Экономика и организация инновационной деятельности

1. 2 (2) Й. Шумпетер — фундатор інноваційної теорії.

Представниками класичної теорії інновацій є видатний австрійський вчений Йозеф Алоіс Шумпетер (1883 - 1950 рр.), який вважається головною постаттю серед фундаторів інноваційних теорій економічного розвитку, і його німецькі колеги В.Зомбарт та В.Мічерліх. У  творах цих західноєвропейських  дослідників проблема інновацій  набуває нового відтінку. Їх теорія ґрунтується на твердженні, що основним носієм науково-технічного прогресу є підприємець. Вони вбачали головну функцію капіталістичного підприємця в одержанні доходу внаслідок реалізації науково-технічних нововведень у матеріальному вигляді.

Особливе місце у світовій економічній  теорії зайняла розробка Й. Шумпетером поняття нововведення чи інновації. Останній термін став загальноприйнятою категорією в світовій економічній літературі.

 Інновації, за Й. Шумпетером,—  не просто нововведення, а нова функція виробництва. Це - зміна технології виробництва речей, яка є необхідною і має історичне значення. Інновація є стрибком від старої виробничої функції до нової. Великі інновації викликають створення нових підприємств і нового устаткування, але не кожне нововведення, нове виробництво є інновацією.

Шумпетер дає визначення інновації  як економічної категорії: це виробнича  функція, що зумовлює «кількісні зміни  продукту з урахуванням змін в  усій сукупності діючих на нього факторів. Якщо замість сукупності факторів ми змінимо форму функції, то отримаємо  інновацію» . Тобто інновація – це нова виробнича функція, що приходить на зміну старій.

Актуальність даного питання для  сьогодення полягає в тому, що розгортання  науково-технічної революції підтверджує висновок інноваційної теорії про вирішальну роль інновацій у циклах економічного розвитку. Сучасні автори провели докладні статистичні дослідження інноваційних процесів, розгорнутих у часі. Всі вони підтвердили тісний зв'язок виробничих циклів з характером виникнення і поширення науково-технічних інновацій.

Наведена лінія розвитку економічної теорії переконливо показує роль науково-технічних інновацій не тільки як факторів розвитку науково-технічної сфери, але й факторів економічного зростання щодо всієї макроекономічної системи країни.

Таке бачення соціально економічних  процесів ще й досі є малопоширеним  в Україні. Більше уваги привертають теорії, що пояснюють економічні цикли впливом інших факторів, ніж інновації, звичніших і зрозуміліших - капітальними вкладеннями, сезонними коливаннями урожайності в сільському господарстві, особливостями грошового обігу, демографічного розвитку тощо. Всі ці фактори важливі, і мову можна вести про їхню співпорядкованість за ступенем впливу на цикл. Проте значення інноваційних теорій полягає насамперед у тому, що ними безумовно доведено - стан науково-технічної інноваційної сфери країни є не наслідком, а причиною багатьох макроекономічних змін, особливо на шляхах економічного зростання.

Принциповим положенням теорії  Й. Шумпетера, є висновок про те, що "нове,   як  правило,   не   виростає   із старого, а  з'являється   поруч   із  старим,   витісняє його і змінює всі відносини таким чином, що виникає необхідність у специфічно процесі «розміщення».

 Таким чином, за теорією  інновацій Шумпетера, нововведення являють собою складну динамічну систему і розглядати їх потрібно тільки з позицій теорії життєвих циклів, стадій їх розвитку. Ці питання розглядали в своїх дослідженнях представники «постшумпетерівських» теорій.

Одним з основних понять інноватики та інноваційного менеджменту  є поняття інноваційного процесу.

Й. Шумпетер розглядав інновацію  в динаміці, тобто як інноваційний процес, а саме:

• «виготовлення нового продукту, а не «новий» продукт;
• упровадження нового методу, а не «новий метод»;
• освоєння нового ринку...;
• отримання нового джерела сировини...;
• проведення реалізації....

