Антична естетика (конспект)

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 16 Ноября 2011 в 12:28, курсовая работа

Краткое описание

Згідно розподілу Аристотелем областей знань людини на три основні галузі, етика відноситься до практичного знання людини, а естетика – до творчості. Етика – це галузь пізнання, котра вивчає власне етичні чесноти (особистісні якості), достоїнства характеру людини, досліджує, яка людська вдача є найдосконалішою. А естетика – це розділ філософії, який вивчає закономірності чуттєвого засвоєння дійсності, про сутність та форми творчості за законами краси.

Содержание работы

Вступ…………………………………………………………………………..3
1. Етос, мораль, моральність……………………………………………………4
1.1. Виникнення термінів «етос», «мораль», «моральність»………………4
1.2. Схожість та різниця між поняттями…………………………………….6
2. Міфологія як джерело розвитку естетичної думки…………………………9
2.1. Виникнення науки естетики……………………………………………..9
2.2. Міфологія - перша форма суспільної свідомості……………………....10
2.3. Особливості та значення міфів………………………………………….12
3. Антична естетика (конспект).………………………………………………..14
3.1. Виникнення та етапи розвитку античної естетики…………………….14
3.2. Вчення відомих філософів та мислителів: Піфагора та його
послідовників, Демокрита, Сократа та Геракліта…………………………….14
3.3. Філософ пізньої античності Плотин та його «Еннеади»………………17
Висновок……………………………………………………………………….23
Словник ключових термінів………………………………………………….24
Список використаної літератури………

Содержимое работы - 1 файл

Контрольная работа №1111.doc

— 135.50 Кб (Скачать файл)
 
 

     План 

  Вступ…………………………………………………………………………..3

1. Етос, мораль, моральність……………………………………………………4

1.1. Виникнення  термінів «етос», «мораль», «моральність»………………4

1.2. Схожість  та різниця між поняттями…………………………………….6

2. Міфологія  як джерело розвитку естетичної думки…………………………9

2.1. Виникнення  науки естетики……………………………………………..9

2.2. Міфологія  - перша форма суспільної свідомості……………………....10

2.3. Особливості  та значення міфів………………………………………….12

3. Антична  естетика (конспект).………………………………………………..14

3.1. Виникнення та етапи розвитку античної естетики…………………….14

    3.2. Вчення відомих філософів та  мислителів: Піфагора та його 

послідовників,  Демокрита, Сократа та Геракліта…………………………….14

3.3. Філософ  пізньої античності Плотин та  його «Еннеади»………………17

Висновок……………………………………………………………………….23

Словник ключових термінів………………………………………………….24

Список  використаної літератури……………………………………………..25 
 
 

 

 
 

     Вступ 

     Згідно  розподілу Аристотелем областей знань людини на три основні галузі, етика відноситься до практичного  знання людини, а естетика – до творчості. Етика – це галузь пізнання, котра вивчає власне етичні чесноти (особистісні якості), достоїнства характеру людини, досліджує, яка людська вдача є найдосконалішою. А естетика – це розділ філософії, який вивчає закономірності чуттєвого засвоєння дійсності, про сутність та форми творчості за законами краси.

    Поняття етосу, моралі, моральності є одними з самих розповсюджених в мові, та в той же час одними з самих багатозначних та невизначених. Моральні проблеми при цьому являються одними з найважливіших для людини. Питанням сутності етики, моралі та моральності, а також їх різницею та взаємозв’язку задавалися багато філософів та мислителів. Це питання залишається актуальним і в наш час, у зв’язку з тим, що, в теперішньому часі в сучасному суспільстві відбувається певна «переоцінка цінностей».

    Також особливу увагу філософів займає вивчення міфології, адже це перша форма  суспільної свідомості. Вона в своєрідній, дуже конкретній формі встановлює зв'язок між минулим, теперішнім і майбутнім людства, вона є каналом, по яким одна генерація передає іншій накопичений досвід, знання, цінності, культурні блага.

    Метою моєї контрольної роботи є встановлення співвідношення між поняттями «етос», «мораль» та «моральність», та значення міфології в розвитку естетичної думки.  
 
 
 

  1. Етос, мораль, моральність
 

    Слово «етика» виникло з давньогрецького слова «ethos», яке у різні часи мало різні значення. В Гомера воно означало місце перебування, спільне житло. Згодом, у слові «етос» почало переважати інше значення: звичай, вдача, характер. Античні філософи використовували його для позначення усталеного характеру того або іншого явища. Зокрема, йдеться про етос першоелементів дійсності (Емпедокл), людини (Шфагор, Демокріт, Геракліт, Крітій) тощо.

    Пізніше у творах давньогрецького філософа Аристотеля (384— 322 до н. е.) знаходимо два терміни, похідні від слова «етос», а саме:

      • «ethikos» (етичний) - потрібний був мислителю для позначення особливої групи людських чеснот — мудрості, мужності, помірності, справедливості тощо — відрізняючи їх від доброчинностей розуму;
      • «ethika» (етика) - галузь пізнання, котра вивчає власне етичні чесноти (особистісні якості), достоїнства характеру людини досліджує, яка людська вдача є найдосконалішою (дещо раніше виникає, щоправда, слово «ethikon», множиною від якого власне й є «ethika»).

