Валентина Дмитрівна Невінчана

                

    Валентина Дмитрівна Невінчана 

    ( 1924 – 1981) 
 

    На  літературній ниві України Валентина  Невінчана посіла місце талановитої  поетеси, обдарованого лірика. Якось, прослухавши її поезії, відомий український поет Андрій Малишко зазначив: «У Вас, Валю, вірші, мов барвіночок». І справді, її ліриці притаманні і акварельна прозорість, і пісенність, і душевне тепло.

    Кримчани  вважають Валентину Невінчану кримською  поетесою, бо особиста доля і оригінальна поетична творчість Валентини Невінчаної тісно злилася з Кримом, з процесом розвитку української культури в цьому чарівному куточку України.

      Херсонці настійливо - своєю. Ми ж по праву говоримо про Валентину Дмитрівну Невінчану, як про нашу письменницю-землячку, бо дитячі і юнацькі роки її пройшли в селі Володарка, поблизу мальовничої річки Рось. Кучеряві верби, що обрамляють її береги, завжди збуджували поетичні настрої, налаштовували на ліричний лад. Саме «звідціль ішли» її життєві дороги, саме туди вони поверталися завжди.

           Пшениці шепіт, гомін гаю,

    Прозора Росі течія...

    О як тебе люблю-кохаю,

    Мала  Вітчизнонько моя!

    Моя Володарко  преславна,

    Початок слів, дитячих дум…

    Народилася  Валентина Дмитрівна Невінчана 1 травня 1924 року у сім'ї службовця. Родина перебивалась з води на хліб. Майбутній поетесі рано довелося зустрітися з труднощами: батько занедужав і Валя, що була старшою в родині, стала першою помічницею матері. Відтоді високе почуття відповідальності керувало всіма її вчинками.  Вчилася вона сумлінно. У тринадцять років вже була піонервожатою і відтоді визріло її бажання стати педагогом. Вона захоплювалась літературою, багато читала.

    Валентина  Невінчана належить до того покоління, молодість якого була обпалена війною. Її студентські роки проходили за сценарієм воєнного часу: перерване навчання на філологічному факультеті Київського державного університету ім. Т. Шевченка, евакуація на Схід, Напівголодна, напівроздягнена йшла вона разом із біженцями. Допомагала пораненим, дітям, людям похилого віку. Доїла корів, яких колгоспники гнали з окупованих областей, щоб не потрапили вони до фашистів. її коханий іде на фронт, а вона разом з іншими студентами, що лишилися в тилу, їздить на лісозаготівлі, працює в госпіталі, пере закривавлені гімнастерки, здає свою кров для поранених.

    Не маю  орденів я, ні медалі,

    Але й  моя кровиночка мала

    В прифронтовому  віддана шпиталі 

    Бійців  аж до Берліна довела.

    На  лісозаготівлі сосна впала Валі на ногу, довелося самій полежати в  госпіталі. Та тільки почала заживати нога, Валя вже ходила по палатах, писала бійцям листи до рідних, читала їм свої вірші. «Власне, тоді я вперше і усвідомила, що я поетеса, що мої вірші комусь потрібні,— розповідала вона пізніше.— Поранені охоче слухали і про кохання, і про рідну Україну. Я читала їм про річку Рось, про квіти, і вони згадували свою рідну землю, село, свою хату, своїх матерів і сестер, що потрапили у фашистську неволю. Кожному хотілось швидше видужати, щоб відвоювати у ворога свою рідну землю».

    По  закінченні війни Валя — знову  студентка Київського університету: сполучає роботу з навчанням, допомагає матері, бере участь у громадському житті. Вона ніколи не стояла осторонь турбот своїх друзів, завжди у всьому першою поспішала на допомогу.

    У повоєнні роки В. Невінчана працювала  викладачем української мови і літератури в Херсоні. Учні її любили. Молода вчителька писала вірші і своїм вихованцям теж прищеплювала любов до поезії: вела шкільний літературний гурток.  Друкувала свої вірші у вчительських збірниках «Перший заспів» та «Світанок».

    В. Невінчана дуже любила професію вчительки, віддавалася їй повністю. За учнівськими зошитами часу на творчість лишалось небагато. Згодом Валентині Дмитрівні запропонували очолити обласний Будинок народної творчості. Працювала вона з великим завзяттям. В цей час багато їздила і писала. Все написане в ті роки склало її першу поетичну збірку «Ластівки» (видавництво «Молодь» 1962 р.) Тоді ж, 1962 р., у Херсонському книжково-газетному видавництві побачила світ окремою книжкою поема для дітей «Здрастуй, село».

     1964 року Валентину Невінчану прийняли до Спілки письменників України. До наступної збірки «Голубі дороги» (видавництво «Крим», 1967) увійшли поезії, в яких Невінчана згадує пройдені нею «далекі дороги», що відійшли у вічність, але навіки вписані у душу, героїчні і трагічні сторінки історії рідної України, її народу. По-своєму змалювала поетеса і подвиги захисників кримської землі в роки Великої Вітчизняної війни.

    Перебуваючи на посаді відповідального секретаря  Кримського відділення Спілки письменників України, очолюючи Комісію по роботі з молодими авторами, багато сил і енергії віддавала справі виховання творчої зміни. Було в неї немало турбот як у депутата міської Ради депутатів трудящих Сімферополя, а згодом одного з керівників Кримської організації добровільного товариства любителів книги. Щирість, простота, чуйність, принциповість — ось ті риси характеру, так притаманні Валентині Невінчаній — людині і поетесі. 

