Зовнішньоекономічні зв’язки України із Росією

Проте, аналізуючи торговельно-економічні відносини між Україною і РФ з  точки зору глобально-інтеграційних  процесів необхідно відмітити, що за час існування суверенних держав (України і РФ) їх відносини пройшли  непростий шлях, на якому втрат  було більше ніж здобутків. Відбулось  значне скорочення взаємної торгівлі з 14,4 млрд. дол. у 1996 р. до 8,0 млрд. дол. у 1999 р. Структура українсько-російських торговельних відносин до теперішнього часу залишається заручницею колишнього народногосподарського комплексу  СРСР [15].

Таким чином, у економічних  відносинах між Україною і Росією в останнє десятиріччя, в супереч  загальносвітовим тенденціям, домінує  не інтеграція, а дезінтеграція і  для цього існують відповідні об’єктивні і суб’єктивні причини.

Основна з них та, що далеко не усі інтеграційні зв’язки, що існували в межах колишнього СРСР були економічно обґрунтовані. Після того як із внутрішніх вони стали зовнішніми значна кількість їх була втрачена, виходячи із економічної доцільності. Крім економічних на цей процес вплинув і ряд факторів іншого характеру, у тому числі і зовнішньоекономічна політика країн, особливо РФ. Так, якщо проаналізувати зовнішньоекономічну політику Російської Федерації по відношенню до України починаючи з 1991 року, то слід визнати, що ця політика була надзвичайно жорсткою і, можливо, далеко не завжди визначалась виключно економічними інтересами Росії.

Ключовою ланкою в цьому  аспекті може розглядатись створення  зони вільної торгівлі. Угода про  створення зони вільної торгівлі була укладена між Україною і Росією ще у 1994 році. Проте РФ в односторонньому  порядку, незважаючи на позицію України, вилучила з режиму вільної торгівлі всі найбільш важливі для України товари (енергоносії, сировина, кольорові метали, ліс тощо, всього біля 300 видів товарів) і тим самим фактично звела дію цієї угоди нанівець.

В цілому ж, російська зовнішня політика по відношенню до України, зокрема  і в сфері економіки, протягом останнього часу відзначається високою  динамікою та наступальним тиском. Головним завданням російської влади  на нинішньому етапі проголошуються перетворення РФ на трансконтинентальний центр впливу, при цьому зовнішня політика спрямовується, зокрема, на підтримку  та відстоювання інтересів російських суб’єктів господарювання, насамперед природних монополістів (енергетика, транспорт, зв’язок). Таким чином, зовнішньоекономічна політика РФ в цілому і, зокрема, на українському напрямку покликана бути ресурсом для реалізації своєрідного «російського економічного проекту» - забезпечення економічної самодостатності, а також контролю щодо економік країн пострадянського простору.

Аналіз українських і  російських інтересів у двосторонніх відносинах свідчить про їх значні розбіжності. Таким чином, можна  говорити про певну суперечність у відносинах України і Росії. Очевидно, що суперечність інтересів  Росії з інтересами України пояснюється  відмінностями історичного минулого, величиною потенціалів та геополітичного статусу України як європейської держави і Росії, як великої євразійської держави з глобальними намірами. Звичайно, що існування України послаблює  геостратегічні можливості Росії і, зокрема, обмежує сферу безпосереднього  виходу Росії до кордонів європейських країн.

Вказані протиріччя не є антоганістичними, вони виникли тому, що при формуванні стратегії відносин між країнами кожна з них виходила з власних  національних інтересів конкретного  періоду. При цьому часто не враховувались  не лише інтереси другої сторони, а  навіть власні перспективні інтереси. Якщо відносини між Україною і Росією і в подальшому будуть базуватись на подібних принципах, навряд що вони будуть ефективними для обох сторін [16].

Економічні відносини  України та РФ нині трансформуються  у бік прагматизму, що, однак, не позбавляє  двостороннє співробітництво суперечностей  та конфліктів. Між економіками країн  ще існує взаємозалежність, тому їхня економічна динаміка відчутно реагує на застосування торговельних чи інвестиційних  обмежень.

Україна зацікавлена у  збереженні та розвитку експорту високотехнологічного й наукоємної продукції на ринок  РФ. Росія є ключовим ринком збуту  української машино- та приладобудівної  промисловості, на який припало 53,0% їх експорту у. у структурі поставок до РФ машинобудування становить 34,2% , що є найбільшим показником серед  основних торговельних партнерів України. Цьому сприяють коопераційні зв’язки машинобудівельного комплексу обох країн та відсутність проблем взаємного визнання технічних норм і стандартів.

