Шпаргалкаи по "Філософії"

Система філософії Гегеля розпадається на «Логіку» як науку про чисте мислення, «Філософію природи» і «Філософію духу». Згідно з принципом тотожності мислення і буття Гегеля, логіка є вченням не тільки про мислення, але й про форми буття. Предметом його логіки стають категорії – загальні поняття розуму, моменти в розвитку абсолютної ідеї. Розвиток ідеї по східцях (категоріях) — від найбільш абстрактних і однобічних визначень до конкретних і повних — становить зміст логіки.

29. Загальна характеристика некласичної філософії

Філософія кінця XIX - початку XX ст. в основному відійшла від принципів класичної філософії, яка була значним кроком у становленні теоретичної думки порівняно з усім попереднім філософським розвитком. Історичне значення класичної буржуазної філософії полягає в тому, що вона обгрунтувала підвалини нової духовної культури, які випливали із заперечення феодальної ідеології. Характерною ознакою цієї філософії була безмежна віра в розум, у його здатність пізнати світ і встановити "царство розуму" в ньому.

Класична філософія виходила із головного принципу раціоналізму - з визнання розуму основою пізнання та поведінки людини, яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є розумною істотою і усвідомлює власні можливості, організовує своє життя на раціональних засадах.

Проте вже в момент найвищого розквіту класичної буржуазної філософії в її надрах почали діяти тенденції, спрямовані на її заперечення.

У перші десятиріччя XIX ст. діалектичному вченню Гегеля намагається протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю А.Шопенгауер (1788-1860). За Шопенгауером, сутність особи становить незалежна від розуму воля - сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого.  Ірраціоналістично-песимістична філософія А.Шопенгауера була одним із основних джерел "філософії життя ", а також попередницею деяких сучасних психологічних концепцій.

Другу тенденцію виражала позитивістська концепція О.Конта (1798—1857). Згідно з вченням Конта, філософія не є наукою із власним об'єктом, що якісно відрізняється від об'єктів конкретних наук. Філософія узагальнює досягнення конкретних наук, або ж є узагальненою класифікацією всіх наук.

Третя тенденція знайшла прояв в ірраціоналістичних ідеях християнського екзистенціалізму С.К'єркегора (1813—1855). На шляху до Бога, вважає К'єркегор, людина проходить три якісно відмінні стадії: естетичну, етичну і релігійну, вищою серед яких є остання. Лише на релігійній стадії особистість досягає найглибшого самоосягнення і саморозуміння. На противагу жорстокій однозначності раціоналістичного "безособового" тлумачення істини К'єркегор висуває концепцію "екзистенціальної" (особистісної) істини, змальовує осягнення істини як результат зіткнення протилежних "життєвих позицій".

Після виникнення філософського вчення марксизму, подальшого розвитку К.Марксом та Ф.Енгельсом загальної раціоналістичної орієнтації класичної філософії, її впевненості в силі науки, прогресі, філософська думка прямує двома протилежними шляхами. З одного боку, відбувається розширення сфери впливу марксизму, яке супроводжувалось подальшим розвитком його основних ідей та принципів; з іншого - триває еволюція різноманітних філософських концепцій, виникають та поширюються новітні немарксистські вчення про світ, людину, суспільство. Між цими напрямками велась постійна ідеологічна боротьба.

У передбаченні соціально-історичних потрясінь, що неминуче наближалися, філософська свідомість набуває кризового стану, повстає проти раціоналістичних філософських систем, заперечує їхню основу - розум. Філософією опановує розчарування в ідеї прогресу як прогресу розуму. В історії філософії настає етап переосмислення її основних принципів, нового некласичного типу філософствування; ставиться під сумнів правомірність будь-якої гармонійної раціоналістичної системи. Увага концентрується на сферах історії та культури, навколо проблем смислу та долі людського буття.

Настає епоха антираціоналістичного умонастрою. Виникають форми своєрідного "ірраціоналістичного гуманізму", які апелюють до підсвідомості. Якщо до цього істину шукали в розумі, то тепер її вбачають у протилежному - в несвідомому. Цей стиль філософствування починає домінувати в західній філософії: "філософію мислення" замінює "філософія життя".

"Філософія життя " як філософський напрямок склалась у кінці XIX ст. головним чином у Німеччині та Франції. Вона звертається до життя як первинної реальності, цілісного органічного процесу. (Фрідріх Ніцше, Анрі Бергсон, Вільгельм Діяьтей, Георг Зіммель,Освальд Шпенглер).

