до Петербурга - матері та сестрі Зінаїді - читав зі сльозами весь вищий світ столиці  імперії; листи ці переписувалися, передавалися з рук в руки.  Французький  мандрівник і літератор маркіз Кюстін опублікував в 1839 році, що наробив  багато галасу в Європі в книзі "Миколаївська Росія" лист Трубецькой з Сибіру до Петербурга, Миколі I, лист закінчувався словами: "Я дуже нещасна, але якщо б мені судилося пережити все знову , я вчинила б так само ... ". У цих словах вся Трубецька! Ні позбавлення, ні пекучі сибірські морози, хвороби і незручності, відморожені  ноги і образи з боку чиновників різних рангів, ніщо не могло похитнути  її віри в правильність обраного шляху.[8] 

Двічі вона потім  ще зверталася до царя з проханням. Перший раз - після відбуття Сергієм  Петровичем каторги, перед виходом  на поселення, - щоб Микола I дозволив оселитися чоловікові, їй і дітям в будь-якому з міст Західного Сибіру - в Красноярську, наприклад, або в Тобольську. Цар відмовив, висловивши при цьому крайнє невдоволення тим, що йому знову насмілюються нагадувати про людину, яка стояла на чолі змови. Можливо, Микола I чекав від неї іншого листа - повного розкаяння і слізних прохань про помилування Трубецького упереміш з великосвітським вибаченнями за гріхи чоловіка, покірності і лестощів. Але нічого подібного в її проханні він не виявив, тому й розгнівався знову не на жарт. Яка вперта гординя! Ніякого Красноярську і Тобольську! Нехай здихає зі своїм сухотним карбонарем в забутій Богом глушині!!

А ось другий раз - в 1846 році - до царя звернулася безпосередньо (але на прохання Катерини Іванівни) вже графиня Олександра Григорівна Лаваль: вона просила у Миколи I дозволити  її дочки приїхати до Петербурга, щоб  попрощатися з помираючим батьком. І знову цар відмовив. Не допомогло  навіть те, що граф Лаваль був камергера  двору, мав великі заслуги перед  Російською імперією. 

Померла Катерина Іванівна 14 жовтня 1854 в Іркутську, від туберкульозу. Її ховало все місто; сибіряки любили цю жінку, схилялися перед її мужністю, стійкістю, безкорисливістю. 

Трубецькой пережив  дружину. Після амністії 1856 року він  повернувся в улюблений їм Київ, жив тут кілька років. Помер він 22 листопада 1860 в Москві на руках  сина Івана та декабриста Батенькова. Похований Сергій Петрович на кладовищі  Новодівичого монастиря, неподалік  від Смоленського собору Москви.[6] 

…Марія Волконська, чи боялась вона труднощів в Сибіру? Звичайно, неможливо собі уявити людину, якою романтичною б вона не була, що не жахалася невідомості і приреченості. Волконська ж відправлялася на каторгу  чоловіка надовго, швидше, назавжди, зовсім не уявляючи, що її там чекає. На що вона сподівалася? Тільки на себе, на свої життєві  цінності, на віру в доброту. Можна  сказати, що вона представляла життя  набагато краще, ніж вона є насправді. І диво!... Життя стало таким. Слідом за Марією Микола I вислав гінця з  паперами, в яких запроваджувалися найсуворіші заходи для дружин декабристів. Влада хотіла зламати непокірних. Жінки втрачали свої дворянські права, і держава більше не відповідала  не тільки за їхню безпеку, але й  людську гідність. Що було страшніше  для цих моралісток? Може бути, тільки те, що важким тягарем лягало на їхні материнські плечі - діти,народжені  в Сибіру, «надходили у казенні  селяни».[1] 

Вона їхала день і ніч, з небувалою для того часу швидкістю: п’ять з лишком тисяч  верст за двадцять днів! 

