Заперечувач смерті – людина, яка здійснює спробу самогубства, не визнаючи смерть як кінець свого існування.

   Гравець із смертю – людина, що переживає подвійні почуття по відношенню до можливості власної смерті навіть у момент здійснення спроби самогубства.

   Коли  людина відіграє непряму, приховану, невиразну  або несвідому роль в своїй  власній смерті, то такі випадки  Шнейдман відносить до особливої  категорії, названої ним ненавмисна смерть (Shneidman, 1993, 1981). Тяжкохворі люди, що раз по раз приймають прописані ліки, порушуючи інструкції, деколи належать до цієї категорії. Хоча їх смерть може представляти одну з форм самогубства, дійсні наміри таких людей залишаються невиясненими [16].

   Ненавмисна  смерть – смерть, в якій сама жертва бере участь лише частково, непомітно і несвідомо.

   Самогубство як факт. Як безумовна дія, самогубство не може бути пізнане методами психологічної науки – методами статистичного дослідження і дослідження випадків. Тільки на межі емпіричного наочного пізнання  раптово з’являється самогубство як філософська проблема.

   Статистика  вивчає частоту цього явища: в Європі найбільшу схильність до самогубства мають німецькі народи, серед країн найбільша частота самогубств в Данії, в Германії частота самогубств вище в північних провінціях, чим в південних, частота самогубств росте з віком, досягає максимуму між 60 і 70 роками, потім знову знижується, протягом року пік самогубств припадає на травень/червень.

   Ці  і інші статистичні закономірності, точні цифри яких потрібно шукати в роботах з моральної статистики, не дають ніякого уявлення про окрему душу: вони не встановлюють ніякого закону, якому була б підпорядкована кожна окрема людина. Це кількісні відносини, дійсні тільки для великих чисел, які дають уявлення про загальні особливості народів, віків і статей, – як і каузальні чинники, вони роблять вплив, але в одиничному випадку не є вирішальними.

   Більш психологічно глибоко проникає статистика рушійних мотивів. Вона дає певні закономірності відсотків самогубств від пересичення життям, фізичних страждань, пристрастей, пороків (зокрема морфінізму, алкоголізму), туги і печалі, розкаяння, страху перед покаранням, неприємностями і конфліктами. Але в цих закономірностях, мабуть, більше виражається типова оцінка близьких родичів і поліцейських органів, чим психологічна дійсність того, хто здійснює самогубство. Той, хто одного разу відчув близькість самогубства, якщо він обдарований любов’ю до людей і навіть слабкою психологічною проникливістю, зрозуміє, що жоден мотив не може зробити цю подію зрозумілою. Врешті-решт завжди залишається таємниця. Але саме тому можна до безкінечності намагатися зрозуміти, що можна встановити і пізнати емпірично [1].

   Судячи  з усього, найпростіше – припустити наявність душевної хвороби; бувало, кожного самовбивцю оголошували психічнохворим. Тоді знімається питання про мотиви; проблема самогубства цілком і повністю лежить за межею світу здоров’я. Але це не так.

   Існують психічні захворювання у власному сенсі  слова. Вони починаються в певний момент, мають характерну течію - або  прогресуючу, або ту, що веде до одужання. Вони протистоять здоровій особі як щось чужорідне – і з погляду спостерігача, і з погляду хворого, який розуміє, що він хворий. Компетентний фахівець може діагностувати душевні хвороби такого роду за певними характерними для них симптомами. На підставі статистичних даних можна стверджувати, що у наш час в Германії тільки біля третини самовбивць психічно хворі. Щодо цієї третини не встає питання про розуміння спонукальних мотивів. Самогубство - це не наслідок психічної хвороби, на відміну від того, як температура є наслідком інфекції. Мабуть, абсолютно незрозумілий хворобливий біологічний чинник відіграє роль в житті. Але тільки у деяких, проте не у всіх душевно хворих, чия хвороба розвинулася на ґрунті хвороби, виникає самогубство. Часто до самогубства елементарно веде нестерпне відчуття страху під час депресії, такі самогубства можуть бути ретельно підготовлені; впадає в очі інстинктивне прагнення до самогубства при прогресуючому зниженні інтелекту, тоді часто застосовуються гротескні засоби.

   Якщо  в одних випадках тут може здаватися  достатньою причинність хворобливого, психотичного вигляду, то в інших  випадках психічно хвора людина може реагувати на хворобу згідно своєму власному буттю, яке зберігається і  у разі самогубства.

