Автор работы: Пользователь скрыл имя, 28 Марта 2012 в 11:47, шпаргалка
Шпаргалка по філософії для аспірантів і пошукачів
8.Сократ і поворот грецької філософії до проблем людини
Сократ (469—399 до н. є.) - своєрідна фігура в давньогрецькій філософії. Про його погляди можна дізнатись з творів Платона, в яких Сократ виведений як один з учасників філософської дискусії. Будучи учнем софістів, він не без їх впливу проголосив вищою мудрістю пізнання самого себе, а мудрість - найвищою доброчесністю людини. Моральні пороки Сократ пояснював незнанням. Якщо людина знає, що таке добро, вона не вчинить всупереч йому. Знання фігурує в нього (як і в Конфуція) джерелом моральної досконалості людини.
Обґрунтування розумом моральності було великим кроком уперед. Проте такий підхід ставив під сумнів святість традиційних норм, оскільки традиції, звичаєві норми, піддані критиці розуму, втрачають свою беззастережність і святість. Сократ зробив спробу відновити загальне у сфері, відкритій самими ж софістами - в людській суб'єктивності. Але якщо софісти зупинилися на рівні чуттєвості, яка за природою є неусталеною (звідси їх релятивізм і скептицизм), то Сократ відкрив сферу розуму, в якій відношення між поняттями регулюються логікою. Поняття і логіка значно надійніша опора для істини, ніж чуттєвість. Можна як завгодно розходитись в естетичних смаках, дискутувати щодо моральної і правової оцінки певного вчинку, але дійти згоди у тлумаченні ідеї прекрасного, добра і справедливого. Наприклад, математичні істини, здобуті саме на цьому шляху, не викликають сумніву. Зусиллями Сократа та його послідовників вдалося подолати релятивізм і суб'єктивізм софістів, повернути всезагальне, ідеї на їх законне місце у філософії.
Заслугою Сократа, Платона та Арістотеля перед філософією є те, що вони відкрили і почали досліджувати теоретичне мислення - сферу всезагальних ідей. Вони започаткували аналіз ідей, категорій, законів логіки.
9.Проблема ідеального в Античності (Платон, Арістотель)
Платон, поділяв суще на світ вічних нерухомих, неділимих, тотожних собі ідей і на світ мінливих, подільних речей, як у Геракліта. Ідеї є прообразом речей, а речі це своєрідні матеріальні тіні ідей. Такою була ідеалістична конструкція світу Платона, якого вважають творцем першої систематизованої концепції об’єктивного ідеалізму.
В ідеальній державі Платон виокремлював три соціальні стани - правителів, воїнів («стражів» держави) і людей фізичної праці - селян і ремісників. Поділ на стани відбувається на основі домінування певної частини душі в людині - розумної (правителі), вольової (воїни), чуттєвої (селяни і ремісники). Згідно з Платоном досконала держава - найвище втілення блага на Землі. А благо окремої людини полягає в підпорядкуванні загальному благу. Таке розуміння держави породило у мислителя відразу до демократії, зумовило його політичний консерватизм.
Арістотель прийняв платонівську концепцію домінування загального над одиничним, але піддавав критиці платонівську концепцію ідей, що існують окремо від речей. У людині А. Виділяє три різні душі: рослинну, тваринну, розумну. Розум людини є безсмертним, після смерті він зливається із всесвітнім розумом. Арістотель вважав, що держава повинна створювати умови для доброчесного життя, виходячи з вільних обставин і реальних людей. Тілесність, реальність у філософії Аріетотеля бралися до уваги більше, важили більше, ніж у Платона.
Арістотеля справедливо вважають батьком формальної логіки. Він визначив предмет логіки, відкрив основні її закони, створив вчення про правила умовиводів. Йому належить перша в історії філософії систематизація категорій.
10.Пригадування як спосіб пізнання
За Платоном, процес пізнання зводиться до пригадування. Людська душа, на його думку, є безсмертною. До втілення в людину вона жила у світі ідей. Безпосередньо споглядала ідеї. Втілена в людину, душа через відчуття сприймає речі, які нагадують їй ідеї. Сприймаючи, наприклад, конкретну людину чи березу, душа пригадує загальні ідеї людини, дерева. Тому пізнання зводиться до пригадування Завдяки такій інтерпретації пізнання Платон подолав релятивізм і суб’єктивізм софістів. Ідеї (добра, істини, красного тощо) у всіх людей однакові, оскільки живить їх одне джерело — світ вічних ідей.
