Неналежна сторона у цивільному процесі

НЕНАЛЕЖНА СТОРОНА У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

          В данной статье, автор С.С.Бичкова,  хочет констатировать, единственное, унифицированное понятие ненадлежащей  стороны, проблеми законодательной  дефениции ненадлежащей стороны,  также по её мнению спорными  вопросами законодательства, является  регламентации порядка, условий  проведения, и замены ненадлежащей  стороны.  Відповідно, метою цієї статті є дослідження наукових підходів та правових норм щодо регламентації участі неналежної сторони у цивільному процесі України з подальшим формулюванням дефініції зазначеного процесуального інституту.

          На думку Г.Л. Осокіної, неналежною стороною є особа, стосовно якої за матеріалами справи виключається можливість того,  що вона є суб’єктом спірних правовідносин. На погляд М.Й. Штефана,  неналежними сторонами будуть ті особи,  які не є суб’єктами права вимоги чи несення обов’язку.  При визначенні неналежної сторони В.В.  Комаров акцентує свій погляд на тому, що  «заміна неналежної сторони належною – питання процесуальне, щоб визнати сторону неналежною, крім відсутності права вимоги у позивача чи обов’язку відповідати у відповідача,  суд повинен мати дані про те, що право вимоги чи обов’язок відповідати за позовом належить іншим особам».

          У цивільному процесі  слід враховувати  два аспекти: 

          Матеріально-правовий аспект юридичної природи неналежної сторони визначається в тому що, особи можуть брати участь у процесі як належні сторони не тому, що вони є суб’єктами спірного матеріального правовідношення,  а тому,  що вони можуть ними бути [9,  с.69].

          У процесуальному аспекті неналежний відповідач–це первісний відповідач,  під час розгляду справи замінений на іншу особу–належного відповідача.  До цього моменту він перебуває у процесуальному статусі належної сторони у цив процесі–первісного відповідача. Визнання сторони неналежною може мати місце не тільки під час розгляду справи по суті на підставі ухвали суду про проведення відповідної заміни.

          Виходячи з више викладеного, неналежна сторона–поняття процесуальне,  але в його основі лежить матеріально-правова ознака, яка визначає, що ця сторона не є ймовірним суб’єктом тих прав,  законних інтересів чи юридичних обов’язків,  з приводу яких суд повинен ухвалити рішення [12,  с.161].

          Погляди учених-процесуалістів,  слід визнати неповними ті дефініції неналежної сторони,  у яких автори використовували тільки один аспект її юридичної природи – матеріально-правовий.

          Певною мірою має рацію В.В. Комаров,  який пише: «щоб визнати сторону неналежною, крім відсутності права вимоги у позивача чи обов’язку відповідати у відповідача, суд повинен мати дані про те, що право вимоги чи обов’язок відповідати за позовом належить іншим особам» , у випадку, якщо суд буде здійснювати заміну неналежної сторони у цивільному процесі: треба ж знати, хто кого буде замінювати. Утім, відсутність даних  про іншу особу,  яка має право вимоги чи обов’язок відповідати за пред’явленим позовом, не може бути перешкодою для визнання сторони неналежною у цивільному процесі.

          Далі у статті йдеться мова про заміну неналежного позивача. В юридичній літературі зустрічаються думки, що правову норму, закріплену у ч.1 ст.33 ЦПК слід тлумачити у тому сенсі,що заміні,поряд з відповідачем, підлягає також і неналежний позивач. В.І. Тертишніков відмічає, що заміна неналежного позивача є можливою, оскільки вона прямо не забороне на нормами ЦПК. Згідно до ч.1 ст.33 ЦПК України заміні підлягає виключно відповідач.

          «Неналежний відповідач, –  зазначає В.В.Комаров, – це особа, притягнута позивачем як відповідач, у відношенні до якої встановлено, що вона не повинна відповідати по пред’явленому позову при наявності даних про те,  що обов’язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі – належному відповідачеві» [8, с.77]. С.Я. Фурса визначає неналежного відповідача як особу,  яка не повинна відповідати за позовом, оскільки не є суб’єктом спірних матеріально-правових відносин і не має перед позивачем обов’язків, які з них випливають, та стосовно якої виключається  «передбачення»,  що мало місце при пред’явленні позову,  про її відповідальність перед позивачем, і законом встановлено порядок її заміни.  М.А. Гурвіч вважае, що неналежний відповідач, визначається як відповідач, який підлягає у випадку згоди на це позивача заміні іншою особою у зв’язку з виявленою у процесі відсутністю матеріально-правової пасивної легітимації [15, с.199]. Видається,  з урахуванням того,  що неналежний відповідач є однією із сторін у цивільному процесі, при визначенні його юридичної природи та формулюванні відповідної дефініції слід враховувати аспекти, виокремлені для встановлення юридичного стану  «неналежної сторони»  у цивільному процесі.

          Після всіх висловлювань юристів, автор підводить підсумки, що найбільш точно юридичну природу неналежного відповідача у цивільному процесі визначили С.Я. Фурса та М.А. Гурвіча.  А на думку,  наведені авторами дефініції потребують деякого корегування. Адже, неналежний відповідач, – це особа, стосовно якої відповідна заміна вже була проведена або було ухвалено рішення суду про відмову у задоволенні позову. Висловлювання В.В.Комарова не є такими, тому що, на думку Бичковой, запропонована автором дефініція неналежного відповідача потребу є аналогїчних корегувань.