Державне регулювання інноваційної діяльності

Реферат 

Державне регулювання  інноваційної діяльності 
 

Зміст 
 

1. Сутність і завдання  державної інноваційної політики  

2. Методи й інструменти  державного регулювання інноваційної  діяльності  

3. Правові аспекти  охорони інтелектуальної власності  

4. Передавання права  на об'єкти промислової власності  

Список використаних джерел та літератури  
 

1. Сутність і завдання  державної інноваційної політики 
 

Державна інноваційна  політика – сукупність форм і методів  діяльності держави, спрямованих на створення взаємопов'язаних механізмів інституційного, ресурсного забезпечення підтримки та розвитку інноваційної діяльності, на формування мотиваційних факторів активізації інноваційних процесів. 

Мета державної  інноваційної політики – формування у країні таких умов для діяльності господарюючих суб'єктів, за яких вони були б зацікавлені і спроможні  розробляти і виготовляти нові види продукції, впроваджувати сучасні  наукомісткі, екологічно чисті технології та розширювати на цій основі свої ринки збуту [7, с. 71]. 

В останній чверті XX ст. під стратегічним керівництвом держави Японія стала світовим лідером  в інформаційно-технологічних галузях. А в Радянському Союзі як у  великій індустріальній і науковій наддержаві такий фундаментальний  технологічний перехід не вдався. Нездатність державних інституцій керувати інформаційно-технологічною  революцією призвела до згортання його виробничих потужностей і підриву  військової могутності. Отже, державна інноваційна політика стала причиною успіху в одній країні і неуспіху – в іншій. 

Ще одним яскравим прикладом потужного впливу держави  на технологічний і економічний  розвиток є історія Китаю. Сучасні  дослідники саме державу вважають винною в тому, що Китай Нового часу був  технологічно відсталим. Адже на початку XIV ст. Китай був найрозвинутішою  технологічною цивілізацією світу. Ключові винаходи розроблялися в  Китаї на століття, навіть на півтора  тисячоліття раніше, ніж в інших  країнах. Наприклад, металургію китайці  освоїли ще в 200 р. до н. є. У 1086 р. у  Китаї було винайдено водяний  годинник значно точніший від європейського  механічного годинника того часу. У VI ст. стали використовувати залізний плуг, а двома сторіччями пізніше  його пристосували до оброблення заливних рисових плантацій. Освоєння енергії  води відбувалося паралельно з Європою: у VIII ст. було освоєно гідравлічний молот, до 1280 р. широко застосовувалися  вертикальні водяні млини. Морську  навігацію китайці удосконалили раніше, ніж європейці. У військовій техніці вони, окрім винайдення пороху, розвинули хімічну промисловість, здатну виготовляти потужні вибухові речовини. У медицині такі техніки, як голковколювання, давали виняткові  результати, що тільки недавно стало  загальновизнаним. Виробництво паперу було освоєно в Китаї на 1000 років  раніш, ніж на Заході, а друкарство з'явилося наприкінці VII ст. Однак  технологічна революція у Китаї  не відбулася [8, с. 44]. 

Вирішальним фактором технологічного занепаду була зміна  державної політики. Правителі боялися  руйнівного впливу технологічних змін на соціальну стабільність. Поширенню  технології перешкоджали численні сили, особливо в міських гільдіях. Бюрократів влаштовувало сформоване статус-кво, і  вони боялися соціальних конфліктів. До контактів з іноземцями, окрім  контрольованої торгівлі і придбання  зброї, ставилися або як до непотрібних, або як до небезпечних, оскільки невідомими були їх результати. Бюрократична держава  без зовнішньополітичної ініціативи і з внутрішнім дестимулюванням  технологічної модернізації обрала шлях обережного нейтралітету, фактично розірвавши ту технологічну траєкторію, якою Китай протягом багатьох століть  рухався саме під державним керівництвом. І лише через чотири століття у  Китаї зрозуміли, що ізоляція не може вберегти країну від поганих наслідків  технологічної відсталості. А ще через століття китайська держава  змогла заново побудувати розвинуту  технологічну базу в ядерній технології, ракетобудуванні, запуску супутників та електроніці [8, с. 49]. 

