Философия Сократа

        Орієнтація на етичні проблеми і новий зміст, внесену Сократом в поняття «філософія», визначили його ставлення до натурфілософії, до вивчення «космосу» і явищ зовнішнього природи взагалі. Дослідження природи він вважав непотрібним заняттям, бо пізнання того, за «яким законами відбуваються небесні явища», не дозволяє ні змінювати ці закони, ні створити явища природи, такі, як «вітер, дощ, пори року тощо». Незадоволений минулими філософськими вченнями, зайнятих натурфілософськими (космологічними) проблемами, Сократ бачив також у повному розбіжності цих навчань у питанні про «єстві світу». В очах Сократа науки про людину мають величезну  перевагу перед науками про природу: вивчаючи людини, вони дають їй те, чого вона найбільше потребує, - пізнання самого себе і своїх справ, визначення програми і цілі діяльності, чітке усвідомлення того, що є добро і зло, прекрасне й потворне, істина і оману. Знання (усвідомлення) цього, відповідно до Сократа, робить людей благородними.

         Дорога самопізнання веде людину до розуміння свого місця в світі, до з'ясуванню того «який він по відношенню до користування собою як людиною». «Чи не ясно тепер, - продовжує Сократ, - що завдяки знанню себе люди відчувають багато хорошого і внаслідок помилкових уявлень відчувають багато поганого?Людина знає себе, знає і те, що для нього буде добре, і розрізняє те, що може зробити і чого не може ».

       На думку Сократа, правильний вибір, благий образ дій можливі лише на шляху пізнання добра і зла, а також самопізнання і визначення свого місця та призначення в світі. Головну цінність знань про добро і зло, про хороше і погане Сократ бачив у їх безпосередньої дієвості та активності, в тому прямому впливі на людину.

        За словами платонівського Сократа, знання, яке відноситься до області чесноти, «здатне управляти людиною, так що того, хто пізнав гарне і погане, ніщо вже не змусить діяти інакше, ніж велить знання».

        Предметом філософії, її основним завданням і головною метою Сократ зробив пізнання «єства» людини, першоджерела його вчинків і справ, його способу життя і мислення. Таке пізнання він вважав за можливе лише на шляху самопізнання, на шляху прямування дельфійського заклик «Пізнай самого себе». У здійсненні цього девізу Сократ вбачав своє життєве призначення і покликання.  

        Людина, за Сократом, була би взагалі позбавлена розуму і знання, якщо б у ній, поряд із смертним тілом, не було б безсмертної душі. Саме завдяки божественної душі людина прилучається до божественного знання:подібне пізнається подібним. Крім того, душа - берегиня знань,придбаних нею раніше у вічних мандри в цьому і тому світі; людське ж пізнання - це, по суті справи, душі спогад про колишні знання.

        Щире пізнання - пізнання за допомогою понять - є, по сократовській концепції, лише трохи, розумним, філософам. Але і їм доступна не вся мудрість, але лише незначна частина його. Мудрість – це знання, але людина не в змозі знати все. «... Людині - говорив Сократ, --неможливо бути мудрим у всьому. Отже, що хто знає, в тому він і мудрий ». Сократовське положення про мудрість знання людських меж свого знання і незнання- «я знаю, що нічого не знаю» - як раз і фіксує ставлення людського пізнання до божественного розуму. Ця позиція мала як би два вигляди: принизливо-скромний - у своєму зверненні до божественного знання, критично-іронічний - до людського знання.

       Щире пізнання, відповідно до Сократа, виходить від бога і приводить до нього.

       Чітко було позначено Сократом і єдино правильний, на його думку,напрямок зусиль людини - пізнання і дії на основі знання.

       Знання про людину, форми його індивідуального, суспільного і політичного життя, його душі і тіла, пороки і чесноти і знання про цілий світ вцілому - це, за Сократом, не різні знання, а лише різні частини єдиного знання про істину буття. Тому наближення до цього істинного знання - мета не тільки для спеціально філософського пошуку істини, а й життєвий обов'язок кожної людини, що прагне до розумної і доброчесного життя. Філософське, та й будь-яке інше пізнання при такому зближенні знання і чесноти, гносеології та етики постає як путівник людини, що вказує йому на  потрібні життєві орієнтири.

         Як видно з вищесказаного, Сократ розглядав процес пізнання дуже конкретно: на прикладі знання про те, що є доброчесність,справедливість і сама людина.

Трьома основними чеснотами Сократ вважав:

1. Помірність (знання, як приборкувати пристрасті), "Нічого понад міру";

2. Хоробрість (знання, як подолати небезпеки);

3. Справедливість (знання, як дотримуватися законів божественні і людські).