«Однажды в лесу, - згадує Волконська, - я обогнала цепь каторжников; оны шли по пояс в  снегу, так как зимний путь еще  не был проложен; они производили  отталкивающее впечатление своей  грязью и нищетой. Я себя спрашивала: «Неужели Сергей такой же истощенный, обросший бородой и с нечесаными волосами?»… 

Незважаючи на відразу, вона все ж так само хотіла скоріше  побачити свого чоловіка: 

«Еще четыре дня, и я буду у цели. Удача сопутствует  мне, несмотря на все мои неосторожности. Признаюсь, что я наделала их достаточно, и непростительных; теперь, когда  мне осталось свершить лишь одну прогулку до Иркутскка, могу Вам рассказать о  них. Чтобы сократить путь, я схватила вожжи, которые были плохо сделаны, лёд вздувался всё время под  копытами лошадей; я ведь выбрала  среди них самых резвых, чтобы  скорре добраться, но когда мы три  раза опрокинулись, я излечилась от своего нетерпения; кибитка моя разлетелась  вдребезги, целый злосчастный день её чинили»…[3] 

Вражений Сергій, побачивши дружину в тісному  казематі благодатського рудника, кинувся  до Марії, але вона опустилася на коліна і перш, ніж обійняти чоловіка, поцілувала його кайдани. У цей вчинок вмістився  весь сенс її життя, сенс життя жінок  її покоління. Слабка стать переставала  бути тільки тінню своїх чоловіків, вона вступала на шлях суспільної самосвідомості, на шлях активної участі. Можна сперечатися  про користь і необхідність свободи  жінки, але те, що емансипація в  Росії починалася зі «слабеньких  баринек - декабристок»,не викликає сумнівів. Жінки, які приїхали до Сибіру, скоро  виросли з покірливо мовчазних  дівчат. Вони з ентузіазмом відстоювали  права не тільки своїх чоловіків, але і взагалі всіх безправних в'язнів. Одного разу Волконська побачила, що ув'язнені виходять із в'язниці, ледь прикривши свою наготу: без сорочок, в одній спідній білизні. Тоді Марія купила полотна і замовила нещасним одяг. Начальник рудників, дізнавшись про ці вольності, розсердився: «Ви не маєте права роздавати  сорочки, і ви можете полегшувати  злидні, роздаючи по 5 або 10 копійок  жебракам, але не одягати людей, що знаходяться на утриманні уряду». Волконська відповіла: «У такому випадку, шановний пане, накажіть самі їх одягнути, тому що я не звикла бачити напівголих людей на вулиці». Начальнику довелося вибачатися за надто різкий тон. Марія  настільки високо несла почуття  власної гідності, що серед покидьків  суспільства, роками селекціонованих  в Сибірі - вбивць, пройдисвітів, гвалтівників - ніхто жодного разу не дозволив погано обійтися з нею, хоча єдиним захистом була тільки вона сама, слабка колишня княгиня. 

 З роками дружини  декабристів створили якусь подобу  громадського комітету, який розподіляв  в приватному порядку грошові  кошти, допомагав клопотати про  амністію або пом'якшення долі, дбав про неодружених, ховав  і одружив товаришів по нещастю.  Вони стали величезною духовною  силою. В Іркутську до цих  пір не згладився цей вплив.  Раз у раз то там то тут  згадують про добрі справи  декабристської колонії. 

Мабуть, це прозвучить дивно, та в постійних турботах за своїм чоловіком та його товаришами, у виснажлевій буденності, в щоденній переписці з батьками, своїми братами  та сестрами з сім’ями декабристів  Волконська на Благодатському руднику  почувала себе щасливою. 12 серпня 1827 року вона писала з Сибіру Вірі Федоровні  Вяземській: 

«С тех пор, как  я уверена, что не смогу вернуться  в Россию, вся борьба прекратилась в моей душе. Я обрела моё первоначальное спокойствие, я могу свободно посвятить  себя страдающему.Я только думаю  о той минуте, когда надо мной сжалятся и заключат меня вместе с  моим бедным Сергеем; видеть его лишь два раза в неделю очень мучительно; и верьте мне, что счастье найдёшь  повсюду, при любых условиях; оно  зависит прежде всего от нашей  совести; когда выполняешь свой долг, и выполняешь его с радостю, то обретаешь душевный покой». 

