Історія української культури

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 17 Ноября 2011 в 10:42, реферат

Краткое описание

В умовах розбудови суверенної Української держави, відродження національної культури особливе значення має об'єктивне висвітлення етногенезу українського народу, визначення місця даного етносу в колі слов'янських народів, його зв'язків з найдавнішими етапами історії.
З проблемою етногенезу слов'ян тісно пов'язана проблема прабатьківщини українського народу. Існують дві протилежні теорії: міграційна і автохтонна. Перша з них побудована на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з даною теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов'ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн, а пізніше — на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися на західних і південно-східних.

Содержание работы

1. Історичні передумови виникнення української культури.
2. Культура дохристиянської Русі.
3. Вплив християнства на культуру Київської Русі.
4. Культура Галицької-Волинської Русі.

Содержимое работы - 1 файл

Kul-tura.doc

— 113.50 Кб (Скачать файл)

 У Київській. Русі досить швидко виник свій жанр літератури — літописання (як жанр, а не історичні записи), який у такому вигляді не був відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи — це не лише історичні, але й видатні літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. На даний час збереглося близько ,1500 літописних списків, які є величезним надбанням культури східнослов'янських народів.

 Найвидатнішим історичним твором Київської Русі і  найвидатнішим вітчизняним літописом  серед збережених часом є “Повість временних, літ”, написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. Нею починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу, До даного літопису увійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його попередниками. У “Повісті” вперше зроблено спробу визначити місце Київської Русі в загальноісторичному процесі, пов'язати її історію зі світовою.

 Історична заслуга літописця Нестора полягає  в тому, що він створив другу, після Іларіона, концепцію осмислення  древньоруської історії та поставив питання про включення історії Русі у всесвітню історію. В центрі політичної історії епохи Нестора актуальним залишалося питання про незалежність Русі від Візантії, її культурну самобутність.

 Цінною  пам'яткою староукраїнського письменства  є “Повчання Володимира Мономаха своїм дітям”, написане на початку XII ст. Князь Володимир Мономах.—  одна з найвизначніших постатей княжих часів, син високо освіченого князя  Всеволода, який славився знанням п'ятьох мов. Від батька Володимир перейняв велике захоплення до книжок і до освіти. На київському престолі він був у 1113— 1125 рр.

 У “Повчанні...”  можна виділити три окремих частини. В першій частині автор від  імені князя Ярослава Мудрого  звертається з посланням до його синів, закликає їх жити у мирі, злагоді та любові, не переступати кордонів. “Якщо будете жити у ненависті та в роздорах, — говориться у посланні, — то самі загинете та загубите землю батьків і дідів своїх, придбану їх власною працею”. У другій частині твору автор говорить про обов'язки щодо ближнього та повинності доброго господаря. Він наказує допомагати бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. Забороняє карати смертю: “Ні невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати”. В третій частині “Повчання” Володимир Мономах розповідає про різні пригоди та небезпеки у своєму житті, з яких він вийшов цілий і здоровий. Причиною того, на його думку, є те, що без волі Божої у світі ніщо не відбувається. Таким чином, у “Повчанні” простежується світський, хоча і запозичений з Псалтиря, варіант християнської моралі.

 Багатством  художніх прийомів красномовства відзначаються  твори єпископа Кирила Туровського. Автор багатьох казань і повчань  відверто висловлюється за свободу  волі людини, розуміючи її як свободу вибору між добром і злом.

 Видатним  філософом і літератором Стародавньої Русі був Даниїл Заточник  (кінець XII—початок XIII ст.), гаданий автор  “Слова Даниїла Заточника” (в іншій  редакції — “Моленіє Даниїла Заточника”). Він високо цінує розум і мудрість людини, часто посилається на притчі царя Соломона зі “Старого Завіту”, використовує афоризми античних філософів — Плутарха, Демокріта, Діогена, Геродота, Арістотеля, Піфагора та інших.

 Після запровадження на Русі християнства з'явився новий вид літератури— житія святих (агіографія). У цих релігійно-біографічних творах розповідалось про життя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, оголошених церквою святими: Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих своїм братом Святополком, засновника Києво-Печерського монастиря Антонія Печерського. У Житіях відбивалися історичні події тих часів, моральні, філософські, естетичні уявлення, вони є досить цінними інформаційно-історичними джерелами. Так, наприклад, у “Житії Феодосія Печерського” яскраво відображені монастирський побут кінця XI ст., норови, звичаї тощо.