           Виходячи з того, що філософ - це той, хто на ділі здійснює свою філософію, Сократ став, як було сказано, відчувати «самого себе та інших». Основним засобом «випробування» він обрав діалог, живу бесіду, питально-відповідний метод дослідження проблем.

         За часів Сократа з'явилося два типи філософів: філософи і ті, хто навчав філософії та риторики («вчителя мудрості», за термінологією Платона). До числа перших ставився Сократ, других - софісти. Той факт, що Сократ не залишив письмового викладу свого вчення, так само примітний, як і форма його філософствування - діалог, що передбачає безпосередній контакт співрозмовників, спільний пошук істини в ході бесід і суперечок. Він вважав життя поза діалогів, обговорень та досліджень безглуздим. Навіть смерть він сприймав лише як очікувану можливість вести діалог з безсмертними філософами, поетами та героями.

         Діалог - як спосіб життя і спосіб філософствування - був причиною літературного безмовності Сократа, його свідомої відмови від письмових творів.   У словах: «... я нічого не знаю ... І все-таки я хочу разом з тобою поміркувати і пошукати »- весь Сократ, вся або майже вся« формула »його філософії, весь пафос його пошуку істини. Він був упевнений, що незнання, точніше, знання про своє незнання в кінцевому рахунку обернеться знанням. Інакше кажучи, незнання є передумовою знання: воно стимулює пошук, змушує «поміркувати і пошукати". З цієї точки зору в людини, не сумнівається в істинності своїх знань і уявляє себе досить обізнаним у всьому, немає великої потреби в пошуку, в тому, щоб думати і роздумувати.

       Сократ був філософом, він мислив. І мислив, відправляючись від усвідомлення свого незнання, від скептичного за формою тези: «Я знаю, що нічого не знаю». Закликаючи не обмежуватися готовими рішеннями та звичними уявленнями, він піддавав «випробуванню», «викриттю» не тільки людей, але також загальноприйняті етичні оцінки та ходячі погляди на життя. Він розбурхував розуми, не давав спокою співгромадянам, викликав їх невдоволення.

      Філософія, як її розуміє Сократ, - не умоглядний розгляд природи, а вчення про те, як варто жити. Але так як життя - мистецтво і так як для досконалості в мистецтві необхідно знання мистецтва, то головному практичного питання філософії повинне передувати питання про сутність знання. Знання Сократ розуміє як розсуд загального (або єдиного) для цілого ряду речей (або їх ознак). Знання є, таким чином, поняття про предмет і досягається за допомогою визначення поняття.

       Для з'ясування та визначення понять Сократ користувався методом, який отримав назву діалектичного методу, або діалектики. Діалектика - велике досягнення філософії Сократа. Вона не тільки характеризує філософію Сократа, але також відрізняє метод його учня Платона і платоників. Вона відновлюється в III ст. н. е.. у філософії неоплатоника Гребля і розвивається в школі неоплатонізму від Гребля до Прокла (III-V ст. н. е..).

3. Етичне вчення Сократа.

        Етика Сократа може бути зведена до трьох основних тез: а) благо тотожне задоволень, щастя, б) чеснота тотожна знання; в) людина знає тільки те, що він нічого не знає.

         Всі люди прагнуть до задоволень і їх складним комбінаціям, які називаються користю, щастям. Це - аксіома людського існування. Сократ говорить: «Благо - не що інше, як задоволення, і зло - не що інше, як страждання».

       Якщо врахувати, що поняття блага і зла позначають позитивні та негативні цілі діяльності, то ми тим самим отримуємо суворий закон людської поведінки, а разом з ним і критерій його оцінки: прагнути до задоволень і уникати страждань.

        Проте світ задоволень, як і світ страждань, виявляється складним. Існує багато задоволень і існує багато страждань. Різним людям приємні різні речі. Часто один і той ж людина може бути роздирають одночасно бажанням різних задоволень. Крім того, немає суворої кордону між задоволеннями і стражданнями, одне пов'язане з іншим. За радістю сп'яніння слід гіркоту похмілля. Страждання може ховатися за маскою задоволень. Шлях до задоволень може лежати через страждання. Людина постійно опиняється в ситуації, коли необхідно вибирати між різними задоволеннями, між задоволеннями і стражданнями. Відповідно постає проблема підстави такого вибору. Те, що було критерієм - кордон між задоволеннями і стражданнями, саме потребує критерії. Таким вищим критерієм є вимірює, зважують розум.

          Між мудрістю і розсудливістю Сократ не знаходив відмінності: він визнавав людину разом і розумним, і розсудливим, якщо людина, розуміючи, у чому складається прекрасне і гарне, керується цим у своїх вчинках і, навпаки, знаючи, у чому складається морально потворне, уникає його .