   У решті двох третин випадків самовбивці не страждають на психічне захворювання. Знову ж таки, серед них зустрічається незвичайно багато людей, стан яких відхиляється від норми. Але це не означає, що тепер можна зрозуміти самогубство з «ненормальності». Ймовірніше, нервові і психічні відхилення від норми можна діагностувати так часто, що неможливо встановити ніякої межі між ними і нормальними індивідуальними варіаціями. Вони перешкоджають аналізу зрозумілих мотивів ще менше, ніж психічні захворювання [7].

   Отже, у підсумку зазначимо, що ні психічне захворювання, ні психопатія не означають відсутність сенсу. Вони – тільки особливі каузальні умови існування насправді. Існування людини завжди проходить в таких умовах (тілесна вітальність, повітря, продукти харчування). Хоча це і нормально, але зрозуміти це все одно не можна. Психопатологічні визначення, правда, дають нам емпіричні знання про каузальні чинники, які, врешті-решт, невідомо як діють. Але вони ніколи не вичерпають аналіз людського випадку як екзистенції. Швидше, поки вона взагалі з’являється в існуванні, в цій своїй появі хоч і обумовлена, але не визначена реальними чинниками.

   РОЗДІЛ 2

   ХАРАКТЕРИСТИКА  СОЦІОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ЯК

1. Сутність  соціологічних методів  дослідження

   Вже тривалий час соціологи проводять  дослідження різноманітних явищ суспільно-політичного життя із залученням значної кількості людей, тобто великих масивів, чи об’ємів вибірки, використовуючи при цьому відповідні методи, які, завдяки простим технікам впровадження та надійним процедурам обробки отриманої інформації, мають велику популярність серед науковців. Зазначені чинники є важливими, оскільки однією з головних проблем організації соціологічних досліджень вважають протиріччя між обмеженими матеріально-технічними можливостями дослідників, з одного боку, та специфікою природи і властивостей виучуваних соціальних процесів і явищ, з іншого. Крім цього, кожний елемент, що підлягає вивченню, визначається множиною ознак: об’єм емпіричної інформації ще більше зростатиме, якщо соціолог спостерігає явища не в статиці, а в динаміці.

   Для вивчення непростих процесів та явищ, і для цього з успіхом можуть бути використані соціологічні методи, якщо їх адаптувати до відповідних умов.

   Основні функції соціологічного дослідження:

• пізнавальна – відкриває нові знання про функціонування і розвиток суспільства та його окремих сфер, про сутність соціальних явищ і процесів, роль людини в них, дає змогу побудувати цілісну картину реального життя соціуму, спрогнозувати його розвиток;
• методологічна – забезпечує реалізацію міждисциплінарного зв’язку соціології з іншими науками про людину і суспільство, що зумовлює нові підходи у вивченні соціальної дійсності, важливі відкриття на межі різних наукових напрямів;
• практична – полягає у виробленні практичних заходів із вдосконалення соціальної реальності, ефективного соціального контролю за соціальними процесами;
• інформаційна – сприяє отриманню соціальної інформації щодо стану і тенденції розвитку явищ і процесів суспільного життя, функціонування соціальних спільнот, груп, окремих індивідів, їх потреб, мотивів, реальної та вербальної поведінки, громадської думки, що формує інформаційну базу пізнання соціальної реальності;
• управлінська – забезпечує соціальне управління на всіх рівнях функціонування соціуму, зворотний зв’язок між суб’єктами (владними, адміністративними структурами, керівниками підприємств, організацій) та об’єктами (населенням, окремими соціальними групами, працівниками) управління, вироблення науково обґрунтованих управлінських рішень.

   Якщо  розглядати історичний аспект використання соціологічних методів, то доцільно зазначити, що в 1899 році в США було проведено дослідження, яке базувалося на аналізі більше ніж 600 висловлювань респондентів про мотиви своєї діяльності [12].

2. Види  та етапи соціологічних досліджень

   Соціологічне дослідження є досить складною справою, потребує серйозної і тривалої підготовки. Надійність і цінність отриманої інформації безпосередньо залежить від оволодіння правилами, технологією його підготовки і проведення.

   У проведенні соціологічних досліджень виділяють чотири послідовних, логічно і змістовно взаємопов’язаних етапи:

1. Підготовчий. Полягає у виробленні програми та інструментарію — анкети, бланка інтерв’ю, бланка фіксування результатів спостереження, аналізу документів тощо.
2. Збір первинної соціологічної інформації. Відбувається за допомогою опитування, спостереження, аналізу документів, експерименту.
3. Упорядкування та обробка зібраної інформації.
4. Аналіз обробленої інформації, підготовка звіту, формулювання висновків, розробка рекомендацій.

