Акціонерна власність в сучасних умовах

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 26 Ноября 2011 в 18:18, курсовая работа

Краткое описание

Метою дослідження є з'ясування місця і ролі акціонерної власності (утвореної внаслідок трансформації державних підприємств) в економіці України. Для досягнення зазначеної мети у роботі поставлені такі завдання:
- з'ясувати теоретичні основи дослідження акціонерної власності та визначити її місце в сучасній економіці;
- простежити еволюцію поглядів представників різних економічних шкіл на проблему ефективності альтернативних форм власності та їхньої ролі в економічному зростанні;
- проаналізувати етапи процесу становлення акціонерних товариств у світовій та вітчизняній економіці;
- визначити передумови та особливості процесу акціювання в Україні;
- вивчити та узагальнити досвід застосування систем корпоративного управління для забезпечення ефективного функціонування акціонерних товариств;
- дослідити чинники, що гальмують виконання усього обсягу функцій акціонерними товариствами у вітчизняній економіці:
- проаналізувати особливості виробничо-фінансової діяльності вітчизняних акціонерних товариств різних форм власності;

Содержание работы

Вступ 3
Розділ 1. Акціонерна власність як форма змішаної власності 6
1.1. Сутність та структура акцій та акціонерного капіталу 6
1.2. Суперечності акціонерних компаній 11
1.3. Види акціонерної власності 15
Розділ 2. Корпорації та соціалізація господарського життя в розвинутих країнах 17
2.1. Економічні школи про соціально-економічну ефективність форм власності. Еволюція акціонерної власності та її місце в сучасній економіці 17
2.2. Особливості корпоративного управління у розвинутих країнах 20
2.3. Аналіз корпоративного управління розвинених країн 25
Розділ 3. Специфічна діяльність та організація акціонерних товариств в Україні 29
3.1. Загальні засади створення акціонерних товариств 29
3.2. Позитивні та негативні риси акціонерних товариств 32
3.3. Управління акціонерним товариством 34
Висновки 37
Список використаної літератури 40

Содержимое работы - 1 файл

капитал.doc

— 187.00 Кб (Скачать файл)

     2.1. Економічні школи про соціально-економічну ефективність форм власності. Еволюція акціонерної власності та її місце в сучасній економіці

     Серед сучасних теорій та підходів, які обґрунтовують  доцільність існування та необхідність подальшого розвитку корпорацій, акцентуємо увагу на теорії трансформації капіталізму Дж. К. Гелбрейта. Згідно з його концепцією, "зріла корпорація є результатом розвитку науково-індустріальної економіки, підвищення рівня організованості і планомірності ринкової системи та відокремлення управління від власності, що спричинило прихід до влади техноструктури. П Семюелсон уважає, що бурхливий розвиток акціонерних товариств зумовлений економією масштабу, яка найповніше проявляється в акціонерних товариствах. Появу і розвиток сучасної корпорації О.Вільямсон пояснює сукупністю різних чинників, серед яких основне місце посідає серія організаційних інновацій, метою і результатом яких була мінімізація трансакційних витрат.

     Проаналізувавши погляди видатних економістів, можна дослідити обставини, які вказували на слабини в діяльності акціонерних товариств. Наприклад, А.Сміт уважав, що попри свої переваги акціонерні компанії є обтяжливими для національної економіки і не приносять значної користі для суспільства, бо не в змозі протриматися без виняткових привілеїв. Далі в реферованому параграфі дисертант простежує вплив впровадження машин у виробництво на розвиток акціонерних товариств. Особливу роль акціонерній формі організації капіталу відводив запеклий критик капіталізму К.Маркс, який вбачав у ній спосіб скасування капіталу як приватної власності у межах самого капіталістичного виробництва.

     М.Туган-Барановський доходить висновку, що хоч акціонерні підприємства є закономірною формою організації виробництва їхня діяльність нерідко має антисоціальну спрямованість. На думку вченого, здорова політика держави має спрямовуватися не на їх обмеження, а на боротьбу зі шкідливими для широких верств населення наслідками їх діяльності.