В 60-ті роки XIX ст. виникає неокантіанство, котре поставило за мету захист та збереження принципів класичної філософії. Основні принципи неокантіанства грунтуються на трактуванні філософії виключно як критики пізнання. Неокантіанство розвивалося двома школами — Марбурзькою: Г.Коген, П.Наторп, Е.Кассірер та Баденською (Оренбурзькою): В.Віндельбанд, Г.Ріккерт.

У цей же період формується і неогегельянство, для якого характерним є прагнення до створення цілісного моністичного світогляду на основі оновленої інтерпретації вчення Гегеля: Р.Кронер, Б.Кроче, Ф.Бредлі, Дж.Коллінгвуд, Дж.Ройс , Дж.Джентіле.

Особливостями некласичної західної філософії, основними темами її філософствування є: по-перше, звернення до суб'єктивного світу людини; по-друге, аналіз кризи буржуазної культури; по-третє, аксіологічний підхід до дійсності, світу людини і світу взагалі.

30. Марксистська філософія вихідні положення й історичні форми

Марксизм — ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і "теорію" революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і комуністичне (т.з. науковий соціалізм). Головним завданням цієї ідеологічної доктрини її творці проголосили звільнення робітничого класу (пролетаріату) від експлуатації і побудову суспільства, вільного від соціального гноблення. В цьому плані вони виступили як продовжувачі утопічних соціалістичних теорій (Т.Мор, Т.Кампанелла, К.Сен-Сімон, Ш.Фур'е та ін ), які зображали щасливе суспільство, побудоване на засадах соціальної рівності і вільної праці. Шлях до побудови такого суспільства Маркс вбачав у знищенні приватної власності, яку вважав основою експлуатації людини людиною (причиною "відчуження" людини). Здійснити це знищення покликаний історією пролетаріат, вільний від пут приватної власності. Він, під керівництвом партії комуністів, здійснює соціалістичну революцію.

Філософією марксизму є матеріалізм, або як його називали діалектичний та історичний матеріалізм. ЇЇ творці поширили матеріалізм на розуміння історії і суспільних явищ – створили історичний матеріалізм, або матеріалістичне розуміння історії.

Незважаючи на різні інтерпретації, безперечною заслугою Маркса можна вважати те, що він підняв на вищий щабель матеріалізм. Попередні представники цієї течії - французькі матеріалісти і Фейєрбах - виходили з природи (матерії) і пояснювали людину (сферу культури) через природу. Така позиція називається натуралізмом. Маркс зробив спробу матеріалістичного тлумачення людини та інших гуманістичних цінностей і стверджував необхідність раціонального пізнання загальнолюдських моральних принципів та ідеалів.

Історичний матеріалізм охоплює декілька концепцій, зокрема концепції філософії історії та соціальної філософії. Згідно з Марксом, життя суспільства ґрунтується на матеріальному виробництві, яке включає продуктивні сили і виробничі відносини. Історичний розвиток суспільства зумовлений розвитком продуктивних сил, що призводять до зміни виробничих відносин.

Стрижнем соціальної філософії Маркса є концепція базису і надбудови. Базисом він проголошував економічні відносини, надбудовою – політичні, правові, естетичні, моральні, філософські ідеї. Базис, стверджував Маркс, визначає надбудову

Філософія Маркса загалом вкладається в контури традиційної німецької класичної філософії, крім того аспекту, який стосується інтерпретації філософії як ідеології..

31. Філософія Ф.Ніцше як підгрунтя переосмислення цінностей

Філософія життя — напрям у некласичній філософії кінця XIX — початку XX ст., представники якого проголосили життя (в біологіч­ній, психологічній формах) основним предметом філософії.

Найпомітнішим представником цієї філософії був Ф.Ніцше. Він виступив критиком традиційних цінностей і пророком нових. Світогляд його формувався під впливом волюнтаризму Шопенгауера, дарвінізму, творчості Гете і музики Вагнера. В одній із перших праць, досліджуючи виникнення давньогрецької трагедії, Ніцше виділяє два первні (складники) культури - діонісівський (за йменням бога виноробства Діоніса), який уособлює буяння творчої енергії, оп'яніння життям, екстаз - все те, що можна тлумачити як прояв стихійних сил в людині і культурі і аполлонівський (за йменням Аполлона — бога музики, гармонії, світла), який є носієм міри, порядку, тобто розуму. Визнаючи єдність цих первнів у культурі, він віддає перевагу діонісівському, тобто ірраціональній стихії. Перемога аполлонівського (раціонального) первня у давньогрецькій філософії та культурі, яка настала з часів Сократа, означала, на думку Ніцше, початок декадансу (занепаду) цієї культури. Сократ, який прагнув підкорити життя розуму, звести все його розмаїття до правил розуму, є симво­лом декадансу.