Водночас потенціал взаємовигідних відносин послаблюють окремі дії  РФ щодо запровадження заходів, які  обмежують торгівлю. Йдеться, насамперед, про економічно невмотивовані торгові  війни на окремих ринках. Зрозуміло, що це більш російська геополітика, а не економічна доцільність.

Джерелом загострення  конкурентної боротьби України з  РФ на зовнішніх ринках є схожість промислових комплексів обох держав. Найвідчутніше така конкуренція  спостерігається у галузях ОПК, авіабудування та космічних технологій. Зростання конкуренції не дає  змоги спільно використовувати  наявні можливості у завоюванні світових ринків збуту.

Перешкоди у двосторонніх економічних  відносинах значною мірою спричинено недотриманням сторонами положень Договору між Україною і РФ про економічне співробітництво на 1998 – 2007 рр.[17]. Очевидно, що необхідно укласти новий договір на засадах рівноправного партнерства і взаємовигідного співробітництва, який передбачав би забезпечення режиму вільної торгівлі між Україною і Росією на основі правил СОТ, ефективне взаємне використання транзитних можливостей обох країн, нарощування обсягів інвестиційно-інноваційного співробітництва шляхом прямих зв’язків та міждержавних програм, належний захист національної інтелектуальної власності, удосконалення правової бази двосторонніх відносин. У підсумку має бути забезпечене скорочення негативного сальдо у товарній торгівлі України з Росією. В цьому контексті відчутному результатові сприятиме реалізація спільних проектів та стимулювання науково-технічного і виробничого кооперування [18].

2.2.  Загострення відносин у зв’язку із «газовим конфліктом»

Найгострішою проблемою  міждержавних взаємин України та Росії упродовж тривалого часу залишаються  відносини в енергетичній сфері, головною складовою яких, безперечно, є транзит енергоносіїв. Річ у  тім, що на цьому полі Росія завжди грала «з позиції сили», а Україна  упродовж 1991-2009 рр. так і не змогла жодного разу використати «транзитну зброю». Ручне управління економікою, постійні зміни «правил гри» на енергетичних ринках, непрозорість, корумпованість унеможливили для України ефективне  використання своїх переваг, щоб  змусити Росію бачити в Україні  рівноправного партнера. Характерним  штрихом є той факт, що за час  незалежності Україна так і не обладнала свої магістралі контрольно-замірними  станціями в пунктах перетину трубопроводами міждержавних кордонів.

За таких умов, Україна ризикує, можливо, непомітно для самої  себе, але не для зовнішнього світу, опинитися в ролі буфера, з’єднаного з Росією енергетичною залежністю і військовою присутністю. І тоді так званий європейський трикутник ЄС – Україна – Росія просто перестає існувати, бо українська його вершина практично зливається з російською [19].

Від здатності вигравати  «інформаційні битви» значною мірою  залежить імідж і репутація країни на міжнародній арені, а отже можливості реалізувати національні інтереси і цілі.

Останнім часом для здобуття тих чи інших переваг або реалізації національних інтересів великі держави  використовують кризові технології. У міжнародних відносинах набувають  поширення сплановані або так звані «спрямовані» кризи, які ініціюються й доводяться окремою державою до бажаного результату. Одним з яскравих прикладів таких криз можна вважати газову кризу, яка виникла у відносинах між Росією та Україною восени 2005 року [20].

У 2005 році російська сторона  відмовилася з 1 січня 2006 року забезпечувати  щорічні поставки газу Україні згідно контракту між ВАТ «Газпром»  та НАК «Нафтогаз України» від 21 червня 2002 року та доповнення до контракту, згідно з якими встановлювалися  ціни на газ (50 доларів за 1000 м куб.) та оплата наданих Україною транзитних послуг (1,09 доларів за 100 км). Представники Газпрому вимагали від України перейти  на ринкові ціни в розрахунках  за транзит та постачання газу й  наполягали на підвищенні тарифів за газ до європейського рівня [21]. Українська сторона відстоювала необхідність збереження чинних на 2005 рік умов оплати поставок російського газу, тобто 50 доларів за 1000 м куб. Два раунди переговорів (у серпні та листопаді) завершились безрезультатно.

