Українське суспільство під час Першої світової війни

Українське суспільство під час Першої світової війни

6 серпня Австро-Угорщина оголосила війну Росії. Переважна більшість українських солдатів і офіцерів обох імперій виконували свій військовий обов’язок і воювали в арміях тих держав, де вони народилися і жили, вважаючи ворога своїм кровним ворогом. Патріотичний підйом на початку війни з обох боків був значним, чому сприяла й позиція провідних суспільно-політичних сил, у тому числі українських, направлена на підтримку війни. У зверненні до українців від 21 вересня митрополит А.Шептицький, зокрема, відзначав: «Ми по Божій волі сполучені з Австрійською державою і династією Габсбургів, загальна у нас доля і горе. Якщо військо нашого цісаря переможе – нас чекає краще майбутнє. До крові будьте вірні цісареві». Створена провідними галицькими українськими політиками Головна українська рада (ГУР) підтримала австрійський уряд, виступивши за «створення самостійної Української держави в Російській Україні й окремого автономного краю з українських земель у межах Австрії» (маніфест від 3 серпня 1914 р.). У 1915 р. цієї ж позиції дотримувалася ЗУР (Загальна українська рада), створена на основі ГУР.

У свою чергу С.Петлюра в «Украинской жизни» оприлюднив маніфест «Війна і українці», в якому стверджував, що українці рішуче настроєні виконати до кінця свій «громадянський обов’язок» перед Росією. Із формально нейтральних, а фактично проросійських позицій виступило ТУП (Товариство українських поступовців).

Водночас, позиція наддніпрянських українських політиків не була така одностайна у підтримці свого уряду, як галицьких. Декілька їхніх представників, виїхавши до Австрії, створили Союз визволення України, гаслом якого стало створення самостійної української держави. Вони вважали, що така

держава потрібна Європі як бар’єр перед Московщиною, обмежувач імперських амбіцій Росії в Європі.

Лише з часом війна між Австро-Угорщиною і Росією почала розглядатися українськими політиками Галичини і Придніпров’я як можливість отримання для українських земель більшої автономії, а то і незалежності. Для політичної орієнтації українського народу і захисту його національних інтересів були створені Головна українська рада, Союз визволення України, Загальна українська рада, Українська парламентська репрезентація [2, c. 17-23; 20, c. 20; 21, c. 157; 26, c. 7-12; 30, c. 296, 299–300].

Поразки російських армій у 1915 р. визначили зміни в думках російської громадськості і, що важливо, урядових сфер до українського питання. Так, П.Милюков на конференції кадетів визнав право українців на культурне самовизначення. Проявом цих тенденцій, а також реакцією на репресії проти українського населення в перші роки війни з боку влади стала декларація Ради ТУП «Наша позиція», в якій ТУП виступив за створення демократичної, автономної України у складі Росії, перетвореної за федеральним принципом.

Таким чином, ТУП переходить від позиції активного нейтралітету до рішучого неприйняття війни як такої, що знищує українські землі.

Згода австрійського уряду на створення польської держави, проголошена 1916 р., вплинула і на зміну позицій галицьких українських політиків. Австрофільство представників старшого покоління політикуму в Галичині помітно зменшилося, а молоді, що пройшли бойові випробування на передових позиціях, взагалі критично ставилися до цієї риси своїх старших колег і відкрито виступали за створення єдиної української держави. Помітну роль у такій еволюції відносин зіграли масштабні репресії австрійського уряду проти українського населення Галичини і Буковини на початку війни.

Взагалі, вибір українськими політичними партіями тієї або іншої орієнтації не був планований стратегічно, був ситуативним, спровокованим конкретними обставинами. Як справедливо помітили Ю.Горбань і В.Шпаченко, упродовж століть основними знаряддями у визвольній боротьбі українців був пошук союзників, пристосування під чужі політичні інтереси і геополітичні сценарії. Не став винятком і період Першої світової війни. Політичні орієнтації були різними у західних і східних українців, схожими були лише ідеалізовані етнополітичні мотиви, що визначали вибір тієї або іншої орієнтації, тобто прив’язка свого майбутнього до участі у війні на якомусь боці. Безоглядна орієнтація на захід більшості українських партій, а саме на Німеччину і Австро-Угорщину, була, на думку багатьох дослідників, очевидною помилкою українського національного руху з трагічними наслідками для української державності. Помилкою було те, що в тій же Європі не побачили інших союзників, як це зробила Польща, яка може послужити прикладом гнучкості у справі політичного вибору орієнтації і користі від використання такого підходу [11, c. 48-51].

