Міжнародний досвід регулювання соціально-трудових відносин

         “Союзи інтересів” зіграли позитивну роль в епоху  стандартного масового виробництва, коли забезпечення стандартних умов і  оплати праці мало більше значення, чим досягнення гнучкості ринку  праці. Без могутніх профспілок навряд чи був би можливий соціальний мир  у промислово розвитих країнах. Однак  сьогодні стандартні умови (у збереженні яких зацікавлені і профспілки, і  союзи роботодавців) не тільки перешкоджають  розвитку і швидкій адаптації  економіки до нових вимог, але  породжують більш високе безробіття. Це пов'язано з тим, що картелі (у  тому числі і діючі на ринку праці) завжди домовляються про ціни вище рівноважних. Іншими словами, праця стає непомірно дорогою, а дорогий ресурс вимагає ощадливого використання.

         Система співучасті в управлінні, на нашу думку, не стільки  сприяє демократизації економіки, скільки  дозволяє профспілкам зміцнювати свої владні позиції, розширюючи вплив за межі своєї компетенції, у тому числі  поширюючи його на підприємницькі рішення. В умовах глобалізації це стає конкурентним недоліком країни, що у результаті втрачає привабливість для інвесторів і відповідно можливість створювати нові робочі місця.

         Активна політика на ринку праці далеко не завжди сприяє росту зайнятості (якщо не вважати  збільшення числа чиновників міністерства праці, і бюро по працевлаштуванню). Ефективність здійснюваних у її рамках заходів часто невисока. Так, багато грошей витрачається на організацію  суспільних робіт для безробітних, однак, як показує практика, після  їхнього завершення шанси учасників  на одержання нормального робочого місця не тільки не підвищуються, але  скоріше знижуються. Разом з тим  статистика безробіття виглядає більш  благополучною саме завдяки державним  заходам з надання тимчасової роботи.

         Соціальна політика, що впливає на ринок праці, потребує реформування не менше, ніж регулювання  трудових відносин. Проблема в тому, що особи, що здійснюють соціальну політику, часто стурбовані справедливим розподілом суспільного продукту, виробленого  сьогодні, не піклуючись про те, як вплине такий розподіл на майбутнє виробництво. Багато в чому це є наслідком недостачі  серед політичних функціонерів фахівців, здатних забезпечити стійкий  довгостроковий економічний розвиток.

         Система соціальних гарантій у Німеччині при всіх її достоїнствах має істотний недолік  – вона занадто дорога, і її фінансування створює великі труднощі навіть для  однієї з найсильніших економік світу. Крім того, вона впливає на ріст безробіття двояким чином: по-перше, вкрай здорожує працю через необхідність платежів у соціальні фонди, по-друге, сприяє тому, що незайнятість стає для багатьох людей більш привабливою, чим робота. Приклад Німеччини свідчить, що соціальна допомога підвищує довгострокове безробіття – з 2,7 млн. чоловік, що одержують її сьогодні, щонайменше 1 млн. із них у стані вийти на ринок праці.

         Захист від необґрунтованого звільнення, здавалося б, є абсолютно  необхідним правом працівника, що повинно  гарантуватися державою. Однак при  високому і стійкому безробітті “бар'єри  виходу” вигідні для осіб, які  мають роботу, перетворюються в “бар'єри  входу” для осіб, які її не мають. Підприємцям легше обмежити прийом працівників під час сприятливої  кон'юнктури, чим доводити обґрунтованість  звільнень при погіршенні положення  їхніх фірм.

         У цілому ж можна  сказати, що ринок праці в Німеччині  “не цілком ринковий”. Не попит  та пропозиція праці визначають його ціну, а навпаки, ціна значною мірою  впливає на обсяг і характер попиту та пропозиції цього ресурсу.