Типи державної  інноваційної політики. 

Політика технологічного поштовху. Згідно з нею головні  цілі та пріоритетні напрями науково-технологічного та інноваційного розвитку задає  держава, на основі чого визначаються шляхи стимулювання інноваційної діяльності, які мають здійснюватись через удосконалення управління в науково-технологічній та інноваційній сферах. Такий варіант інноваційної політики передбачає розроблення різних державних програм, великі капіталовкладення у масштабні інноваційні проекти, використання інших прямих форм державної участі в регулюванні інноваційних процесів. 

Політика ринкової орієнтації. Передбачає провідну роль ринкового механізму в розподілі  ресурсів та визначенні напрямів розвитку науки і техніки, а також обмеження  ролі держави в стимулюванні фундаментальних  досліджень. Дослідженням, від яких залежить місце держави у світовому  співтоваристві та її національна безпека, приділяється недостатня увага [9, с. 77]. 

Політика соціальної орієнтації. Сутність її полягає у  соціальному регулюванні наслідків  НТП: процеси прийняття рішень відбуваються із залученням широкої громадськості; рішення приймають за умов досягнення соціально-політичного консенсусу. 

Політика, націлена на зміни економічної структури  господарського механізму. Передбачає істотний вплив передових технологій на вирішення соціально-економічних  проблем, на зміну галузевої структури, взаємодію суб'єктів господарювання, рівень життя тощо. На сучасному  етапі лише Японія послідовно дотримується такої політики, здійснюючи її паралельно з ринковою [9, с. 78]. 

Після Другої світової війни Японія вона перебувала у глибокій кризі. Наймасовіша промислова продукція  була абсолютно неконкурентоспроможною (годинники продавали «на вагу», а велосипеди здебільшого розвалювалися  при легкому зіткненні). Технологічний  стрибок було здійснено за всебічної  підтримки з боку держави методом  «лазерного променя». Це означає, що початкові  технологічні прориви відбувалися  в небагатьох галузях, які довели свою потенційну конкурентоспроможність, з наступною дифузією інновацій. 

Так, у 1951 р. уряд Японії увів систему субсидування імпорту  найновішого верстатного устаткування (оплата 50% вартості). Крім того, він  узяв на себе оплату 50% витрат вітчизняних  виробників такого устаткування. Однак  не всі галузі змогли одразу розгорнути свою діяльність. Повоєнна ситуація була сприятливою для виробників швейних  машин, яким ще й надавали певну допомогу для виходу на зовнішні ринки. Результатом  було збільшення випуску та експорту швейних машин у кілька разів. Прокладеним шляхом пішла промисловість  з випуску фотоапаратів, а відтак і годинникова промисловість. При  цьому зростання виробництва  та експорту було багатократним. Відпрацьовані  управлінські прийоми дали аналогічний  ефект в усіх базових галузях  промисловості. Привело до цих успіхів, за твердженням японських економістів, «батьківське піклування» уряду [11, с. 91]. 
 

2. Методи й інструменти  державного регулювання інноваційної  діяльності 
 

Методи державного регулювання інноваційної діяльності – прямі та опосередковані способи  впливу органів державного управління на поведінку суб'єктів інноваційної діяльності з метою підвищення їх інтересу до створення, освоєння і поширення  інновацій та реалізації на цій основі інноваційної моделі розвитку країни [12, с. 137]. 

Інструменти (засоби) державного регулювання інноваційної діяльності – акти нормативно-правового  або директивного характеру, які  регулюють окремі аспекти інноваційної діяльності. 

Інструменти регулювання  попиту. Це укладені центральними або  регіональними органами державного управління договори із суб'єктами інноваційної діяльності щодо розроблення й виробництва  інноваційних продуктів, технологій та послуг. 

Інструменти регулювання  пропозиції. Дії, спрямовані на забезпечення інноваторів фінансовою та технічною  допомогою, в тому числі створення  інноваційної інфраструктури: надання  інноваторам грантів, позик, субсидій»  гарантованих кредитів, дослідницьких  податкових кредитів. 