    Філософ залишив праці, до назв яких уперше входить слово «ethika»: «Нікомахова  етика» (найімовірніше, відредагована  сином Аристотеля Нікомахом), «Євдемова  етика» (пов'язана з його учнем  Євдемом) і так звана «Велика етика», що являє собою стислий конспект двох перших.

    Таким чином, під власною назвою наука  етика існує вже понад 23 століття. Це, до речі, не означає, що фактично, як частини людського пізнання, її не існувало раніше. Але закріплення  за даною галуззю людського пізнання особливої назви «етика» цілком очевидним чином сприяло її самоусвідомленню, відокремленню.

    Цікаво, що первинне значення етосу, як спільного  житла або місцеперебування теж  не втрачає своєї філософської актуальності. Відомі приклади взаємонакладання і взаємозбагачення обох наведених значень слова «етос». Так, афоризм Геракліта «Ethos anthropoi daimon» звичайно перекладають як «вдача — божество для людини»; однак один з найзначніших філософів XX ст. М. Гайдеггер (1889—1976) обґрунтовує думку, що більш автентично було б тлумачити названий афоризм таким чином: місце перебування людини і є для неї простір присутності Бога, тобто Божество може відкритися їй за найзвичайніших умов її побутування і мешкання . В усякому разі ця давня етимологічна вказівка на місце перебування, на просторовість загалом не є для етики зайвою: вона звертає думку до зв'язку вдачі людини з її соціальним, культурним та природним оточенням, спонукає до роздумів про внутрішній простір, внутрішнє «місце перебування» людської волі й духовності. Сама наявність у людини власної вдачі, власного характеру вже передбачає її здатність обирати для себе ті чи інші рухи, жести, поведінку, позицію в житті, тобто передбачає свободу її самовияву в певному життєвому просторі. Доки людина такої свободи не має — немає підстав говорити про її етос.

    В латині здавна існувало слово «mos» (множина «mores»), яке, подібно до «етосу», означало характер, вдачу, звичай; разом із тим воно мало й значення припису, закону, правила. Маючи на увазі цей комплекс значень, відомий римський оратор, письменник і політичний діяч Марк Туллій Цицерон (106—43 до н. е.) для точного переводу аристотелевського поняття етичного з грецької мови утворює від іменника «mos» — з прямим посиланням на аналогічну операцію Аристотеля — прикметник «moralis» — «той, що стосується вдачі, характеру, звичаїв». Услід за Цицероном цей неологізм використовує Сенека старший, інші римські письменники й філософи, а вже в IV ст. н. е. виникає термін «moralitas» — мораль.

    Обидва цих слова, одне грецького, а інше латинського походження, входять в новоєвропейські мови. Наряду з ними виникли й власні слова для позначення тієї ж самої реальності, яка в них узагальнюються. Так, у німецькій мові у слова «Moralitat» з’являється синонім — «Sittlichkeit», а російським аналогом терміна «мораль» є поняття «нравственность». Вони повторюють історію виникнення термінів «етика» та «мораль». Першоджерелом стало слово «нрав» (sitte) - характер, тобто сукупність душевних якостей, які відрізняються від розуму, пристрасті, волі тощо - від якого утворився прикметник «нравственный» (sittlich). Він і став основою виникнення слова «нравственность» (Sittlichkeit). Вперше воно зустрічається у словнику російської мови («Словарь Академии Российской») у 1973 р.

    У староукраїнській мові здавна існувало слово «обичайність», що застосовувалося  до сфери людських звичаїв і взаємин; нині, однак, в ужитку скалькований з латини термін «моральність».

    В первісному значенні «етика», «мораль», «моральність» - різні слова, але один термін. З часом ситуація змінюється, при цьому термін «етика» зберігає своє первісне аристотелівське значення і досі позначає головним чином область знань, інтелектуальну традицію. Під «мораллю» ж або «моральністю», використовуючи ці слова як синоніми, розуміють переважно предмет науки етики, реальне явище, що нею вивчається. Втім, у повсякденному слововжитку даної відмінності дотримуються не завжди. Ми говоримо, зокрема, про «етику вченого» або «медичну етику», маючи на увазі певні принципи поведінки вченого, лікаря тощо; ми можемо засуджувати ті або інші вчинки чи вислови за їхню «неетичність». Така термінологічна розпливчастість зумовлена тим, що між мораллю як реальним явищем і етикою, як наукою про нього, по суті не існує чіткої межі.