         Отже, незважаючи на гостру необхідність реформ, партнери по тарифним переговорам у Німеччині  не зацікавлені в зміні політики заробітної плати в напрямку, що забезпечує велику зайнятість. Надмірна централізація таких переговорів  не дозволяє враховувати специфічні особливості підприємств, але посилює  владу структур, що беруть участь у  них, на політичному полі. Мотив посилення  владних позицій бере в даній  сфері верх над економічною раціональністю. Соціальна держава і кооперативний  федералізм, що не допускають реальної диференціації, звичка до державних  субсидій також сприяють нераціональній політиці в сфері заробітної плати. Держава втручається в процеси  на ринку праці, посилюючи позиції  власників робочих місць за допомогою  правил, що захищають персонал від  звільнень, зобов'язань соціального  планування, законодавства про співучасть працівників в управлінні на підприємстві.

         Серед розроблених  в останні роки рекомендацій відзначимо наступні.

         Скасувати привілей профспілок вести переговори з роботодавцями  й укладати тарифні угоди. Поряд  з ними таке право доцільно надати також раді підприємств, іншим союзам працівників і (що дуже важливо) безробітним, а також окремим особам. Якщо вони будуть діяти більш ефективно, то цілком можуть стати суб'єктами соціального  партнерства. Можливо, укладання тарифних угод з кожним працівником нераціонально  і колективний договір необхідний, але, як нам представляється, кожен  працівник повинен мати можливість домовлятися про відхилення від  договору, якщо це більш вигідно  і для нього, і для підприємства. Перші приклади такого роду в Німеччині  вже є.

         Переглянути застарілі  законодавчі акти чи скасувати їх (наприклад, Закон про сприяння стабільності і росту, відповідно до якого на уряд покладається надмірна відповідальність за досягнення високої зайнятості). Міністр економіки Саару взагалі  пропонує вказувати для законів  “термін придатності” (як для продуктів  харчування чи медикаментів). Регіонам доцільно надати право встановлювати  у відомих межах відхилення від  федеральних законів. Для супротивників  таких заходів, що вбачають у цьому  руйнування єдиного правового простору, контраргументом може служити теза, що краще ефективне функціонування нормативного акта при різних і навіть конкуруючих його варіантах, чим  невиконання єдиного закону.

         Поступово зменшувати субсидії господарюючим суб'єктам, що приведе до зниження податків і  соціальних виплат підприємств. Загальне ж скорочення податків сприяє росту  зайнятості (через стимулювання підприємницької  і трудової активності) набагато сильніше, ніж організація суспільних робіт  і аналогічні заходи, які фінансуються з держбюджету, тобто за рахунок  тих же податкових надходжень.

         Соціальні гарантії і соціальна допомога повинні  бути спрямовані не просто на підтримку  працівників чи безробітних, а на забезпечення максимально можливої зайнятості. Захист від звільнень у Німеччині не тільки не сприяє, але, навпаки, перешкоджає цьому, тоді як, наприклад, у Данії, де такий захист не закріплений законодавчо, рівень безробіття вкрай низький. Це відноситься і до соціальної допомоги, яку, на наш погляд, потрібно виплачувати не працездатним, що не працюють, а тим, хто працює, але в силу низької кваліфікації чи невисокої продуктивності одержує мізерну заробітну плату. У цьому випадку соціальна допомога запобігла б їхньому зубожінню і стимулювала б працю.

         Виконання цих рекомендацій значно б змінило німецький ринок  праці, зробивши його більш гнучким  і ефективним.

4. Міжнародний досвід регулювання  соціально-трудових

відносин  зайнятості

          Зайнятість населення  являє собою діяльність частини  населення щодо створення суспільного  продукту (національного доходу). Саме в цьому полягає її економічна сутність. Зайнятість населення – найбільш узагальнена характеристика економіки. Вона відбиває досягнутий рівень економічного розвитку, внесок живої праці в досягнення виробництва. Зайнятість об’єднує виробництво і споживання, а її структура визначає характер їхніх взаємозв’язків.

         Ринок праці, як важлива  багатопланова сфера економічного і соціально-політичного життя  суспільства потребує кваліфікованого  регулювання з метою підвищення ефективності його функціонування. Саме створення дієвої системи регулювання  сфери зайнятості є одним з  основних соціальних заходів розвитку суспільства.

