Поняття і зміст права людини на працю та його Конституційні гарантії в Україні

   Нарешті необхідно зауважити, що в наведених  положеннях Конституції України, які  містяться у статтях 43, 44, 45, і згаданих міжнародних актах йдеться саме про найману працю, оскільки трудова  діяльність, яка відбувається шляхом підприємництва (самостійна трудова  діяльність, праця на себе), має інший  зміст, а відповідно, й здійснюється іншими методами і забезпечується не засобами трудового права, а іншими правовими засобами. Право на підприємницьку діяльність — самостійне економічне право людини.

   Права людини, проголошені Конституцією, набувають подальшої конкретизації  у галузевому законодавстві. Будучи закріпленим у юридичних нормах, право людини набуває ознак суб'єктивного  права, яке, за висновком теоретиків, складається з трьох можливостей: самій особі чинити активні дії (право на свої дії); вимагати від інших суб'єктів вчинення певних дій (право на чужі дії); звертатися до держави за захистом, примусовим забезпеченням свого юридичного права (право на дії держави) [17, c. 63—64]. Право на працю людини в Україні є суб'єктивним правом особи. Це право забезпечено системою юридичних норм, які утворюють окрему галузь права, — трудове право. Ці норми також передбачають певні обов'язки при здійсненні права на працю. Такі обов'язки покладено на роботодавця, у певних випадках на державні органи, а також на самого працівника.

   Юридичним механізмом забезпечення індивідуальних і колективних трудових прав виступає трудове право.

   Підхід  до трудового права в аспекті  забезпечення прав людини має велике методологічне значення. Саме такий  підхід дає змогу виявити службову роль держави у законодавчому  забезпеченні трудових прав людини. Законодавець та інші уповноважені на нормотворчу  діяльність органи держави повинні  керуватися в такій діяльності потребами  та інтересами людини, встановлювати  ефективний механізм захисту.

   Права людини роблять актуальною проблему не лише захисту прав найманого працівника, а й адекватного захисту роботодавця  як обов'язкового суб'єкта трудових відносин. Має бути забезпечено принцип  рівності у встановленні стандартів та гарантій для обох сторін. У цьому  аспекті на порядок денний виходить проблема юридичного забезпечення соціального  партнерства, досягнення соціальної згоди  між соціальними партнерами —  найманими працівниками (їх представниками), роботодавцями (їх представниками) і  державою як найбільш впливовими суб'єктами суспільного життя. 
 
 
 

Розділ  III Гарантії права людини на працю за Законом України

   Права людини забезпечуються системою гарантій у державі. В теорії права під  гарантіями розуміється система  соціально-економічних, політичних, моральних, юридичних, організаційних передумов, умов, засобів та способів, що створюють  рівні умови особі для здійснення нею своїх прав, свобод та інтересів [15, c. 168].

   Гарантії  прав людини також прийнято поділяти на загально-соціальні та спеціальні. До загальносоціальних відносять економічні, політичні, а до спеціальних —  встановлені державою юридичні норми, які спеціально скеровані на забезпечення прав людини, а також практичну  діяльність щодо застосування цих норм.

   Значною мірою права людини забезпечуються юридичними гарантіями, тобто правовими  та організаційно-правовими засобами і способами, за допомогою яких забезпечуються реалізація прав та виконання обов'язків, передбачених законодавством. У системі юридичних гарантій прав людини і громадянина визначальне місце належить конституційним гарантіям. 

3.1. Державні гарантії  права на працю

   У Конституції України передбачаються загальні та спеціальні гарантії забезпечення проголошених прав. До загальних гарантій належать засоби, які мають загальне значення і стосуються не лише трудових прав, а й інших громадянських (особистих), політичних, економічних, соціальних та культурних прав людини і громадянина. Спеціальні гарантії стосуються безпосередньо забезпечення трудових прав. Значення загальних  гарантій полягає також у тому, що вони, у свою чергу, слугують гарантіями додержання спеціальних гарантій, зокрема  у сфері праці, без їх реального  існування не може належним чином  здійснюватися юридичне забезпечення права на працю.