За визначенням американського дослідника Брайана Твісса, інноваційний процес — це перетворення наукового знання, наукових ідей, винаходів у фізичну реальність (нововведення), яка змінює суспільство. В основі інноваційного процесу лежить створення, упровадження і поширення інновацій, необхідними властивостями яких є науково-технічна новизна, практичне їх застосування і комерційна реалізованість з метою задоволення нових суспільних потреб. Звичайно, світ нововведень не обмежується тільки технікою і технологіями. Удосконалення, зміни систем управління та організації процесів виробництва теж здійснюються через уведення інновацій. Нові організаційні структури, методи розробки управлінських рішень, форми стимулювання розробляються науковцями-спеціалістами, освоюються і впроваджуються так само, як і нові прилади, технологічні лінії чи обладнання. Нові моделі одягу, види послуг, нові організаційні форми — усе це є результатом інноваційних процесів, які розвиваються на основі певних принципів: спочатку усвідомлюється необхідність змін, визначається мета, розроблюється інновація, освоюється, поширюється, використовується і «відмирає».

На думку Аркадія Пригожина, «нововведення — це процес, тобто перехід певної системи з одного стану в інший». Інноваційний процес має чітку орієнтацію на кінцевий результат прикладного характеру, який забезпечує певний технічний і соціально-економічний ефект.

Інноваційний процес можна  розглядати як комплекс послідовних  дій, унаслідок яких новація розвивається від ідеї до конкретного продукту і поширюється під час практичного  використання. Перебіг інноваційного  процесу, як і будь-якого іншого, визначається складною взаємодією багатьох чинників. Успіх на цьому шляху  залежить від управлінського механізму, який об'єднує в єдиний потік витоки наукової ідеї, її розроблення, упровадження результату у виробництво, реалізацію, поширення і споживання. На розвиток інноваційного процесу впливають:

• стан зовнішнього середовища, у якому він проходить (тип ринку, характер конкурентної боротьби, практика державного регулювання, рівень освіти, організаційні форми взаємодії науки і виробництва тощо);
• стан внутрішнього середовища окремих організаційних і господарських систем (фінансові та матеріально-технічні ресурси, застосування технологій, зв'язки з зовнішнім середовищем та ін.);
• специфіка самого інноваційного процесу як об'єкта управління.

Ефективність інноваційного процесу визначається лише після впровадження інновації, коли з'ясовується, у якій мірі вона задовольняє потреби ринку. Важливе значення при цьому має інструмент моделювання. Модель інноваційного процесу дає змогу виділити в інноваційній діяльності окремі складові, відкриваючи тим самим можливість наскрізного планування інновації за стадіями, з урахуванням кон'юнктурних змін.

На відміну від науково-технічного прогресу інноваційний процес не завершується тільки впровадженням новації (техніки, технології, продукту) у виробництво, а має неперервний характер, оскільки «з поширенням (дифузією) інновація вдосконалюється, стає ефективнішою, набуває нових споживчих якостей. Це відкриває для неї нові можливості застосування, нові ринки, а відповідно, і нових споживачів, котрі сприймають даний продукт, технологію або послугу як нові саме для себе».

Таким чином, інноваційний процес можна вважати засобом задоволення  суспільних потреб на основі впровадження досягнень науки і технології. 
Інноваційний процес охоплює невиробничу сферу, сферу матеріального виробництва й експлуатації. Він є системою етапів, стадій та видів робіт, і  тому має складну структуру.

Інноваційний процес — це не тільки складний, але і взаємопов'язаний процес створення інновацій з використанням сукупності системи знань, наукової і маркетингової діяльності; сукупності засобів праці, що полегшують людську працю і роблять її продуктивнішою (техніка, прилади, устаткування, організація виробництва).

Інноваційний  процес — це комплекс різних послідовних видів діяльності на основі поділу і кооперації праці — від одержання нового теоретичного знання до використання створеного на його основі товару споживачем.

Ефективність інноваційного  процесу визначається лише після  впровадження інновації, коли з'ясовується, наскільки вона задовольняє потреби  ринку. Важливе значення при цьому  має інструмент моделювання. Модель інноваційного процесу дає змогу  виділити в інноваційній діяльності окремі складові, відкриваючи тим  самим можливість наскрізного планування інновації за стадіями, з урахуванням кон'юнктурних змін. Потреба в інноваційному процесі формується під впливом такої суперечності, як співвідношення між реальною і бажаною ситуацією в розвитку суспільства.