 На  початку XIII ст. склався так званий “Києво-Печерський патерик” — бірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського  монастиря, заснованого у середині XI ст. Антонієм. У ньому містяться уривки з “Повісті временних літ”, зокрема розповіді Нестора літописця про печерських монахів Даміана, Єремію, Ісаакія, Матвія, а також описуються деякі історичні події: про взаємовідносини князів, феодальні міжусобиці, торгівлю Києва з Галичем, Перемишлем, похід руських князів на половців.

 Справжнім шедевром, своєрідною перлиною древньоруської літератури є “Слово о полку Ігоревім”, створене невідомим автором близько, 1187 р. За своїм художнім рівнем цей  твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах. Важливим джерелом для цього літературного шедевру стала усна народна творчість, що відображала цілий пласт художньої культури русичів. “Слово...” присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185 р.

 Автор “Слова...” яскравими фарбами  змальовує образи князів Ігоря, Романа, Мстислава, Всеволода, Святослава, Ярослава Осмомисла та інших. Звертаючись  до них, нащадків Ярослава Мудрого, він  закликає їх “вкласти в піхви мечі”, помиритися між собою.

 Розвиток  культури на Русі вимагав підготовки освічених людей, відкриття шкіл, створення певної системи освіти.

 Після офіційного запровадження християнства на Русі князь Володимир розпорядився збудувати на Старокиївській горі, поряд з Десятинною церквою школу для дітей “нарочитої чаді”, тобто знаті. Школи відкрилися також у Чернігові, Переяславі-Залеському, Луцьку, Холмі, Овручі. У них вивчали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали деякі відомості про поетику,  а також з географії, історії. Навчання велося церковнослов'янською мовою,, що “прийшла” разом з церковними книгами з Болгарії, цією мовою перекладалася й іноземна література.           

 Головними науками, що мали поширення на той час, були богослов'я, філософія, історія. Відомості з природознавства й космології черпалися з перекладних книг: “Фізіолог”, “Шестоднев”, “Християнська топографія” Козьми Індикоплава. Знання з історії подавали візантійські хроніки Іоанна Малали й Георгія Амартола. Як правові джерела широко використовувались “Статут Володимира Мономаха” та збірка норм давньоруського права — “Руська правда”,

 При княжих дворах, Печерському та Видубицькому монастирях створювалися книгосховища. У знаменитій бібліотеці князя Ярослава Мудрого були книги багатьма мовами. Приватні бібліотеки мали правнук Ярослава Мудрого Микола-Святоша, волинський князь Володимир Василькович, чернець Григорій (середина XII ст.). Одночасно з бібліотеками виникли і перші архіви. Вважається, що найдавнішим сховищем рукописних документів була церква св. Іллі  у Києві.

 Запровадження християнства на Русі справило великий  вплив на. розвиток кам'яної архітектури. Першою кам'яною церквою на Русі була Десятинна церква, побудована у Києві  в 989—996 рр. Це був хрестовокупольний храм з трьома нефами, оточений галереями, прикрашений мозаїкою, фресками, коштовними чашами, іконами. На утримання церкви князь Володимир дав десяту частину своїх доходів, тому й назвали її Десятинною.

 У середині XI ст. з'явилися перлини давньоруського зодчества — Софійські собори у Києві, Новгороді, Полоцьку. Вони поєднали в собі візантійський і місцевий типи будівель, елементи розпису балканських художників і давньоруської дерев'яної архітектури, деякі романські традиції, наприклад, наявність двох веж на західному фасаді. Від візантійських майстрів древньоруські майстри запозичили технічні прийоми цегляної і кам'яної кладки стін.

 Риси  самобутнього древньоруського мистецтва  яскраво проявилися у Софійському  соборі у Києві — найвидатнішій архітектурній споруді Київської Русі, що збереглася до нашого часу. За величчю художнього образу, досконалістю архітектурних форм, внутрішнім оздобленням “руська митрополія”, закладена у 1037 р., належить до видатних мистецьких пам'яток стародавності. За розмірами собор перевищував візантійські храми, його мозаїка мала 177 відтінків, що створювало багатий колоритний ансамбль. На стінах Софійського собору було багато фресок зі сценами мирського життя: полювання на диких звірів, народні гуляння, ігри скоморохів тощо.