         Державна політика зайнятості населення залежить від  темпу і характеру ринкових перетворень. Вона передбачає систему адаптації  різних категорій незайнятого населення  до вимог ринку праці, а також  систему соціального захисту  безробітних та осіб з обмеженою  конкурентоспроможністю.

         Державне регулювання  зайнятості населення має грунтуватися на :

• забезпеченні соціального партнерства суб’єктів ринку праці, тобто створенні рівних можливостей усім громадянам незалежно від їхнього походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії , реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до своїх здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів та суспільних потреб;
• сприянні забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганні безробіттю, створенні нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;
• добровільності й відсутності примушування громадян щодо вибору сфери діяльності й робочого місця;
• гласності на основі всебічного інформування населення про наявність вакантних робочих місць;
• дотриманні комплексності заходів щодо регулювання зайнятості населення;
• підтримці працездатних громадян у працездатному віці, які потребують соціального захисту;
• забезпеченні заходів запобіжного характеру щодо регулювання зайнятості населення та відтворення робочих місць;
• певної гарантії зайнятості, тобто гарантії збереження робочих місць і професії, гарантії одержання доходів.

         Залежно від стану  економіки та ринку праці передбачається здійснення активних та пасивних заходів  регулювання зайнятості.

         До  активних заходів  належать:

• створення додаткових і нових робочих місць шляхом реструктуризації економіки, розвитку приватного бізнесу, особливо малого й середнього, створення умов для іноземного інвестування та для самозайнятості населення тощо;
• профорієнтація, підготовка й перепідготовка кадрів;
• організація громадських робіт;
• посилення територіальної та професійної мобільності робочої сили;
• розвиток служби зайнятості тощо;

         До  пасивних заходів  належать:

• виплата допомоги у зв’язку з безробіттям
• надання допомоги членам сімей, які перебувають на утриманні безробітних.

         Перспективним напрямом є організація малих підприємств  шляхом залучення на них випускників  профтехучилищ, технікумів з подальшим  переведенням цих підприємств на оренду, викуп. Незважаючи на відносно меншу вартість робочих місць у соціально-побутовій сфері, доцільно створювати нові підприємства у виробничій сфері, зокрема у виробництві будівельних матеріалів, для перероблення м» яса, овочів, фруктів, заготівлі продукції, а також у виробничій інфраструктурі.

         Про ефективність створення  малих підприємств свідчить і  зарубіжний досвід. Із загальної кількості  нових робочих місць у промисловості  розвинених країн від 60 до 80% припадає на малий бізнес. У Німеччині, наприклад, до 70% безробітних отримують роботу саме на малих підприємствах. Прогресивним напрямом регулювання зайнятості слід вважати пільгову кредитну і податкову  політику щодо підприємств, які збільшують кількість робочих місць і  надають їх соціально незахищеним  групам незайнятого населення.

         Важливим напрямом політики зайнятості є професійна підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації працівників з метою створення  сприятливих умов для широкомасштабного  розгортання процесів структурної  та технологічної перебудови економіки, запобігання змушеному хронічному безробіттю, розв’язання кадрових завдань, пов’язаних із раціоналізацією зайнятості.

         Насамперед необхідно  здійснювати професійну підготовку й перепідготовку кадрів з наступним  працевлаштуванням тих професійних  груп працівників, які становлять основну  масу безробітних.

         Великого значення набуває підвищення гнучкості системи  профнавчання і перекваліфікації, передусім шляхом розвитку прямих договірних відносин між підприємцями, підприємствами і навчальними закладами. При цьому плани і програми навчання слід орієнтувати на задоволення конкретних потреб замовника.

         Необхідно удосконалити систему інформації щодо вакансій, передусім створити інтегровану  базу даних про ринок робочої  сили, яка б містила інформацію про потребу підприємств  у  кадрах за професіями та кваліфікаційними розрядами (структура професій, рівень кваліфікацій), а також дані про кількість наявних та необхідних робочих місць за категоріями персоналу.

         Через удосконалення  системи інформації та підвищення її ефективності можливе входження  комп’ютерної системи державної служби зайнятості “Internet”.