     На  мою думку, цікавою є теза Дж.Кейнса про "надмірну фінансову обережність" великих корпорацій. Учений уважав, що корпорації мають схильність до «здорових фінансів», але їхній розвиток несприятливо впливає на загальний рівень зайнятості. Дж. Кейнс доходить висновку, що намагання корпорацій нагромаджувати значні ліквідні активи стримує економічне зростання і зменшує розмір мультиплікатора інвестицій[18, c. 13-14].

     Основною  перешкодою, що уповільнює розвиток акціонерних  товариств на мікрорівні, є слабини  корпоративного управління. Ці слабини, зумовлені по-перше, низькою кваліфікацією менеджмент) підприємств, значна частина якого набула навики керівництва ще в адміністративно-командній системі господарювання. По-друге, надмірним втручанням державних контрольних інституцій у справи акціонерних товариств. По-третє, сертифікатною приватизацією, унаслідок якої відбулось значне розпорошення, в тому числі і географічне, власності акціонерних товариств. По-четверте, низьким рівнем економіко-правової культури співвласників акціонерних товариств, яких в Україні налічується близько 19 млн. осіб.

     Аналізуючи  національно-державні моделі корпоративного управління у розвинутих країнах, їхні переваги і слабини можна зробити  висновок, що копіювання основних принципів  цих моделей в економіці України є недоцільним та практично нездійсненним. Це зумовлено особливостями формування системи корпоративного управління в Україні в ході процесів роздержавлення і приватизації. Отже, для успішного розвитку акціонерних товариств у вітчизняній економіці важливо дотримуватися загальноприйнятих принципів корпоративного управління. Зокрема розкриття інформації про емітента, захист прав дрібних акціонерів, активне залучення фінансово-кредитних посередників до участі в акціонерному капіталі та ін.

     Історія виникнення корпоративного управління відноситься до історії виникнення корпорацій (акціонерних товариств), як їхньої основи. З розвитком акціонерних товариств розвивалося і корпоративне управління. Вітчизною корпоративного управління, як і корпорацій, вважається Англія. Устояні нині норми корпоративного управління були закладені в англійських законах і правилах XIX століття. Тоді це ніхто не називав корпоративним управлінням.

     Наступним етапом розвитку корпоративного управління була криза 1929 року, потім - Велика депресія. У той період, в 30-х роках минулого століття в США були прийняті основні федеральні закони щодо корпоративного управління, тобто були сформовані і законодавчо закріплені методи корпоративного управління, які згодом одержали назву "американська модель корпоративного управління". У цей же час у Німеччині і Японії також були сформовані свої моделі корпоративного управління. Узаконені в ті роки в названих країнах вони застосовуються і в теперішній час, періодично удосконалюючись. Існують також особливості корпоративного будівництва в країнах Арабського світу і Латинської Америки, але досвід цих регіонів менш цікавий для української практики[21, c. 15-18].

     На  підставі аналізу функціонування зарубіжних корпоративних структур можемо дати  оцінку моделей (методів) корпоративного управління в зарубіжних країнах - американської, німецької, японської, особливості їх становлення і розвитку. Зарубіжні моделі характеризуються такими основними елементами: учасники акціонерної компанії; ринок цінних паперів; структура володіння акціями; склад ради; законодавчі обмеження; корпоративні дії, що вимагають схвалення акціонерами; механізм взаємодії між учасниками товариства.

     Аналіз  світового досвіду формування моделей  корпоративного управління в промислово розвинутих країнах показав, що єдиної моделі корпоративного управління в країнах з ринковою економікою немає. Кожна з моделей складається під впливом конкретних історичних, економічних, політичних, соціальних, культурних цінностей і традицій цих країн і залежить від наступних факторів:

    • структури власності, її концентрації і персоніфікації;
    • складу учасників корпоративних відносин і природи їхніх інтересів в акціонерному товаристві;
    • структури і способів організації механізму внутрішнього контролю;
    • переважної форми системи контролю - зовнішньої чи непрямої (система "аутсайдерів"), внутрішньої чи прямої (система "інсайдерів").