    На  співвідношення змісту слів «мораль» та «моральність» існує дві точки зору, перша з яких вважає зміст цих слів тотожними, а друга – уважає, що вони мають різний зміст. Відомо, що великий німецький діалектик - ідеаліст Г.В.Ф. Гегель (1770—1831) розділяв зміст термінів «мораль» та «моральність». В змісті моралі він бачив такі поняття, як замір та провина, намір та благо, добро та совість, а в зміст моральності він включав особливості трьох компонентів: сім’ї, громадського суспільства та держави. «Мораль» і «моральність» постають у Гегеля як послідовні ступені розвитку об'єктивного духу, причому моральність тлумачиться як форма більш розвинута, насичена конкретним життєвим і соціальним змістом.

    Відмінність між мораллю і моральністю, яку  слідом за Гегелем проводять в етичній теорії, коротко можна сформулювати таким чином. Мораль, на відміну від моральності, передусім виступає як певна форма свідомості — сукупність усвідомлюваних людьми принципів, правил, норм поведінки, це сфера належного, того, як треба робити. Що ж до моральності, то її здебільшого розуміють як утілення даних принципів, правил і норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними, іншими словами це сфера сущого, система реалізованої моральної свідомості.

    Відомі  ситуації, коли в суспільстві проголошувалися щонайвищі моральні кодекси, розраховані мало не на святого, тим часом реально люди жили за зовсім іншими законами — інколи справжніми законами джунглів. Цілком можливий протилежний стан справ, коли саме моральність виявляється більш високою або ж принаймні людянішою, ніж офіційно проголошувана мораль. Розглядаючи дану проблему в загальнішому плані, можемо констатувати, що певна невідповідність, суперечність між мораллю і моральністю є корисною, навіть конче потрібною. Мораль справджує своє призначення тоді, коли вона чогось вимагає від людини, висуває перед нею якийсь ідеальний взірець, у чомусь перевершує реальний стан людської поведінки. Та як показує історичний досвід, мораль, яка не може знайти повноцінного втілення в конкретній моральності, конкретних людських стосунках і щораз заперечується ними, виявляється приреченою на загибель.

    Отже, історія термінів дозволяє зробити  висновок, що етика — це наука  про мораль (моральність). Що ж являє  собою мораль як соціальне явище  і яку предметну сферу моралі вивчає етика?

    Мораль – це особлива форма суспільної свідомості і вид суспільних відносин; один з основних способів регуляції дій людини в суспільстві за допомогою норм. Мораль виникає і розвивається на основі потреби суспільства регулювати поводження людей у різних сферах їхнього життя. Вона вважається одним із самих доступних способів осмислення людьми складних процесів соціального буття. Корінною проблемою моралі є регулювання взаємин і інтересів особистості і суспільства.

    Моральні  ідеали, принципи і норми виникли з представлень людей про справедливість, гуманність, добро, суспільному благу і т.п. Поводження людей, що відповідало цим представленням з'являлося моральним, протилежне – аморальним. Іншими словами, морально те, що, на думку людей, відповідає інтересам суспільства й індивідів, те, що приносить найбільшу користь.

    Мораль  існує у двох формах: особистіші моральні якості (милосердя, відповідальність, скромність, чесність тощо) і сукупність норм суспільної поведінки й оціночних  уявлень (наприклад, «не вкради», «не вбий» тощо і «справедливо», «порядно», «доброзичливо» тощо).

    Також деякі етики розрізнюють дві  істотно відмінні форми моралі:

    • Оптативна мораль - походить від латинського слова «optimus» - найвищий ступінь порівняння від «bonus» (гарний, добрий благий) - її репрезентує вчення Аристотеля, що орієнтує людину на пошук і реалізацію блага, досконалості, щастя. Мораль подібного ґатунку насамперед закликає нас замислитися над тим, як слід жити у відповідності зі згаданою метою; відтак вона потребує не тільки поваги до власних приписів і вольової рішучості, але й певної розсудливості, здатності свідомо обирати блага і цінності, приймати щодо цього обґрунтовані рішення.
    • Імперативна - є більш звичною для етичної думки останніх століть, в основі неї лежить те чи інше веління (іліре-ratum з латини — наказ, веління), вимога або заборона щось робити. Класичним виразником і теоретиком подібної моралі є І. Кант, котрому належить вчення про основоположний моральний обов'язок — категоричний імператив; вимоги цього морального закону є абсолютно безумовними й виконувати їх, за Кантом, слід із самої лише чистої поваги до них.

    В свою чергу, моральність – це внутрішні духовні якості, якими керуються людина; етичні норми, правила поведінки, які визначаються цими якостям. В широкому сенсі – це особлива форма суспільної свідомості та вид суспільних відносин, а в вузькому сенсі – це сукупність принципів та норм поведінки людей по відношенню один до одного та до суспільства. 

    2. Міфологія як джерело  розвитку естетичної думки 

      Слово «естетика» (aistheticos) — грецького походження, у перекладі означає — той, що має відношення до чуттєвого сприйняття. Предметом естетики є чуттєве пізнання навколишньої дійсності з її різноманітними напрямами: природою, суспільством, людиною та її діяльністю в усіх життєвих сферах, навіть у виробничій.

Информация о работе Антична естетика (конспект)