Розрізняють три види інноваційного  процесу:

• простий внутрішньо організаційний (натуральна форма);
• простий міжорганізаційний (товарна форма);
• розширений.

Простий внутрішньо організаційний інноваційний процес передбачає створення і використання нововведення у рамках однієї організації. Нововведення при цьому не набирає безпосередньо товарної форми.

 У разі простого міжорганізаційного інноваційного процесу нововведення стають предметом купівлі-продажу в стосунках між виробниками та споживачами.

Розширений інноваційний процес виявляється з появою нових виробників нововведення, порушуючи монополію виробника — піонера, що сприяє через конкуренцію удосконаленню властивостей нововведення.

Простий інноваційний процес переходить у товарний за дві фази:

1. Створення інновації та її поширення.
2. Дифузія нововведення.

Поширення інновації — це інформаційний процес, форма і швидкість якого залежать від комунікаційних каналів, спроможності суб'єктів господарювання сприймати цю інформацію та практично використовувати. Справа в тому, що суб'єкти господарювання, діючи в реальному економічному середовищі, виявляють неоднозначне ставлення до пошуку та впровадження нововведень.

Дифузія інновацій — це процес передавання (трансферту) технологій фірмами різних країн з урахуванням часу, внаслідок чого нововведення проникають в різні галузі виробництва та знаходять усе більше споживачів. Неперервність інноваційних процесів обумовлює швидкість та межу дифузії нововведення. Згідно з теорією Й. Шумпетера, дифузія інновації — це процес кумулятивного збільшення кількості імітаторів (послідовників), які впроваджують нововведення слідом за новаторами, очікуючи більших прибутків. Слід зважувати на те, що процес дифузії інновацій може здійснюватись як по міжфірмових каналах незалежних іноземних фірм, так і через внутрішні канали транснаціональних корпорацій у разі впровадження нововведень в будь-якому з їхніх відділень, розміщених в інших країнах.

Вирізняють такі форми  трансферту інновацій на світовому  ринку:

• передавання, продаж або надання за ліцензією всіх форм 
  промислової власності (за винятком товарних і фірмових знаків);
• торгівля високотехнологічною продукцією;
• є передавання технологічного знання, необхідного для придбання, монтажу і використання обладнання, машин, напівфабрикатів і матеріалів, одержаних за рахунок оренди, закупки, лізингу або будь-яким іншим шляхом; промислове і технічне співробітництво в тій частині, що стосується технічного утримання обладнання й устаткування, напівфабрикатів і матеріалів;
• надання консалтингових послуг і інжиніринг;
• передавання технологій у рамках інвестиційного співробітництва.

Процес передавання технологій тісно пов'язаний з теорією життєвого  циклу інновації. На етапі «дослідження і розробка» передавання технології (новації) не відбувається, бо ще не відомі сфери її використання і витрати  на розробку. На етапі «впровадження» з'являється новий товар, виробництво  якого є монопольним. Конкуренція  відсутня. Дифузія інновації здійснюється у формі експорту товарів. На етапі «зростання» інновація поширюється в інших країнах, проте ще повністю не освоєна. З настанням періоду «зрілості» виникає поширення і обмін інноваціями між різними країнами. Поступово нова технологія удосконалюється і стандартизується, іде активне її передавання в країни, що розвиваються. Вона одержує загальне поширення, цінність її знижується, в розвинених країнах припиняється виробництво, експорт товару змінюється імпортом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. 16 (2) Інноваційні стратегії: мета і завдання.

Інноваційна стратегія - це один із засобів досягнення цілей  організацій.

Стратегії взагалі і безпосередньо інноваційні спрямовані на розвиток і використання потенціалу організацій

Стратегічне управління інноваціями  є складовою інноваційного менеджменту. Воно вирішує широкий спектр питань планування та реалізації інноваційних проектів і програм, які розраховані  на якісні зміни в діяльності організації  на ринку, виробництві або соціальній сфері підприємства (організації).