Інструменти створення  сприятливого середовища для інноваційного  процесу. До них відносять передусім  податкові пільги, пільгове кредитування і субсидування; страхування і  гарантування, надання прав на прискорену амортизацію устаткування; розвиток державою патентного права, правничих  засад виробництва та споживання якісної продукції – системи  стандартизації і сертифікації виробництв та окремих видів продукції, регулювання  монопольних підприємств і видів  діяльності, дозвіл тимчасової монополії  інноватора. Це створення сприятливих  умов для міжнародної комерційної  діяльності [12, с. 138]. 
 

3. Правові аспекти  охорони інтелектуальної власності 
 

Інтелектуальна власність  – сукупність авторських та інших  прав на продукти інтелектуальної діяльності, що охороняються законодавчими актами держави. 

Інтелектуальний продукт  – результат творчих зусиль окремої  особистості або наукового колективу. 

Інтелектуальними  продуктами у сфері виробничо-господарської  діяльності підприємства можуть виступати: 

наукові відкриття  чи винаходи;  

результати НДДКР; 

зразки нової продукції, нової техніки чи матеріалів, отримані в процесі НДДКР; 

оригінальні науково-виробничі  послуги; 

консалтингові послуги  наукового, технічного, економічного, управлінського, в т. ч. маркетингового характеру;  

нові технології, патенти [2, с. 268]. 

Правовий захист продуктів інтелектуальної діяльності в Україні здійснюється на основі Цивільного кодексу, у якому трактуються  права інтелектуальної власності  та вказуються особливості захисту  усіх об'єктів інтелектуальної власності. 

Право інтелектуальної  власності – право особи на результат інтелектуальної, творчої  діяльності. 

Об'єктами права інтелектуальної  власності є: 

літературні та художні  твори; 

комп'ютерні програми;  

бази даних;  

фонограми, відеограми, передачі організацій мовлення;  

наукові відкриття; 

винаходи, корисні  моделі, промислові зразки;  

компонування інтегральних мікросхем; 

раціоналізаторські  пропозиції;  

сорти рослин, породи тварин;  

комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки  для товарів і послуг), географічні  зазначення;  

таємниці [2, с. 269]. 

Авторське право  – система правових норм, що регулюють  правові відносини, пов'язані зі створенням і використанням творів науки і різних видів мистецтва. 

Авторські права  мають знак охорони, який складається  з трьох елементів: 

значок – ©; 

ім'я власника авторського  права; 

рік першого опублікування  твору. 

Авторське право  виникає з моменту створення  твору і діє протягом усього життя  автора і ще 50 років після його смерті (крім окремих випадків, обумовлених  законом). 

Комп'ютерні програми – програми, що задають алгоритм розв'язання певної задачі і використовуються в роботі з комп'ютерами. 

Право на промислову власність – виняткове право  на використання певних нематеріальних ресурсів у процесі виробничої діяльності в сфері промисловості, торгівлі, сільського господарства. 

Згідно з Паризькою  конвенцією з охорони промислової  власності до цієї власності належать винаходи, корисні моделі, промислові зразки, торговельні марки, комерційні найменування [5, с. 37]. 

Винахід. Це позначене  істотною новизною вирішення технічного завдання в будь-якій галузі народного  господарства, яке дає позитивний ефект. Як правило, винаходи охороняються патентами, які називають патентами  на винахід. Термін охорони, що надасться  патентом, у більшості країн, в  тому числі й Україні, становить 20 років [5, с. 39]. 

Корисні моделі. Це нові на вигляд, за формою, розміщенням частин або побудовою технічні конструкції (моделі). Вони відрізняються від  інших об'єктів промислової власності  тим, що предметом технічного вирішення  є тільки конструкція виробу, його форма. Тобто для реєстрації корисної моделі достатньо будь-яких змін, навіть у просторовому компонуванні виробу [5, с. 42]. 

Торговельні марки. Це оригінальні позначки, що мають  правовий захист і призначені для  вирізнення товарів (послуг), що виготовляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виготовляються (надаються) іншими особами. 

Набуття права інтелектуальної  власності на торговельну марку  засвідчується свідоцтвом, яке реєструється у встановленому порядку.. Термін чинності свідоцтва – 10 років. Він  може бути неодноразово подовжений на стільки ж років.