     Причини невиконання вітчизняними акціонерними товариствами всього обсягу функцій, притаманних  їм у розвинутих країнах, зокрема  функції мобілізації особистих заощаджень. В Україні за оцінками експертів заощадження домогосподарств становлять близько 10-15 млрд. грн. Ці заощадження здебільшого неорганізовані, тобто не є об'єктом пропозиції фінансового ринку, що зумовлено низьким ступенем довіри населення до фінансового ринку[18, c. 17-18].

     2.2. Особливості корпоративного управління у розвинутих країнах

     У розвинутих країнах, де корпоративний  сектор займає провідне місце, на його частку приходиться до 80% обсягів  виробництва продукції.

     Акціонування  є звичним способом нагромадження капіталу корпораціями Великої Британії і США. Тому в США утворився найбільший у світі ринок капіталу, а Лондонська біржа — третя у світі за капіталізацією ринку після бірж Нью-Йорку й Токіо. Крім того, існує причинно-наслідковий зв'язок між перевагою акціонерного фінансування, розмірами ринку капіталу й розвитком системи корпоративного управління. Так, наприклад, США є найбільшим ринком капіталу й одночасно країною з найрозвиненішою системою голосування за дорученням і активністю незалежних інвесторів. Незалежні інвестори також відіграють важливу роль на ринку капіталу й у корпоративному управлінні корпораціями Великої Британії.

     Учасниками  англо-американської моделі є вищі керівники корпорації, директори  підрозділів, акціонери (в основному інвестори), урядові структури, біржі, самостійні організації і консультаційні фірми, що надають послуги корпораціям і акціонерам з питань корпоративного управління й голосування за дорученням.

     Англо-американська модель, що розвивалася в умовах вільного ринку, дозволяє поділ права володіння й контролю в корпораціях. Цей поділ дуже важливий з ділової й соціальної точок зору, тому що інвестори, вкладаючи свої засоби і, володіючи підприємством, не несуть юридичної відповідальності за дії корпорації. Вони передають функції з управління менеджерам і сплачують їм винагороду за виконання ними функцій агентів з ведення справ. Інтереси акціонерів і менеджерів не завжди збігаються. Корпоративне законодавство, що діє у країнах, які застосовують англо-американську модель, вирішує це протиріччя різними способами. Найважливіший з них — це обрання акціонерами Ради директорів, що стає їхньою довіреною особою і починає діяти на користь акціонерів при здійсненні функцій контролю за управлінням. Зауважимо, що за останні десятиріччя у корпораціях Великої Британії й США сталися зміни у структурі володіння акціями в бік збільшення числа інституціональних інвесторів у порівнянні з індивідуальними[7, c. 84-86].

     Японська  модель характеризується високим відсотком банків і різних корпорацій у складі акціонерів. Банківська система відрізняється міцними зв'язками між головним банком і корпорацією. Законодавство, суспільна думка і промислові структури підтримують «кейрецу» — групи корпорацій, об'єднаних спільним правом володіння позиковими засобами і власним капіталом. Ради директорів таких груп складаються переважно з «внутрішніх» членів, відсоток незалежних членів надзвичайно низький, а у деяких корпораціях вони взагалі відсутні. За безумовної важливості акціонерного фінансування у більшості японських корпорацій основними власниками акцій є інсайдери. Інтереси зовнішніх інвесторів у японських корпораціях практично не враховуються, тому відсоток іноземних інвесторів мінімальний, хоча навіть незначне число акціонерів з інших країн могло б зробити японську систему більш зручною для зовнішніх акціонерів й інвесторів. Японська система корпоративного управління є багатогранною і створюється навколо головного банку або фінансово-промислової мережі кейрецу. Основний банк і кейрецу - два різні елементи японської моделі організації корпорацій, що доповнюють одне одне. Практично усі японські корпорації мають тісні відносини зі своїм основним банком. Банк надає своїм корпоративним клієнтам кредити й послуги з випуску облігацій, акцій, веденню розрахункових рахунків і консалтингові послуги. Основний банк, як правило, є головним власником акцій корпорації. Для порівняння у США, наприклад, антимонопольне законодавство перешкоджає одному банку мати такий вплив. Зазначені функції, в основному, виконуються наступними структурами:

     - комерційними банками - кредити й позички;

     - інвестиційними банками — випуск акцій;

     - спеціалізованими корпораціями — голосування за дорученням й інші консультаційні послуги.

     Німецька  модель управління акціонерними товариствами істотно відрізняється від англо-американської і японської моделей, хоча деяка подібність із японською моделлю, на нашу думку, все-таки існує.

     Так, банки є довгостроковими акціонерами  німецьких корпорацій і, подібно  до японської моделі, представники банків обираються у Раді директорів. Однак, на відміну від японської моделі, де представники банків залучаються до Ради директорів тільки в кризових ситуаціях, у німецьких корпораціях представництво банків у раді є постійним. Найбільші універсальні банки (тобто банки, що надають широкий спектр послуг) відіграють основну роль, а в деяких корпораціях є основними акціонерами. Існують три основні особливості німецької моделі, що відрізняють її від інших моделей управління корпораціями.

     По-перше, німецька модель передбачає двопалатну Раду, що складається з виконавчої ради (правління), основу якої складають керівники корпорації й наглядової, що формується із представників робітників, службовців корпорації й акціонерів. Ці дві палати абсолютно розділені: ніхто не може бути одночасно членом Правління і наглядової ради корпорації. По-друге, чисельність наглядової ради встановлюється законом і не може бути змінена акціонерами. По-третє, у Німеччині й інших країнах, що використовують німецьку модель, законодавчо обмежені права акціонерів у частині голосування, тобто обмежується число голосів, що має акціонер на зборах і яке може не відповідати числу акцій, якими цей акціонер володіє[20, c. 133-134].

     Більшість німецьких корпорацій віддає перевагу банківському фінансуванню, а не акціонерному, тому капіталізація фондового ринку невелика порівняно з обсягами німецької економіки. Німецькі банки та у меншому ступені німецькі корпорації є основними учасниками в німецькій моделі корпоративного управління. Як і в японській моделі, банк має багатовекторний вплив, що виявляється у наступному:

     - банк виступає акціонером і кредитором;

     - банк є емітентом цінних паперів і боргових зобов'язань,

     - банк є депозитарієм й агентом, що має право голосу на загальних зборах акціонерів.

     Більшість німецьких акцій — це акції  на пред'явника (вони не реєструються). У Німеччині більшість акціонерів купують акції через банк, і  банки, будучи депозитаріями, мають  право голосувати на зборах. Процес полягає в наступному: акціонер дає  банку доручення, за яким банк має право голосувати протягом установленого терміну — до 15 місяців. Корпорація висилає порядок денний і річний звіт у банк-депозитарій. Банк передає акціонеру ці матеріали, а також свої пропозиції з голосування. У випадку, якщо акціонер не дає банку спеціальних інструкцій з голосування, банк має право голосувати на свій розсуд. В Австрії, що використовує німецьку модель, дрібні акціонери не настільки активні. Це може бути зумовлене тим, що австрійський уряд прямо чи побічно є великим акціонером у більшості корпорацій.

     На  відміну від розвинутих моделей  корпоративного управління, в Україні  законодавчо не закріплена провідна роль у корпоративному управлінні спостережної ради. Ведучим у корпоративному управлінні акціонерного товариства на практиці є правління, а не спостережна рада, що створює основу для зловживання з боку правління своїми повноваженнями. Пропонується посилити роль спостережної ради.

Информация о работе Акціонерна власність в сучасних умовах