Філософія як любов до мудрості в сократовськой трактуванні постає як любов до божественної мудрості. Знання божественно і тільки воно підносить людину і уподібнює його богам. Більшість же людей, вважав Сократ, цурається знань і керується випадковими потягами і мінливими почуттями. «Більшість, - говорить він, - вважає, що знання не володіє силою і не може керувати і командувати: тому-то (люди) і не розмірковують про нього. Незважаючи на те, що людині нерідко притаманне знання, вони вважають, що не знання їм управляє, а що-небудь інше: іноді пристрасть, іноді задоволення, іноді скорботу, інший раз любов, а частіше страх. Про знання вони думають прямо як про невільників: кожен тягне його в свою сторону ».

          Він  вважав, що душа повинна бути «вершником» тіла, тіло існує для душі, а не навпаки, тобто підпорядкувати тіло душі - це вища мета людини. Саме через порушення цього правила виникає все погане і зле.

Безсмертя душі, на думку Сократа, з усією очевидністю показує, що тільки розумна і добродійне життя доцільна і відповідає божественної гармонії всесвіту, її провіденціальним цілям.

         Етична чеснота в цілому і різноманітні її частини і прояви - наприклад, такі чесноти, як благочестя, мудрість, розсудливість, мужність, справедливість і т. п., - представляють собою знання, яке забезпечує вибір блага і відхилення зла. Регулююча роль знання, за Сократом, безумовною і абсолютна: «... немає нічого сильнішого знання, воно завжди і у всьому пересилює і задоволення і все інше». Тому зло діється, відповідно до Сократа, через незнання, незнання. Злий вчинок є наслідком нерозуміння, що є істинне благо, а не результатом розумного зла; іншими словами, умисне зло не можливо.

        У співвідношенні з благом як результатом дії пізнання, зло є непорозуміння, слідство проступків, вчинених через незнання. Отже, добро і зло, по концепції Сократа, не два різних і автономних початку, як це має місце, наприклад, у повчаннях Зороастра про боротьбу світла і пітьми або в християнській доктрині про боротьбу бога і диявола. У Сократа добро і зло - наслідок наявності або відсутності одного і того ж почала, а саме - знання.

Висновки

        Висунувши духовні цінності на перший план, Сократ вважав їх створення головною метою людського життя. А оскільки, на думку Сократа, духовні блага не передаються в готовому вигляді від однієї особи до іншої, але розкриваються і купуються в пошуку, в дослідженні самого себе та інших, у «турботі про душу», остільки відмова від такого пошуку рівносильний відмови від життя . За Сократом, діалог і діалектичний (питально-відповідний) метод визначення понять є необхідними умовами спільного пошуку істини.

       Сократовський діалогово-діалектичний метод передбачає свободу людини і грунтується на демократичній ідеї про те, що людина є істота відповідальне, здатна пізнати істину і приймати рішення на свій власний страх і ризик.

        За допомогою «випробування» іронією Сократ викривав необгрунтовані претензії на усезнання і непогрішність, спростовуючи всі уявні, псевдосерйоезні  і всякого роду помилкові авторитети. Сократівська іронія є пошуком істинного і позитивного, закликом до справді серйозного і значного, до їх постійного випробуванню.

        Сократ проголосив: доброчесність є знання. Але не всяке взагалі знання, а лише добра і зла, знання, яке веде до правильних, доброчесних вчинків. На цій підставі він прийшов до висновку про те, що ніхто не злий по своїй волі, а лише через незнання. Етичні парадокси Сократа поклали початок безперервної і до цього дня полеміці про відносини знання і чесноти.

       Ідея Сократа про самопізнання, популярна в період античності, нерідко ставала провідною ідеєю на поворотних пунктах історії та істотно змінювала образ думки людей.

      Сократу, що говорив про неможливість остаточних знань про що-небудь («Я знаю, що нічого не знаю»), в рівній мірі було відомо як те, що людина здатна набувати знання і множити їх, так і те, що знання і «мистецтво» самі по собі - велика сила. Однак він був упевнений в тому, що ця сила може бути використана як на добро, і на шкоду людині. Відповідно до його навчання, якщо людина не зробила головним питанням свого буття питання про самопізнання, альтернативу добра і зла при свідомому перевагу добра, всякі інші знання - при всій їх корисності - не зроблять людину щасливою. Більше того, вони можуть зробити її нещасною.

        Не дивно, що вчення Сократа про самопізнання знаходиться в тісному зв'язку з тими дискусіями, які ведуть останнім часом не тільки в філософських і наукових колах, але і серед широких кіл інтелігенції як у нашій країні, так і в усьому світі навколо проблем «людина - наука - техніка »,« наука - етика - гуманізм ».