   До  загальних конституційних гарантій належать такі: проголошення України соціальною державою [4. ст. 1], а людини — її найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави [4. ст. 3], принцип верховенства права; норми Конституції України є нормами прямої дії; звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується [4. ст. 8], чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України [4. ст. 9]; конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу прав і свобод [4. ст. 22]; громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом [4. ст. 24]; юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі [4. ст. 124]; Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина [4. ст. 157]. Врахування наведених конституційних положень набуває особливого значення тепер, коли відбувається підготовка проекту нового Трудового кодексу України.

   У ст. 36 Конституції закріплено право  громадян на об’єднання у профспілки. Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою  захисту своїх трудових і соціально-економічних  прав та інтересів[4. Ст. 36] .

   В ч. 1 ст. 43 закріплене право на працю  як можливість заробляти собі на життя  працею, яку людина вільно обирає або  на яку вільно погоджується. У Конституції  закріплено державні гарантії щодо забезпечення права на працю: в ч. 2 ст. 43 передбачено  обов'язок держави щодо створення  умов для повного здійснення громадянами  права на працю, гарантування рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізації програм професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

   Вільне  обрання праці або вільне погодження на неї проголошене ч. 1 ст. 43 Конституції України у відповідності і» статтею 23 Загальної декларації прав людини. Вільне обрання праці та цільне погодження на неї означає, що тільки самій особі належить виключне право розпоряджатися своїми здібностями до творчої і продуктивної праці. Причому людина може обрати той чи інший вид діяльності, рід занять. Вона може, наприклад, працювати по найму за трудовим договором (контрактом) або ж самостійно забезпечити себе роботою як підприємець, фермер, член кооперативу, займатись індивідуальною трудовою діяльністю. Право вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці означає і право взагалі не займатися трудовою діяльністю. Незайнятість особи не повинна розглядатися як підстава для притягнення її до будь-якої відповідальності.

   Дуже  важливою є норма, яка вводиться  в дію [4., ч. 2 ст. 43] Конституції. Вона передбачає обов'язок держави по створенню умов для повного здійснення громадянами права на працю, гарантуванню рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізації програм професійно-технічного навчання і підготовки та перепідготовки кадрів. Комплекс цих обов'язків держави можна, по-перше, розглядати як певний механізм забезпечення того права, яке передбачене у ч.1 цієї статті. По-друге, реалізація вказаних обов'язків може привести до порушення вкрай актуальних питань про приєднання України до ряду конвенцій МОП, наприклад Конвенції 156 "Про рівне поводження і рівні можливості працюючих чоловіків і жінок: працівників з сімейними обов'язками" (1981 р.).

   Право на заробітну плату не нижче встановленого  законом рівня забезпечується Законом України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 р., (окрема розміром мінімальної заробітної плати, яка є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання [12, ст. 3], обмеженням розміру відрахувань із заробітної плати [12.ст. 26].

   Положення Конституції щодо праці жінок  та неповнолітніх знаходять відображення у чинному законодавстві у  [6. ст. 174], [6.ст.190] КЗпП України, якими забороняється застосовувати працю жінок, осіб молодше 18 років на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах, крім деяких підземних робіт для жінок (нефізичних робіт або робіт по санітарному та побутовому обслуговуванню). Забороняється також залучати вказаних осіб до підіймання і переміщення речей, вага яких перевищує встановлені для них граничні норми. Переліки цих робіт затверджуються Міністерством охорони здоров'я України за погодженням з Державним комітетом України по нагляду за охороною праці.

   Чинним  законодавством, зокрема ст. 232 КЗпП України, передбачається і судовий  захист громадян від незаконного  звільнення. Спори працівників про  поновлення на роботі незалежно від  підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причини  звільнення, оплату за час вимушеного прогулу, за винятком спорів для деяких категорій працівників, розглядаються  безпосередньо в районних (міських) судах[6. ст. 232] [див. Додатки, Рішення суду].