Одним із характерних проявів життя військового соціуму стала діяльність громадських організацій по наданню допомоги військовим і цивільному населенню. Благодіяння, яке набуло організованих інституційних форм, виявило тенденцію до становлення основних елементів громадянського суспільства на українських землях в роки війни. Уже у вересні 1914 р. було засновано Тетянин комітет з надання тимчасової допомоги тим, хто постраждав від військових дій, а згодом – організовано Комітет великої княгині Єлизавети Федорівни, Романівський комітет та ін. Різноманітні громадські організації, товариства, попечительства і комітети для допомоги постраждалим військовим і цивільному населенню виникають на місцевому рівні. Провідною громадською військово-медичною організацією в роки Першої світової війни було Російське Товариство Червоного Хреста, яке сприяло військовій адміністрації у справі надання допомоги пораненим і хворим. Головою управління РТЧХ при Південно-Західному фронті був призначений Б.Іваницький. Одночасно в тилу була розгорнута система територіальних органів, які почали організовувати лікувальні установи для військових, збір засобів для забезпечення хворих і поранених усім необхідним. Тільки за два роки війни РТЧХ витратило на ці цілі гігантську суму – майже 128 млн. руб. [13, c. 155-182; 33, c. 234–239].

Уже в перші тижні війни значну допомогу військово-санітарному відомству надали Всеросійський земський союз допомоги хворим і пораненим воїнам і відповідний Всеросійський союз міст. На відміну від РТЧХ, фінансованого і контрольованого урядом, земський і міський союзи були організаціями, створеними «знизу», за ініціативою місцевих підприємців, а тому значною мірою автономні від уряду. Особливо активно місцеві осередки згаданих комітетів розгорнули діяльність на українських землях. Так, серед українських міст, які увійшли до складу Союзу міст, у 82 функціонували губернські і повітові комітети, а в Києві, Харкові і Катеринославі – обласні (указані міста були найбільш важливими центрами суспільної доброчесності у справі допомоги хворим і пораненим військовим, а також постраждалому цивільному населенню).

Яскравим прикладом приватної доброчесності в роки Першої світової війни може бути українська сім’я підприємців-землевласників Терещенків. Її представники були активними членами багатьох благочинних організацій і брали активну участь в їх роботі, засновували і утримували власним коштом лікувальні заклади (1915 р. лише в Києві – 6 лазаретів), здійснювали значні внески на потреби жертв війни [13, c. 167].

Уряд направляв чималі засоби для забезпечення функціонування цих структур, унаслідок чого провідні громадські організації настільки зміцніли, що стали конкурувати з урядовими в деяких сферах надання допомоги населенню.

Досить істотною була й участь церкви в допомозі жертвам війни. У кожному приході були створені відповідні ради з питань допомоги сім’ям тих, хто знаходився на фронті, при монастирях відкривалися лазарети і т. п. Так, у Києві в 1917 р. в монастирях, при релігійних братствах і громадах було влаштовано 11 лазаретів [32, c. 133-154].

Зростання ролі громадських організацій до певної міри було реакцією на нездатність уряду належним чином організувати допомогу військовим і цивільному населенню. Уряд проявив тенденцію до самоорганізації соціуму в критичні моменти свого існування, зокрема у військовий час.

Війна загострила соціальні проблеми, головною з яких стала проблема виживання як такого – люди масово втрачали довоєнний соціальний статус, переходячи в розряд маргіналів. Ціни стали значно вищими, ніж зарплати, що відбилося відповідним чином на рівні споживчих можливостей робітників. Тривалість робочого дня зросла до 15 год. Істотно змінилася позиція жінок у суспільстві, на плечі яких тепер лягла турбота про зміст сім’ї (серед працівників промислових підприємств кількість жінок зросла з 15 тис. у 1914 р. до 133 тис. у 1917 р.).

Накопичення соціальних проблем, погіршення матеріального становища основної маси населення, тривале порушення традиційного устрою життя викликали наростання антиурядових виступів. Так, із серпня 1914 по вересень 1915 р. зафіксовано близько 100 страйків, в яких взяли участь 43 тис. робітників

України, а з жовтня 1915 по вересень 1916 р. – 225 страйків, що охопили 210 тис. робітників. Із серпня 1914 по грудень 1916 р. в Україні відбулося понад 160 селянських виступів [27, c. 9]. Затяжний характер бойових дій, значні людські втрати, а також активна пропагандистська робота обумовлювали значне посилення антивоєнних і антиурядових настроїв і в солдатському середовищі Південно-Західного і Румунського фронтів, дислокованих в Україні. Для більшості солдатів, в основній своїй масі безграмотних або з мінімальним рівнем освіти, все ще залишалася незрозумілою мета цієї страшної бійні, і на останньому етапі війни це обернулося втратою боєздатності армії, зробило її одним з основних гравців революційних подій.

Значне зростання незадоволення солдатів і всього населення Російської імперії спостерігалося після того, як російське командування не змогло використовувати Брусиловський прорив для перелому в ході війни. Фактично, після цього необхідність і неминучість кардинальних змін у суспільному житті усвідомили всі прошарки російського суспільства. Все більше зростало незадоволення війною, перш за все її неймовірно великими людськими жертвами і безперспективністю. Проявом цих суспільних настроїв стало зречення Миколи ІІ 15 березня 1917 р. від престолу, а вже 17 березня в Києві була створена Центральна Рада, яка фактично й перебрала на себе функцію місцевого органу влади. Революційні події 1917–1921 рр. стали органічним продовженням тих процесів, які зародилися і з особливою силою виявилися в роки Першої світової війни, а тому фактично представляють з нею одне ціле.