Для забезпечення своєчасного виконання  цих робіт робочий план також  встановлює строки й осіб, відповідальних за проведення дослідження. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   РОЗДІЛ 3

1. Дослідження проблеми суїциду  в сучасній вітчизняній  науці

   Протягом  радянського періоду наукові  дослідження означеного напряму  здійснювалися, згідно з вимогами тогочасної панівної ідеології, тільки у психіатричній площині. Ця обставина пояснює факт дефіциту об’єктивності та плюралізму в доробках вітчизняних науковців 20–80-х років минулого століття щодо феномену суїциду. Як засвідчив досвід, вивчення суїцидальної поведінки лише в рамках клініко-психологічних досліджень є явно недостатнім для її запобігання.

   Стратегія сучасних суїцидологічних досліджень в Україні, подолавши багаторічний клініко-психіатричний ухил, базується  на розумінні суїциду як не лише індивідуальної поведінкової реакції, що зумовлена психологічними та патопсихологічними особливостями особистості в екстремальних життєвих обставинах. Суїцидний феномен характеризується як статистично стійке соціальне явище, поширення якого підпорядковується певним закономірностям, пов’язаним із соціально–економічними, культурно-історичними та етнічними умовами розвитку країни й окремих її регіонів.

   Відповідно  до наведеного, склалися такі напрями  української суїцидології, як:

• акумуляція наукової інформації про причини суїциду, про ефективність кризової інтервенції;
• розробка діючих схем профілактики з урахуванням усієї розмаїтості культурних і соціоекономічних структур країн світу;
• удосконалення діяльності превентивних служб;
• забезпечення умов для відповідного інформування громадськості;
• організація заходів щодо роботи з групами ризику.

   Виведення завдань попередження суїцидальної поведінки за межі професійної компетентності лікарів-психіатрів зумовило інтенсифікацію дослідження цієї проблеми філософською та психологічною науками.

   На  сьогодні трактування феномену суїциду  українською філософською думкою здійснюється на основі екзистенціально- психоаналітичної’ концепції суїциду, згідно з якою свідомість суїцидента є травмованою внаслідок пережитої ним конфліктної ситуації, що розгортається у ситуацію кризову. Філософи наголошують на тому, що набуття й розвиток можливості смерті для людини виступає актом конструктивним, тоді як самогубство таким не є, залишаючись за будь-яких обставин актом деструктивним. Основними ознаками суїцидальної свідомості визначаються її затемненість і звуженість. Науковці виокремлюють витоки затемненості суїцидальної свідомості: біль, відчай, образа, бездіяльність чи, навпаки, занадто бурхлива діяльність, яка не приносить результатів, – все те, що слугує перешкодою на шляху продовження нормальної життєдіяльності особистості. Зростання напруженості потоку суїцидальної свідомості досягає свого апогею у її звуженості до однієї точки. Визначальною щодо предмету нашого дослідження є теза про обумовленість такої травми свідомості не внутрішньою сутністю «чистої» свідомості, а зовнішнім соціальним впливом і певними життєвими ситуаціями [3, 24].

   Технологічної цінності в контексті профілактики суїцидів набуває філософське визначення різновидів сприйняття себе людиною  з притаманними їй суїцидальними  тенденціями в кризовій ситуації:

• такою, що її не влаштовує,
• такою, якою вона не бажає бути;
• наділеною ідеєю, якою вона повинна стати;
• наділеною бажанням довести, хто вона є насправді, чого не розпізнали у ній інші;
• втраченою в Іншому;
• такою, що ототожнила себе з Іншим, який уже не належить їй;
• такою, що втратила сенс життя, який розчинився у звичці;
• такою, яка прокинулася від навколишньої закляклості, але не знає, що робити далі у дійсності, яка розкинулася перед нею [3,15].