У 1829 році зі столиці  прийшла радісна звістка: укладеним  дозволили зняти кайдани. Це була перша ластівка надії на покращення долі. Проте роки йшли, а суворе покарання  залишалося в силі. Спочатку Марія  думала, що государ змилостивиться через п'ять років, потім вона очікувала амністії через десять, слабкий промінчик залишався  і через п'ятнадцять років заслання. Через 25 років Волконська змирилася. Єдине, про що вона благала Бога - визволити з Сибіру її дітей. Проте, коли маленькому Михайлу виповнилося  сім, Микола вирішив подбати про  державних злочинців і запропонував за бажанням матерів віддати дітей  на піклування царського дому. Волконська навідріз відмовилася, вирішивши, що діти у що б то не стало повинні зберегти своє коріння і пам'ять про  батьків. 

У Петровському Заводі декабристи домоглися від начальства дозволу на проживання прямо в  камерах чоловіків. Довго боролися (навіть писали листи до столиці) за те, щоб у стінах, нарешті, пробили  маленькі віконечка. Марія купила селянську  хату для своїх дітей, приходила  туди привести себе в порядок - зачесатися, помитися, одягнутися. У камері ж  вона сама обтягнули стіни шовковою матерією, поставила піаніно, шафу з  книгами, два дивани. «Словом, - писала вона, - було майже що ошатно». Волконським  пощастило, вони все таки дожили до звільнення із заслання. З Сибіру Марія  Миколаївна повернулася в 1855 році.[2]  

Померла Волконська 10 серня 1863 року, у віці 56 років в  маєтку Воронки, Чернігівської губернії. 

Перед смертю вона написала знамениті «Записки», вважаючи своїми читачами дітей та онуків. Але чутка  про існування спогадів поширилася швидко. Першим побажав ознайомитися з записками М. Некрасов, що задумав  поему про подвиг російських жінок. Він звернувся до сина Волконської, проте Михайло Сергійович, не бажаючи  розголошувати спогади матері, з  труднощами погодився прочитати  поетові частина тексту. Тільки в 1904 році «Записки» були опубліковані і вразили читачів глибокої порядністю і скромністю автора.[1] 

…Приїзд до Чити Форвізыної майже збігся з приїздом Давидової. У березні 1828 року Наталії Дмитрівні  через два тижні, після приїзду  виповнювалося 23 роки. "Маленька, кругленька, чисте російське обличчя, блакитні очі трохи витріщені", - так  описує її зовнішність М. М. Волконська. Деякі вказують на "видатну красу" Наталії Дмитрівни. Від інших  дружин декабристів її відрізняла нервовість, екзальтованість, які доходили до хворобливості. Нервовий хворобливий стан виражався в тому, що в неї з'являлися якісь марення, ночами вона скрикувала, іноді на неї нападав підсвідомий страх. 

У Читі серед дружин декабристів вона відчувала себе досить відособлено, так як вони не поділяли її світогляду. За своїм світоглядом  Наталія Дмитрівна була повною протилежністю  М. М. Волконської: у той час як Марія Миколаївна прагнула до світського життя, великого суспільства, розваг, для  Наталії Дмитрівни "Світське життя - смерть".  

У Сибірі у Наталії  Дмитрівни народилося дві дитини, але обидва померли в ранньому віці. Вона взяла на виховання дівчинку Настю, потім ще двох дівчаток, яких згодом привезла в Росію і видала заміж. Наталія Дмитрівна дуже тужила за своїм дітьми, що залишилися в  Росії і весь час чекала, що буде дозволено привезти їх до неї. Рідні  не хотіли засмучувати Фонвізіна  і не писали про поведінку синів. Мати Наталії Дмитрівни, Марія Павлівна, не могла з ними впоратися і  віддала їх на виховання брату  Михайла, Івану Олександровичу. Проте  вони і там лінувалися, погано вчилися, любили розваги, у вищі навчальні  заклади надійти не змогли. 

На поселення Фонвізіни  виїхали не в 1833 році, як інші декабристи IV розряду, а лише в 1834 через хворобу  Михайла Олександровича. За клопотанням  батьків Наталії Дмитрівни їм дозволено було оселитися замість  Нерчинська в Єнісейські. 

У Єнисейські Фонвізіна  познайомилися з родиною Францева. Наталія Дмитрівна особливо подружилася  з дочкою Францева, Марією Дмитрівною, яка згодом залишила свої "Спогади" з описом життя Фонвізіним на поселенні. Францев так само, як декабристи, боровся зі зловживаннями чиновників у Сибірі.