   Що  стосується винагороди за працю, то її захист, строки і періодичність сплати, а також інші відповідні питання  регулюються Законом України "Про  оплату праці" від 24 березня 1995 р.[12. Розділ IV]

   Ніхто не може бути примушений до участі у страйку. Ці відносини регламентуються Законом України "Про порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)" (1998 p.) [10].

   Право на страйк належить лише тим, хто працює, і може бути використане ними для  захисту своїх економічних і  соціальних інтересів, що порушуються  роботодавцем, в тому числі і державою. Страйк є крайнім засобом вирішення  колективного трудового спору (конфлікту). Страйк не допускається, якщо він створює  загрозу життю І здоров ю людей, а також на підприємствах і  в організаціях залізничного і міського громадського транспорту (включаючи  метро), цивільної авіації, зв’язку, енергетики, оборонних галузей (у  підрозділах, безпосередньо зайнятих виробництвом продукції оборонної  призначення), у державних органах, па підприємствах і в організаціях, на які покладено виконання завдань по забезпеченню обороноздатності, правопорядку і безпеки країни, у безперервно діючих виробництвах, зупинення яких пов'язане з тяжкими і небезпечними наслідками.

   [4.Ст.45] Конституції закріплює право кожного працюючого на відпочинок.

   Право кожного, хто працює, на відпочинок проголошено [1.ст.24] Загальної декларації прав людини та витікає з вимог [2. Ст. 7] Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. У чинному законодавстві воно знайшло закріплення в ст. 2 КЗпП України. До речі, цим кодексом досить детально врегульовані положення, які стосуються гарантій використання зазначеного права[6. ст. 2].

   Нормальна тривалість робочого часу працівників  у відповідності із ст. 50 КЗпП не може перевищувати 40 годин на тиждень. Скорочена тривалість робочого часу встановлюється для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами  праці, - не більше 36 годин на тиждень. Скорочена тривалість робочого часу встановлена також для неповнолітніх, для окремих категорій працівників (вчителів, лікарів та інших). При  роботі у нічний час встановлена  тривалість роботи (зміни) скорочується на одну годину[6. ст. 50].

   Право на відпочинок забезпечується встановленням  у КЗпП України тривалості перерви  між змінами, яка має бути не меншою подвійної тривалості часу роботи в попередній зміні [6. ст. 59],а також наданням перерви для відпочинку і харчування тривалістю не більше двох годин [6. ст. 66] щотижневих днів відпочинку [6. ст. 67]. При п'ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідних дні на тиждень, а при шестиденному робочому тижні - один вихідний день. Робота також не провадиться у святкові та неробочі дні, які встановлені ст. 73 КЗпП України [6. ст. 73].

   Всім  працівникам надаються щорічні відпустки і збереженням місця роботи (посади) і середнього заробітку. Щорічна відпустка надається працівникам тривалістю не менш ніж 15 робочих днів. Працівникам молодше вісімнадцяти років щорічна відпустка надається тривалістю один календарний місяць.

   Чинне законодавство передбачає також  щорічні додаткові відпустки.

   Закон України "Про зайнятість населення" від 1 березня 1991 р. визначає правові, економічні та організаційні основи захисту  населення України від безробіття. Безробітними пишаються працездатні  громадяни, які з незалежних від  них причин не мають заробітку  або інших доходів через відсутність  підходящої роботи, зареєстровані в  державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу і здатні її виконувати [8. ст. 2, ст. 11].

   Громадянам  України гарантується право на матеріальне  забезпечення при тимчасовій втраті працездатності, на допомогу по вагітності і пологах, при народженні дитини та по догляду за дитиною, допомогу на поховання. Соціальний захист непрацездатних громадян також здійснюється шляхом створення спеціальних державних  закладів по догляду за непрацездатними (будинки-інтернати для одиноких громадян, територіальні центри соціального  обслуговування пенсіонерів і інвалідів  тощо).