У людині Платон розрізняє смертне тіло і безсмертну душу, яка є керманичем тіла й одночасно його полонянкою. Тіло є в'язницею душі й прокляттям за недосконале життя в минулому. Якщо у світі загальним є ідеї, в людині - душа, то в суспільстві - держава. Платон знехтував самоцінністю індивіда, цілком підпорядкувавши його принципу державності. Індивід - знаряддя держави. Виховання, мистецтво - все повинно бути підпорядковане державі як вищій меті. Навіть приватну власність заперечував він в ім'я держави.
11. Значення платонівського вчення для встановлення філософського змісту поняття “держава”
За Арістотелем "держава є об'єднанням вільних громадян", яке утворюється для досягнення загального щастя. Цю ідею поділяє і Платон, який у своїй праці "Держава" писав, що постійно що-небудь потребуючи, багато людей збираються разом, щоб спільно жити і допомагати один одному; таке об'єднане поселення ми називаємо державою. Виходячи з мети створення держави, обидва філософи вважали, що основним принципом управління державною є діяльність верховної влади у згоді і на користь інтересів суспільства. У людині Платон розрізняє смертне тіло і безсмертну душу, яка є керманичем тіла й одночасно його полонянкою. Тіло є в'язницею душі й прокляттям за недосконале життя в минулому. Якщо у світі загальним є ідеї, в людині - душа, то в суспільстві - держава. Платон знехтував самоцінність індивіда, цілком підпорядкувавши його принципу державності. Індивід - знаряддя держави. Виховання, мистецтво - все повинно бути підпорядковане державі як вищій меті. Навіть приватну власність заперечував він в ім'я держави.
В ідеальній державі Платон виокремлював три соціальні стани - правителів, воїнів («стражів» держави) і людей фізичної праці - селян і ремісників. Поділ на стани відбувається на основі домінування певної частини душі в людині - розумної (правителі), вольової (воїни), чуттєвої (селяни і ремісники). Згідно з Платоном досконала держава - найвище втілення блага на Землі. А благо окремої людини полягає в підпорядкуванні загальному благу. Таке розуміння держави породило у мислителя відразу до демократії, зумовило його політичний консерватизм. Філософія Платона мала величезний вплив на подальший розвиток європейської філософської думки.
12. Ідея Бога в світлі середньовічної філософії
Характерною особливістю середньовічного світогляду є теоцетризм. Античність не знала ідеї трансцендентного Бога. Вважалося, що боги, як і люди, живуть в єдиному для всіх космосі. Середньовіччя по-іншому мислило і Бога, і світ. Бог творить світ з нічого, він абсолютно перший, істинне буття. Природа як творіння Бога втрачає свою самоцінність. Вона виступає тільки символом чи знаком божественної премудрості, адресованим людині. Відношення Бога і природи мислиться в категоріях справжнього і несправжнього буття елеатів: Бог єдиний, неподільний, незмінний; природа множинна, подільна, рухома, але існує завдяки Богові.
Філософія в середньовіччі розвивалася в лоні релігії як панівного світогляду тієї епохи. Релігія, безумовно, звужувала межі філософського мислення, задавала і проблематику, і загальну модель вирішення проблем. Розвиток філософії в лоні релігії був єдино можливим способом існування і збереження філософського мислення загалом.
В добу середньовіччя виділяють такий період розвитку філософії як патристика. Зокрема, саме це вчення велику увагу приділяло висвітленню ідеї Бога.
Патристика являє собою сукупність філософських доктрин християнських мислителів. Це вчення представлене К. Тертулліаном та А.Блаженним. Зокрема, А.Блаженний пристосував платонізм для розбудови християнської теології. На його думку, світ ідей Платона є не що інше, як думки Бога, що передують акту створення світу. В Бога ідеї передують речам, в людині вони слідують за речами. Пізнаючи речі, людина проникає в думки Бога. В такий спосіб теологи поєднали релігійну доктрину створення світу Богом і концепцію Платона.
13. Проблема співвідношення віри й знання у філософії Фоми Аквінського
Ф.Аквінський – представник схоластичного напряму філософії середньовіччя. Він намагався поставити філософію на службу релігії, одночасно провівши розмежування між філософією і релігією, між знанням і вірою, а також необхідність їх співвідношення.
Схоластика, особливо її розвинута форма – томізм, практично вирівнює в значущості віру й розум. На думку її прихильників, знання, яке осягається в акті віри, можна передати розумом. У підвищенні статусу розуму в схоластиці порівняно з патристикою полягає суттєва відмінність католицизму від православ’я, які розійшлися у ХІІ ст.
Перейнявши вчення Арістотеля про активну форму і пасивну матерію, Ф.Аквінський виділяє чотири ступені буття: 1) “царство мінералів”, де форма є лише зовнішньою визначеністю буття; 2) “рослинне царство”, де форма виступає як рослинна душа; 3) тваринне царство і відповідно тваринна душа; 4) людина і розумна безсмертна душа. Форма як організуючий принцип по-різному просякає матерію на цих рівнях – від зовнішньої форми до розумної душі, яка існує окремо від тіла і яка є безсмертною на відміну від рослинної і тваринної душі. Церква високо оцінила вчення Ф.Аквінського, він був причислений до рангу святих.