   Сучасна вітчизняна психологія визначається цілим спектром досліджень феномену самогубства:

• психологічний зміст суїцидальності, мотивація суїцидальної поведінки, біохімічні, соціальні, соціально-психологічні, патопсихологічні, філософсько-світоглядні чинники самогубства, психічні стани, переживання особи, які впливають на формування її суїцидальності, а також основні засоби психодіагностики і напрями психокорекції суїцидальної схильності (О. Гончаренко, В. Москалець, В. Рибалка, Л. Скаковська, Н. Шавровська, І. Цимбалюк);
• особливості та психологічна профілактика аутоагресивної поведінки певних соціальних груп: дітей (Г. Подмазін, Д. Романовська, О. Сироватко, Г. Собкова), молоді (Н. Живаєва, І. Цушко), військовослужбовців (Т. Глушкова), працівників органів внутрішніх справ (О. Ієвлєв, І. Малолітко, О. Тимченко), засуджених (В.В. Суліцький) тощо;
• можливості застосування інтегративної психотерапії як способу превенції суїциду (О. Пурло);
• ефективні підходи до ранньої психологічної діагностики суїцидальної поведінки серед учнів та її профілактики в межах шкільної психологічної служби (Т. Вашека).

   В аспекті профілактики суїцидальної поведінки, цінним є психологічне розуміння  її різновидів:

   Неусвідомлюване самогубство. Окрім усвідомлюваних суб’єктом мотивів його дій, вчинки людини можуть бути спричинені неусвідомлюваними потребами, які утворюють основу несвідомої сфери психіки людини. За однією з гіпотез, ризикована гра є проявом неусвідомлюваного прагнення до смерті внаслідок посиленої дії інстинкту смерті.

   Самогубство, як ризикована гра і ризикована безпечність. Окремі люди схильні до екстремальних розваг з ризиком для життя та здоров’я. Такі ігри можуть завершитися фатально. Особи, які грають зі смертю, усвідомлюючи наслідки, очікують на захоплення, визнання інших людей, нерідко отримують задоволення від страху, який супроводжує їх екстремальну поведінку. Ризиковану поведінку апатичних, безтурботних і легковажних осіб відповідно до її психологічної сутності називають ризикованою грою, ризикованою безпечністю.

   Психопатологічне  й агресивно-невропатичне самогубство - маніакальне самогубство, самогубство меланхоліків, самогубство під впливом нав’язливих ідей та імпульсивне самогубство.

   Самогубство психічно нормальної людини з наступними формами суїцидальної поведінки:

   а) демонстративно-шантажна форма суїцидальної поведінки:

• завершені і незавершені самовбивчі дії;
• поведінка суїцидентів із тривалим і сталим прагненням до смерті;
• можливий суїцид, суїцидна гра, провокації агресії на себе;

   б) внутрішні та зовнішні форми суїцидальної поведінки:

• внутрішні форми: суїцидальні думки, уявлення, емоційні переживання, задуми, наміри;
• зовнішні форми: суїцидальні спроби та завершені суїциди [6, 43].

   Українськими  дослідниками (О. Гончаренко, Н. Шавровська та інші) виділено найбільш вагомі мотиви скоєння суїциду:

• пошук допомоги – більшість людей, які думають про самогубство, не прагнуть вмирати. Самогубство розглядається, як спосіб одержати що-небудь (наприклад, увагу, любов, звільнення від проблем, від почуття безнадійності);
• безнадійність – життя безглузде, а на майбутнє розраховувати не доводиться. Втрачені всі надії змінити життя на краще;
• множинні проблеми – всі проблеми настільки глобальні й нерозв’язні , що людина не може сконцентруватися, щоб вирішити їх по одній;
• спроба зробити боляче іншій людині – «Вони ще пошкодують!»;
• спосіб розв’язання проблеми – людина вважає, що, покінчивши з собою, унесе проблему з собою й полегшить життя своїй родині [8, 52].

   Отже, підсумуємо. Самогубство, у відповідності  до сучасних наукових уявлень, є явищем виключно антропологічним. Феномен  самогубства наукова думка обумовлює категорією свідомості, яка притаманна лише людині.

   Протягом  історії людства мотиви й засоби самогубства змінювались і ускладнювались, періоди відносного спокою в тому чи іншому регіоні заступали роки справжніх епідемій навмисного позбавлення себе життя. Але незмінними залишалися зацікавленість цим явищем та прагнення осягнути його витоки.

   Не  зважаючи на значний обсяг сучасних досліджень, присвячених вивченню сутнісних  характеристик суїцидальної поведінки  в різних наукових галузях, проблема суїцидів на сьогодні залишається гострою в українському соціумі та викликає все більшу стурбованість громадськості.