      У неї було стільки творчих задумів: хотіла написати повість про вчительку, з досвіду свого вчительського життя, повість чи поему про жінку-агронома, з якою дружила, душу якої знала, як свою, але, на жаль, задумам цим не судилось здійснитись...

    Збірка  вибраних віршів «Тепло любові — на віки» - остання книга творів В. Невінчаної. На превеликий жаль, поетеса не мала щастя її побачити: вона померла 1981 року, а книжка, ставши лебединою піснею поетеси, вийшла вже посмертно в 1984р.. Її складають кращі вірші про рідну землю, про людей сонячного краю, їх героїчні трудові звершення. Серед них вірш "Україні". Особливий тон цьому віршу надає епіграф "Україно моя, Україно, золота ти моя сторона" (із пісні).  В.Невінчана починає розмову про Україну "Шевченкову землю" і розмовляє з нею як з рідною матір'ю. «Для мене рідне все по крові — од колоска до Батьківщини», — зауважує вона.

      В поезіях  Валентини Невінчаної звучить тема несприйняття війни як явища протиприродного.Так, у вірші «Мати» мати стоїть «Як вічність, як любов біля німого п’єдесталу і розмовляє із сином, »який не повернувся, зник як дим, життя спинивши напівлеті, щоб стать Вітчизни вартовим на придорожнім постаменті». Чільне місце в збірці "Тепло любові - на віки" посідають поезії про душевні почуття, щиру і вірну дружбу, про велике, справжнє кохання. Це ніби сповідь усього її покоління, що пройшло важкі роки війни, якому пощастило дожити до величних днів Перемоги і залишити людству ластівку свого палкого серця.

    Сьогодні  ми згадуємо Валентину Невінчану  як поетесу, чий талант був загартований його величністю Часом, і як людину, закохану в життя. Вона осмислила  і передала нам через поетичну образність безмежну любов у широкому значенні цього слова, своє захоплення красою світу.  

                Використана література 

    1. ВолодькоВ.! //ukrlife.org/main/uacrim/newinch.htlm.

    2. Забашта Л. Тепло любові на  віки. Передмова // Невінчана В.Д. Тепло любові - на віки. - Сімферополь: Таврія, 1984. – с.64

    3. Коршун В. Тепло любові –  на віки //Гривна-СВ.-№30(141),2004.07.24.

    4. Невінчана В.Д. Голубі дороги: Лірика. - Сімферополь: Крим, 1967. – с.112

    5. Невінчана В.Д. Здрастуй, село!. -Херсон: Кн.-газ.вид-во, 1962. – с.23

    6. Невінчана В.Д. Ластівки. - К.: Молодь, 1962.- с.58

    7. Невінчана В.Д. Тепло любові - на  віки. - Сімферополь: Таврія, 1984. – с.64

    8.ОтодородькоО. Літературне життя Автономної  республіки Крим  //www.tspu.edu.ua/library 

      Твори В. Невінчаної

               Невінчана В.Д. Тепло любові - на віки. - Сімферополь: Таврія, 1984. – с.64

    НЕВІНЧАНА В.Д. Голубі дороги: Лірика. - Сімферополь: Крим, 1967. - 112 с: іл.

               НЕВІНЧАНА В.Д. Здрастуй, село!: [Вірші для мол. шк .віку]. -Херсон: Кн.-газ.вид-во, 1962. -23 с: іл.

               НЕВІНЧАНА В.Д. Ластівки: Вірші: [Біогр. довід.: с.55]. - К.: Молодь, 1962.-58 с.

               НЕВІНЧАНА В.Д. Почесний громадянин: [Герой Соц. Праці М.О.Симоненко. М.Сімферополя]. - Сімферополь: Крим, 1967. - 52 с: іл. 

                                     Про В. Невінчану

    ГУБАР О. Валентина Невінчана //Крим, світлиця. -1994. - 22 січ.

    ГУБАР О. Валентина Невінчана //Губар О. Чорноморська хвиля. -Донецьк, 1994.-С. 18-21.

    ЗАБАШТА Л.В. Тепло любові - на віки //Невінчана  В.Д. Тепло любові - на віки: Вірш і поема. - Сімферополь, 1984.

    КИРИЧОК П. Хвилюючі рядки //Крим, правда. -1968. -13 квіт.

    КРИЖАНІВСЬКИЙ С. Валентині Невінчаній - 50 //Літ. Україна. -1974.-1 трав.

    НЕВІНЧАНА В.Д. (1.05.1924-4.03.1981) //Укр. літ. енцикл.: В 5 т. /Редкол.: І.О.Дзеверін (відп. ред.) та ін. - К., 1995. - Т.З. - С. 474.

    ВАЛЕНТИНА НЕВІНЧАНА //Губар О. Сучасні українські письменники Криму: Навч. посіб. з укр. л-ри для навч. закл. Криму. -Сімферополь, 1997. - С. 29-48.

    ВАЛЕНТИНА НЕВІНЧАНА: [1924-1981. Некролог] //Літ.Україна. -1981.-23берез.

    ВАЛЕНТИНА НЕВІНЧАНА: Поетеса //Письменники Радянської України 1917-1987 : Біобібл.довід. - К., 1988.- С.430.