   Специфіка кожного з етапів визначається конкретним видом соціологічного дослідження. Їх виділяють залежно від узятих за основу критеріїв. Найважливішими з  них є мета дослідження, глибина  потрібного аналізу, метод збирання первинної соціологічної інформації, об’єкт дослідження, терміни проведення, відносини між замовником і виконавцем, сфера соціальної дійсності, яку вивчають.

   За  метою виокремлюють:

• фундаментальні дослідження – спрямовані на встановлення та аналіз соціальних тенденцій, закономірностей розвитку і пов’язані з вирішенням найскладніших проблем суспільства;
• прикладні дослідження – націлені на вивчення конкретних об’єктів, вирішення певних соціальних проблем;

   За  глибиною аналізу виділяють [12]:

• пошукові дослідження – за своїми параметрами є найпростішими, вирішують прості за змістом завдання. Застосовують їх тоді, коли проблема, об’єкт або предмет дослідження належить до маловивчених або взагалі не вивчених. Охоплюють невеликі сукупності, мають спрощені програму та інструментарій. Найчастіше використовують як попередній етап більш глибокого масштабного дослідження, орієнтуючи їх на збирання інформації щодо об’єкта та предмета дослідження, уточнення гіпотез тощо;
• описові дослідження – покликані створити відносно цілісну уяву про досліджувані явища, процеси. Проводять відповідно до повної програми, застосовуючи чіткий, детально опрацьований інструментарій, здебільшого тоді, коли об’єктом аналізу є відносно велика спільнота людей, з певними соціальними, професійними і демографічними характеристиками. За структурою, набором процедур є значно складнішими від пошукових досліджень;
• аналітичні дослідження – полягають не тільки в описуванні соціальних явищ та їх компонентів, а й у встановленні причин їх виникнення, механізмів функціонування, виокремленні факторів, що забезпечують їх. Підготовка аналітичного соціологічного дослідження потребує значних зусиль, професійної майстерності дослідника – аналітичних здібностей, вміння інтерпретувати та аналізувати складну соціологічну інформацію, робити виважені висновки.

   За  методом, застосовуваним у соціологічному дослідженні, виокремлюють опитування і аналіз документів, соціологічне спостереження, соціологічний експеримент.

   За  затратами часу виділяють довгострокові (терміни проведення – від 3 років і більше), середньострокові (від 6 місяців до 3 років), короткострокові (від 2 до 6 місяців) та експрес-дослідження (від 1–2 тижнів до 1–2 місяців).

   Зважаючи  на тип відносин між замовником і  виконавцем, соціологічні дослідження  бувають держбюджетними і госпрозрахунковими. Держбюджетні дослідження виконують на замовлення державних установ, оплачуються ними; госпрозрахункові – на замовлення окремих підприємств, організацій, фірм, які й оплачують їх виконання [12].

   Залежно від способу дослідження об’єкта (у статиці чи динаміці) виділяють разове і повторне соціологічне дослідження. Разове дослідження інформує про стан об’єкта, його кількісні, якісні характеристики на момент дослідження, відображає «моментальний зріз» соціального явища. Дані, що відтворюють зміни об’єкта, їх напрями і тенденції, можуть бути отримані лише за допомогою повторних досліджень, які проводять через певні проміжки часу. Тобто повторні дослідження проводять кілька разів протягом певного часу на підставі єдиної програми та інструментарію. Серед повторних досліджень виділяють панельні (досліджують зміни одного й того самого об’єкта упродовж певного часу, при цьому обов’язковим є збереження однакової вибірки), трендові (досліджують зміни протягом певного часу на тому самому об’єкті без дотримання вибірки), когортні (досліджують специфічні соціальні сукупності – когорти – впродовж певного часу).

   Щодо  об’єкта пізнання дійсності виокремлюють соціологічні дослідження у сфері управління, промисловості, сільського господарства, науки, освіти, політики, культури, охорони здоров’я тощо.

   За  системою вибору одиниць об’єкта соціологічні дослідження поділяються на монографічні, суцільні та вибіркові. Монографічні дослідження спрямовані на вивчення певного соціального явища або процесу на одному об’єкті, який виступає представником цілого класу подібних об’єктів. У суцільних дослідженнях обстежують усі, без винятку, одиниці об’єкта. Оскільки вони потребують багато часу, значних людських і матеріальних ресурсів, їх проводять рідко. З метою прискорення їх і скорочення витрат найчастіше використовують вибіркові дослідження. Вони обстежують не всі одиниці, що є об’єктом дослідження, а лише їх частину. Мета вибіркового дослідження – на підставі певної кількості обстежених одиниць об’єкта (кількість і характеристику їх визначають за допомогою спеціальних правил, математичних прийомів) скласти висновки щодо досліджуваного явища як цілого [12].