Посилення раціональних елементів у культурі Ніцше трактує як занепад життя. Центральним поняттям його філософії є «життя», виявами якого є «становлення» і «воля». Життя - постійне становлення, боріння, процес, а не предмет і субстанція. Поняття «воля» у Ніцше багатозначне і метафоричне. Це - рушійна сила будь-яких процесів у неорганічному світі, боротьба за виживання, за розширення власного Я, самоствердження. Це - воля до влади. Перехід від неорганічного до органічного світу і до людини є, на його думку, шляхом занепаду, а не прогресу. В борінні сліпих неорганічних сил більше істини і краси, ніж у тому, що виникає на їх основі.

Людину Ніцше розглядає як біологічну, недовершену„ хвору істоту, оскільки в ній тваринні інстинкти значною мірою підмінені розумом. Тіло люДини, на його думку, є значно більшим розумом, ніж сам розум. Взагалі розум він розглядає лише як засіб, інструмент життя, позбавляє його самоцінності, статусу абсолютної цінності. Життя і воля, яка складає його основу, є вищими цінностями, а все інше - лише засоби, підпорядковані цінності.

Процес пізнання для Ніцше - не пошук істини, а «схематизація», спрощення світу, що забезпечує практичні дії. Від­повідно істині відводиться інструментальна роль.

З таких позицій розглядав Ніцше і мораль. Він заперечував абсолютність моральних цінностей, зокрема добра. Цінність його, як й істини, виявляється лише в тому, розкріпачує чи сковує воно потяг до влади.

Переоцінюючи традиційні цінності, намагаючись вибудувати свою систему цінностей, Ніцше заявив: «Бог - помер», тобто цінності, які сповідувала християнська Європа (цінності істини, добра, упорядкованого розумного світу) втра тили силу. Існуючу європейську культуру він діагнозує як культуру занепаду, декадансу, оскільки вона спрямована проти цінностей життя.

Ніцше одним з перших зафіксував конфлікт між біологією людини і культурою. Нині очевидно, що культура, створивши «парникові умови», загальмувавши природний відбір, сприяла виникненню і поширенню багатьох хвороб. Гуманізм проголошує право кожного, в тому числі й слабкого, на життя і щастя.

32. Концепція «творчої еволюції» А.Бергсона

Ідеї найвидатнішого французького мислителя останньої чверті ХІХ – першої половини ХХ ст. А.Бергсона (1859-1941) були близькими до філософії життя. Основною категорією його філософії є життя, яке він розуміє як «творчу еволюцію», «життєвий порив».Саме з концепцією «творчої еволюції» увійшов він у світову філософію. Бергсон піддав критиці еволюційні концепції Дарвіна і Спенсера як механістичні й детерміністичні, в яких фактично знята проблема появи нового, непередбачуваного. Справжня еволюція, на думку Бергсона, - це творчість нових непередбачуваних форм.

Згідно зі схемою цієї еволюції, все суще перебуває в безперервній зміні, пориванні, творчості, яка на кожному з етапів включає дві протилежні сторони – пасивну, що тягне вниз, й активну, що відштовхуючись від пасивної, прагне піднестись вгору.

В основу цієї схеми покладено життєвий творчий порив, який, долаючи опір пасивних, застиглих форм, піднімається до творення вищих, активних форм. Ця концепція є ідеалістичною, оскільки рушієм творчого пориву визнає божественне начало. Безперечною її заслугою є спроба представити всі події у Всесвіті як єдиний потік творення все нових форм.

В основі концепції «творчої еволюції» перебуває своєрідна інтерпретація часу.

На основі нового розуміння часовості людського існування відбулося переосмислення часу як характеристики буття.

«Творча еволюція» мислиться ним як не детермінований, тобто позбавлений причинної зумовленості процес. Світовий процес неповторюваний, а отже, довільний, свободний. Свобода є основою творчої еволюції подібно до того як вона є засадою художньої творчості. Завдяки цьому концепція творчої еволюції мислиться як процес не детермінованого (вільного), неповторюваного і безперервного творення все нових і нових форм, кожна наступна з яких, відштовхуючи попередню, в якій згасла творча енергія, піднімається на вищий щабель.