Театр корифеїв

Київський університет 

Імені Бориса Грінченко

Університетський  коледж  
 
 
 
 

Реферат

з предмету українська література

на тему

“Театр корифеїв” 
 
 
 
 
 
 
 
 

Група ВС-1

Мокроусова  Єлізавета 

Український театр

Театральне мистецтво  в Україні бере свій початок з фольклору. У веснянках, купальських та обжинкових піснях, у колядках та щедрівках, в обрядах

весілля та похорону наявні яскраві елементи лицедійства: слова, мелодії, танцю, пантоміми. Ще скоморохи Київської Русі започаткували примітивний театр — потішні видовища на майданах і базарах. Пізніше, в кінці XVII — у першій половині XVIII століть, популяризаторами своєрідного театру стали студенти

Києво-Могилянської академії, які заробляючи собі на

харчі, ставили інтермедійні вистави.  

XIX століття створило  всі передумови для виникнення нового театру.

Реалістична гра  російського актора М. Щепкіна та українського — К.

Соленика, яких порівнював Т. Шевченко, поява українських драматичних

творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Кобзаря, спроба

поставити українські драми в столиці Російської імперії Є. Гребінкою та

в інших містах Я. Кухаренком дали неабиякий шанс у  майбутньому виникнути

такому важливому  компонентові, як художній ансамбль, який створили М.

Кропивницький та М. Старицький.

  
 
 

Театр корифеїв

Незважаючи на заборону української мови, будь-якого  культурного розвитку, українці знаходили  у собі сили не здаватися. Хоч перешкоди  і гальмували розвиток драматургії, але не могли знищити її. В кінці 70-х років українське акторське мистецтво, сам театр набрали виразних суспільно-громадських функцій, сприяли піднесенню національної свідомості народу. 

Цей театр прийнято називати театром корифеїв. Слово "корифей" — грецьке.

У давньогрецькій трагедії корифеєм називали керівника  хору або

заспівувача, іншими словами — ватажка митців. У сучасному розумінні

слово "корифей" означає людину, яка є найвизначнішим діячем у певній

сфері мистецтва.

 

Його творцем  був М. Кропивницький, що створив  перший акторський колектив, справжню українську трупу акторів, зберігши індивідуальність акторів, підкреслюючи і доповнюючи нею індивідуальність інших акторів. 

Видатний діяч російського театру М. Синельников  визнавав: "До

цього часу, до зустрічі з "Малоросійським театром", я, незважаючи на

серйозне знайомство з постановниками, кращими на той  час, Малого

Московського театру, не знав і навіть не запідозрював про головне — про

ансамбль". 

М. Кропивницький  сам шукав і вчив своїх акторів: М. Заньковецьку, П.

Саксаганського, М. Садовського, Г. Затиркевич-Карпинську — впливу на

глядачів, учив проникати  у внутрішній світ героїв, перевтілюватися у них. 

Корифеї українського театру працювали в різних жанрах сценічного

мистецтва, їхній  театр піднімався вище і вище, несучи глядачеві

узагальнений образ  хоч пригнобленого й убогого, але живого й нескореного

народу. Недарма  царський уряд не раз і не два  обмежував творчі можливості українського театру, забороняв вистави, намагався не

допускати на сцену  серйозних творів, дозволяв виключно

розважально-комічні. 

Репертуар на час виникнення театру корифеїв не був особливо

широким ("Наталка  Полтавка", "Москаль-чарівник" І. Котляревського,

"Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ'яненка,

"Назар Стодоля"  Т. Шевченка). Потрібні були нові, сучасні твори. Їх авторами стали самі актори корифеї: М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, які одночасно були й драматургами, й режисерами, й акторами. 

У 1881 році після довгих років боротьби корифеїв українці одержали

можливість ставити  вистави українською мовою. При  всіх обмеженнях і

умовностях (перед  кожною українською виставою мусила відбутися

російська) цей  крок міністерства внутрішніх справ  хоч трохи легалізував

український театр. 

У 1885 році єдина  досі театральна трупа розділилася: М. Кропивницький зі

своїми акторами відокремився від М. Старицького  і його прихильників.

Обидва колективи  відразу ж почали самостійне творче життя. 

Театр корифеїв став відомим досить швидко і неочикувано  для самих акторів. Прийом у Москві був досить теплим. Художник І. Рєпін подарував М. Кропивницькому картину, на

якій керівник трупи в козацькому вбранні керував  човном серед бурхливого

моря. 

У Петербурзі український  театр сміливо конкурував з імператорським

Театром. 

Саме корифеї з провідними акторами творили славу українського

театру. Про гастролі корифеїв гаряче відгукнувся І. Франко, назвавши

вистави у Петербурзі тріумфом українського мистецтва.

 

Марко Кропивницький 

Марко Лукич Кропивницький  народився 7 травня (25 квітня) 1840 року в

сім'ї управителя в селі Бежбайраки Єлисаветградського повіту Херсонської

губернії. Батько, Лука Іванович, був людиною "мозольного труда", а мати,

Капітоліна Іванівна, мала різко протилежні до батькових погляди на

життя, через що сім'я розпалася і діти залишилися біля батька, росли у злиднях, часто тікали з дому, коли глава сімейства напивався, і шукали

притулку в селян. Пізніше М. Кропивницький згадував: "...Я не можу

сказати ні про одного кріпака, найпаче про жінок, щоб не сприяв моєму

сирітству". 