2. Сутність  дослідження суїциду  Е.Дюркгейма

   Центральною ідеєю, навколо якої концентрується соціологічна проблематика, є ідея соціальної солідарності. Проблема соціальної солідарності стоїть у центрі такої великої роботи Е. Дюркгейма, як «Самогубство», яка органічно поєднує теорію з конкретно-соціологічною постановкою. Чому саме проблему самогубства вибрав Дюркгейм за основу дослідження?

1. І теоретично і практично дана проблема працювала на його ідею соціальної солідарності, перевірявся рівень згуртованості і солідарності суспільства.
2. Саме явище можна більш-менш визначити і кількісно виразити.
3. Існувала солідна офіційна статистика, що дозволяла оперувати об’єктивними даними.

   На  останньому моменті варто зупинитися докладніше і розкрити історичне  підґрунтя, пов’язане з уведенням статистичних методів у соціологію. Вони сьогодні, як відомо, складають наукову базу проведення соціологічних досліджень і обробки отриманих даних. Оскільки мова йде про історичну проблематику, то не можна не сказати кілька слів про попередника Дюркгейма Адольфа Кетле (1796–1874 pp.) – франко-бельгійського вченого – натураліста і математика, який одночасно був одним з найбільших статистиків XIX століття, а також творцем математичних методів обробки соціальної інформації.

   У чому суть статистичного методу і  що він обіцяв, за Кетле, суспільним наукам у плані розуміння суспільного  розвитку? По-перше, як аксіома виступало  твердження про те, що за вивченням одного факту не можна судити про ряд фактів, які здаються однорідними, необхідний статистичний аналіз можливо більшої кількості даних. Кетле прийшов до ідеї створення нової науки про суспільство, яка б не обмежувалася лише збором і кількісним описом даних, а зайнялася б установленням статистичних закономірностей за допомогою математичного аналізу ймовірності.

   Так, зі статистичного факту стійких  числових кореляцій між видами злочинів, статтю, походженням, віком, місцем проживання і т. п. злочинця) Кетле робив висновок про те, що певне число і певні види злочинів супроводжують суспільство з необхідністю закону природи. Опис суспільства в цілому досягається, на думку Кетле, за допомогою характеристик «середньої людини», а не конкретної особистості. Одиниця «середньої людини» означала середньостатистичний показник основних фізичних і моральних якостей даної нації.

   Аналізуючи  поняття самогубства, Дюркгейм дає  наступне визначення:

   «Самогубством називається кожен смертний випадок, який безпосередньо чи опосередковано є результатом позитивного чи негативного вчинку, здійсненого самим потерпілим, якщо останній знав про результати, що його очікували».

   На  підставі статистичних даних він  робить висновок, що крива самогубств не є випадковістю, а підлягає відомій закономірності. Дюркгейм досить переконливо показав однобічність і неспроможність психологічних, біологічних, географічних пояснень факту самогубства і розглядав його в зв’язку зі змінами в структурі суспільства і соціальних умов, зокрема:

• сімейних,
• релігійних,
• національних і т. п.

   Свою  типологію самогубств Дюркгейм виводив  не з індивідуальних мотивів, оскільки вважав, що вони настільки різноманітні і найчастіше невідомі, що не мають  соціологічного значення. Тому він  виходив зі специфічних станів суспільної свідомості, що пояснюють характер взаємин індивіда і соціальної групи.

   Він виділяв три типи самогубств:

1. егоїстичне;
2. альтруїстичне;
3. анемічне.

   Перший  тип самогубства, за Дюркгеймом, полягає  в розриві соціальних зв’язків між індивідом і групою. Як вважає Дюркгейм, коли люди об’єднані і пов’язані любов’ю з тією групою, до якої вони належать, то вони легко жертвують своїми інтересами заради загальної мети і з великою завзятістю борються за своє існування. Крім того, свідомість цілі, що постає перед ними, змушує їх забути про особисті страждання. У колективі, як відзначає він, можна спостерігати постійний обмін ідей і почуттів між всіма і кожним, і тому індивід не відданий своїм одиничним силам, а є учасником колективної енергії і знаходить у ній підтримку в хвилини слабості й депресії.