Початком «газової війни» між Росією та Україною можна вважати  другу половину листопада 2005 року, коли російські офіційні особи, насамперед представники Газпрому, розпочали активну  інформаційну кампанію, а українським  урядовцям довелося оперативно реагувати  на ультимативні заяви та звинувачення російської сторони.

22 листопада 2005 року в ефірі  «Першого каналу» Міністр промисловості  й енергетики РФ заявив, що  неврегульованість питань із  умовами транзиту російського  газу через Україну й грошові  взаєморозрахунки створює ризики  для поставок в 2006 році газу  як до України, так й до  Європи. При цьому він додав,  що Росія готова на рішучі  заходи [22-23].

Представники російської компанії «Газпром» звинувачували українських  урядовців у неконструктивному  підході до вирішення газового питання, в ігноруванні досягнутих на вищому рівні домовленостей про перехід  на грошову оплату транзиту й поставок газу за європейськими цінами, у  саботуванні підписання відповідних  документів, а також у перетворенні європейських споживачів на заручників свого становища як основного  транзитера російського газу до Європи. Російські офіційні особи повністю покладали відповідальність за безрезультатні переговори на українську сторону. Міністерство закордонних справ Росії звинувачувало Київ у провалі переговорного процесу, аби скористатися газовою проблемою для створення образу ворога з метою маніпулювання внутрішньополітичною ситуацією. У заяві підкреслювалося, якщо Україна не забезпечить безперебійний транзит природного газу до країн ЄС й допустить незаконний відбір газу, то українська сторона буде відповідальною за ускладнення російсько-українських відносин у газовій сфері та проблеми для європейських країн [23].

Після того як контракт про  постачання газу за новими цінами не було підписано, впродовж трьох днів (1-3 січня 2006 року) офіційні представники Газпрому звинувачували Україну у несанкціонованому  відборі газу, призначеного для європейських споживачів, наводячи документально  зафіксовані дані щодо обсягів нібито вкраденого газу.

Представники Газпрому негативно  коментували переговорний процес і  пропозиції українських посадовців. Так, після чергового раунду переговорів  російські представники заявили, що пропозиції української сторони «у черговий раз не передбачають перехід на ринкові умови співробітництва в газовій сфері й відкладають рішення цього принципового питання на невизначений термін». Пропозицію Президента України щодо поступового підвищення цін на газ офіційні представники Газпрому інтерпретували як намір затягнути переговорний процес [23].

Відмова України від підписання контракту, запропонованого Газпромом, була розцінена як спроба шантажу  питаннями безпеки постачання газу європейським споживачам [22].

1 січня 2006 року,коли контракт  все ще не було підписано,  офіційний представник Газпрому  заявив, що російська сторона  була готова піти назустріч  українському народу й забезпечити  комфортні умови роботи, але українська  влада, напевно, з самого початку  була налаштована на затягування  переговорів, аби з нового року  несанкціоновано відбивати газ. 

У заявах зазначалося, що впродовж усього переговорного процесу Україна  намагалася скористатися своїм привілейованим становищем як транзитера російського  газу, аби домогтися для себе пільгових  поставок газу. Наголошувалося, що незважаючи на протиправні дії України російська  компанія робить все можливе для  збереження поставок до Європи. Зокрема, «Газпром» направив європейським споживачам додатково 95 млн. кубометрів газу на добу для компенсації несанкціонованого  відбору газу Україною. В своєму посланні голові Ради Євросоюзу російський прем’єр-міністр просив ЄС вплинути на ситуацію, змусивши українську сторону дотримуватися міжнародних зобов’язань.

Представники російської компанії «Газпром» заявили про  намір припинити постачання російського  газу до України, якщо не буде підписано  контракт. Крім того, російські представники постійно нагнітали ситуацію, погрожуючи ще підвищити ціну на газ.

8 грудня «Газпром» заявив  про намір підвищити ціни на газ для України до 160 доларів, тис.куб.м. з 1 січня 2006 року. За словами представника «Газпрому», така ціна є поступкою, оскільки ціни на європейських ринках значно підвищилися. Пізніше представник російського газового монополіста підкреслив, що якщо «Газпром» і «Нафтогаз України» не зможуть домовитися про умови транзиту й поставки російського газу, то «Газпром» може підвищити ціну до 180доларів. Він відмітив також, що за останні 3-4 роки Україна мала можливість поступово підвищити тарифи на газ до економічно обґрунтованого рівня.