 Процес  поширення і утвердження християнства на Русі супроводжувався формуванням  нових традицій у образотворчому мистецтві. В міру того як давньоруський  конопис набував самостійного розвитку, традиції візантійської іконографії  послаблювалися, створювалися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису. Першими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Аліпій (Алімпій) і Григорій, які навчалися іконописного мистецтва у візантійських майстрів. Особливо славилися роботи Аліпія (близько 1050—1114 рр.), який, за свідоцтвом Печерського Патерика, “ікони писати хитр був зело”. З його іменем окремі дослідники пов'язують ікони “Печерської Богородиці” і так званої Великої Панагії. В кінці XI ст. склалася київська іконописна школа. В XII ст. виникають художні школи у великих удільних князівствах: Галицько-Волинському, Володимиро-Суздальському тощо.  Високого рівня у ХІ—ХШ ст. сягнуло ювелірне мистецтво древньоруських майстрів: виготовлення срібних браслетів, колтів з різноманітними емалями, перснів, намист та інших прикрас.

 Київська  Русь славилась мистецтвом виготовлення зброї, особливо мечів. На мечах з  великою майстерністю зображувалися  спіралі, підкови, кола, хрести тощо. Так, на лезі, датованому XI ст. і знайденому в містечку Хвощевате в Україні, чітко читається напис “коваль” та ім'я цього майстра “Людота” або “Людоша”. Це один з найбільш стародавніх мечів за підписом.

 Високою майстерністю відзначаються мініатюри  в окремих рукописних книжкових  творах того часу. Найбільш стародавні збереглися в “Остромировому Євангелії” (1056—1057 рр.) — це фігурки трьох євангелістів. Яскраве орнаментальне оточення фігур і велика кількість золота роблять ці мініатюри подібними на ювелірний виріб. Переписавзі староболгарського оригіналу та оформив “Остромирове Евангеліє” диякон Григорій. Із запровадженням християнства на Русі пісенне мистецтво стало складовою частиною. богослужіння. Церковний спів прийшов на Русь із Візантії, руська християнська церква перейняла грецьку богослужбову традицію.

 Вивчення історії пісенного мистецтва свідчить, що перші церковні наспіви на Русі записувалися спеціальними грецькими знаками, які називалися знаменами. Незважаючи на наявність грецьких текстів церковного співу, присутність чужоземних музикантів, у грецькі церковні наспіви поступово проникали елементи народної руської пісні, тісно пов'язаної у слов'ян із землеробством і сімейно-побутовою сферою. Спочатку церковні ієрархи намагалися чинити опір народним пісенним мотивам, але згодом на Русі утвердився такий церковний спів, в основі якого був відомий київський знаменний розспів, тісно пов'язаний з мотивами народних обрядових пісень.

 Давньою і досить унікальною формою вітчизняної  культури є дзвонова музика. звони  повідомляли про нашестя ворога, пожежі, військові перемоги, скликали народ на віче, викликали у людей почуття радості або скорботи, надії, тривоги, страху тощо.

 Говорячи  про розвиток духовної культури Київської  Русі, слід зазначити, що вже в XI—XII ст. на Русі з'явились свої вчені-природодослідники. Наприклад, київський монах Агапіт займався медициною. В “Києво-Печерському патерику” зазначається, що Агапіт-лікар лікував не лише заможних людей, зокрема князів, але й простих, незаможних. Він зцілював запалення, шкіряні хвороби, широко використовуючи при цьому відвари з трав і коренів. Відомі імена і світських лікарів Іоанна Смереки, Петра Сиріанина, Февронії, Євпраксії Мстиславівни.

 Монгольська навала XIII ст. зруйнувала древньоруські  міста і села, пам'ятки архітектурної  майстерності — палаци, монастирі, а також твори живопису і літератури. Від Києва — “матері руських міст” через 6 років після Батиєвого погрому залишилося усього 200 будинків. Ординцями були знищені такі шедеври архітектури, як Десятинна церква та церква Богородиці у Києві, міста-фортеці Колодяжненське та Райковецьке на Житомирщині та багато інших. Тисячі талановитих древньоруських майстрів: художників, архітекторів, ювелірів були фізично знищені або забрані у полон. На півстоліття припинилося кам'яне будівнитво через відсутність матеріальних засобів і майстрів-будівників.

 Однак татаро-монгольське нашестя не змогло знищити всіх надбань духовної культури Київської Русі. Народ зберігав і  поширював перлини фольклору, наукові  знання відбудовував зруйновані міста, села, храми, монастирі, відроджував  кращі традиції культури минулого.

 4. КУЛЬТУРА  ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ РУСІ

Информация о работе Історія української культури