Систематичної освіти М. Кропивницький не одержав: трохи  вчився вдома,

трохи з синами князя Кантакузіна, трохи виховувався  у генерала

Бутовського, терплячи усі знущання генеральші, а потім у Бобринецькій

повітовій школі, де жив у бабусі по матері. Капітоліна Іванівна в

Бобринці зустрічалася з сином, вчила його музичної грамоти, співу,

залучала до вистав. У 1856 році, закінчивши училище з похвальною

грамотою, Марко  поїхав у Київ вступати до гімназії, але не склав

екзаменів і повернувся до батька. 

Мрія про університет не покидала Марка. Ще раз, у 1862 році, він пробує

вступити на юридичний  факультет, багато читає, знайомиться зі

студентами, бере участь у диспутах, відвідує у Києві  театр і пише

мелодраму "Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить".

Надмірне захоплення театром призводить до того, що підготовку в

університет абітурієнт занедбує, зазнає невдачі на іспитах і знову

повертається у  Бобринець. 

Саме звідси Марко  Кропивницький налагоджує зв'язки з  акторами

Соболевими, залучає  у свій гурток Івана Тобілевича (майбутнього

Карпенка-Карого), знайомиться із О. Кониським. Гуртківці ставлять

комедію "Ревізор" М. Гоголя; драму "Наталка Полтавка" І. Котляревського,

п'єсу "Микита Старостенко..." Кропивницького-початківця. Під час одного

відлучення "на гастролі", саме під час роботи до ратуші прибув ревізор і

недисциплінованого  чиновника М. Кропивницького звільнили, хоча через

кілька місяців  були змушені поновити на роботі за вимогою бобринчан. 

Потрапив у трупу графів Моркових М. Кропивницький, де зіграв роль Стецька з драми "Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'янєнка. Успіх вирішив подальшу долю дебютанта: в цій трупі він пропрацював цілих три роки. Через деякий час, коли режисер почав орієнтуватися виключно на розважальні жанри, М. Кропивницький перейшов до Харківського театру. Саме в цьому театрі вперше було поставлено його п'єсу-дебют, але під новою назвою — "Дай серцю волю, заведе в неволю". 

Пізніше драматург написав низку творів, в яких його перо змальовувало

світ дедалі вправніше: "Помирились" (1869), "За сиротою і Бог з калитою,

або ж Несподіване  сватання" (1872), "Невольник" (1872). 

Театральне мистецтво  в Україні вимагало якнайшвидшого  створення

професіональної української театральної трупи. Ось чому в 1882 році в

Єлисаветграді М. Кропивницький і засновує театральне товариство, куди

ввійшли М. Заньковецька, М. Садовський, М. Старицький. Останній, до

речі, став керівником трупи, а М. Кропивницький — провідним  режисером,

поки трупа не розпалася на два колективи. 

Як актор М. Кропивницький  роками працював, відшліфовуючи до блиску ролі

Тараса Бульби, Макогоненка, Потоцького, Шельменка, Хоми Кичатого. 

З театральними трупами  М. Кропивницький гастролював по всій Російській

імперії, мужньо зносив переслідування влади, злигодні кочового життя,

постійні нестатки. Але все це надломило здоров'я артиста. М.

Кропивницький почав  втрачати слух і в 1890 році оселився коло Харкова на

хуторі Затишок. Цікаво, що коли через двадцять років (у березні-квітні

1910) М. Кропивницького  запросили на гастролі в Одесу й Київ, глядачі

переконалися, що своєї майстерності актор не втратив. 

Сильно подав  образ Бичка М. Кропивницький  не тільки як актор, а й як

драматург, вкладав  у його вуста страшні слова, співзвучні гнилій душі

багача: "Та я задавив би себе своїми руками, коли б пересвідчився у тім,

що з грішми я не матиму, чого схочу! Нащо ж і  гроші тоді, на бісового

батька вони, коли на них не можна купить увесь світ? Спалить їх тоді, в

воду жбурнуть, на вітер пустить!.." 

Спадщина корифея  велика: він написав понад 40 драматичних творів,

більшість з яких комедійного змісту. Головним джерелом його натхнення

була дійсність, життя народу. Марко Лукич мав  хист композитора. Він

автор пісень "За сонцем хмаронька пливе", "Соловейко", "Ревуть-стогнуть

гори-хвилі", "Де ти бродиш, моя доле". Для дітей М. Кропивницький

написав п'єси "Івасик-Телесик" та "По щучому велінню". Корифей

українського театру був також відомий як чудовий  перекладач комедії

"Ревізор"  М. Гоголя. 

І. Франко цінував  у М. Кропивницькому його талант оповідача, прекрасну

мову творів: "Такої  чистої, блискучої всіма блисками поезії і гумору

народного мови нам не у многих наших писателів лучиться подибати..."