Суттєве значення для подальшого розвитку європейської філософії мала дискусія між номіналістами і реалістами, яка тривала в схоластиці протягом кількох століть. Центральна проблема дискусії – природа загальних понять. Ця проблема споріднена з проблемою співвідношення загального і одиничного, що хвилювала давньогрецьких філософів, але їй властиве дещо інше смислове забарвлення.
Реалізм – філософський напрям, згідно з яким загальні поняття існують реально як сутності речей.
Реалісти – А. Кентерберійський, Ф. Аквінський – вважали, що людина осягає ці сутності в поняттях розуму. Отже, універсаліям спершу надавався статус реального буття – сутності речей, а вже відтак – загального поняття розуму.
Номіналізм - філософське вчення, що заперечує онтологічне значення універсалій, стверджуючи, що універсалії існують не в дійсності, а тільки в мисленні. Номіналісти – В. Оккам, Ж. Буридан – вважали, що речі одиничні, не приховують ніяких універсалій. Загальні поняття є тільки назвами одиничного, вони – творіння людського розуму.
Така відмінність у співвідношенні одиничного і загального в світі речей передбачала різні тлумачення способу їх творення. Реалісти – прихильники платонівсько-арістотелівської традиції, для якої Бог є передусім розумом – вважали, що ідея як думки Бога передують творінню і в самому творінні, в речах складають їх сутність.
Номіналісти щодо розуміння Бога схилялись до біблійної традиції, яка тлумачить його як вищу волю. На їх думку, Бог творить речі за своєю волею, вони не є втіленням ідей. Речі одиничні. Це є підставою для заперечення принципу ієрархічності побудови світу.
Обидві концепції по-різному інтерпретують і пізнання. Для реалістів пізнання – осягнення розумом сутності, для номіналістів – чуттєве пізнання одиничних речей.
15. Антропологічні та натурфілософські ідеї епохи Відродження
Епоха Відродження охоплює період з XV – XVI століття. Вона характеризується зародженням капіталізму, пробудженням внутрішньо сформованої особи, яка ще не усвідомила меж своїх можливостей.
В епоху Відродження зароджується “світська” гуманітарна, тобто людська (про людей і для людей), наука на відміну від “божественного знання”, яка панувало. Посилення світської влади значною мірою зумовило зародження світської науки. Суперечки світської та духовної влади сприяли звільненню філософів від абсолютного впливу релігії. В цей період набула поширення концепція двох істин – релігійної та філософської. Релігійна, вважалось, дана Богом через Біблію як одкровення, філософська є знанням, отриманим на основі вивчення природи –божого творіння.
В епоху Відродження справді революційним щодо усвідомлення місця людини в світі, в системі “людина-природа-Бог” було геліоцентричне вчення М. Коперника. До нього головним вважалося відношення людини і Бога. Земля-центр Всесвіту, людина-вінець творіння. Отже, весь світ Бог створив для людини. Все, що відбувається в світі, набуває смислового значення крізь призму відносин людини і Бога. Геліоцентрична система змінила і уявлення про Бога, який на кожному кроці турбується про людину.
Прихильники релігійно-філософського вчення - пантеїзм вважали, що Бог і природа єдині ,Бог мов би розлитий у природі. Завдяки пантеїзму відбувається реабілітація природи, яку перестають вважати гріховною. Це стосується як зовнішньої природи, так і тіла людини. Висували здогад, що людське тіло – це хімічна система.
У розумінні людини мислителі Відродження піднялись до ідеї свободи як вирішального виміру людського існування. Людина повинна сама створювати свою міру. Пробуджена “духовна особа” Відродження втратила “природну” міру, а соціальної ще не набула. Це відкрило простір для яскравих проявів індивідуалізму в епоху Відродження.
В цей час філософія і наука виходять з-під патронату релігії.
16.Різновиди ренесансного пантеїзму
Пантеїзм – філософське і релігійне вчення про присутність Бога у єстві самої природи, ототожнення Бога з природою, розчинення Бога в природі, або, навпаки, природи у Богові. Термін пантеїзм вперше вжив нідерл теолог Й.Фай в 1709р.
Ідея збіжності центру, одиниці (Бога) і безкінечності (світу) стала основою пантеїзму. Пантеїсти вважали, що Бог і природа єдині, Бог мовби розлитий у природі. Бог розглядався не як надприродна особа, а як Абсолют (безособовий дух), злитий з природою в єдине ціле.