Зарубежная литература

Яго ненавидить Отелло та Дездемону  за те, що вони всім своїм життям заперечують  його хижацький світ. «Яго ненавидить в Отелло його людський тип, закон, за яким Отелло створений. Яго не може прийняти в Отелло героя, високу душу, не може допустити щастя й удачі  для Отелло» (2). Яго ставить за мету не просто усунути чи знищити  Отелло - він прагне принизити його, звести на становище «недолюдини». Тому він і спрямував свій удар на душу Отелло - кохання Дездемони. Поступово, холоднокровно плете  він свою інтригу, отруює душу Отелло підозрінням і ревнощами, граючи на його довірливості. Про свою підступність він цинічно говорить:

А наш мавр

Така людина щира і пряма,

Що кожного того вважає чесним,

Хто прикидається таким. За носа

Водити мавра можна так любенько,

Немов осла.

(І, 3)

Чим потворніших форм набирають  падіння й розлад внутрішньої  гармонії Отелло, тим більшу насолоду відчуває Яго. Коли Отелло, виснажений стражданнями, знепритомнів, Яго промовляє  над ним:

О, дійте, мої ліки! Так-бо ловлять 

Довірливих безумців.

(IV, 1)

У зв'язку з цим постає проблема, яка давно й незмінно хвилює шекспірознавців - проблема психологічної вмотивованості такого швидкого спалаху ревнощів у  Отелло і його подальшої поведінки. В нашій критиці йшлося і про  «рецидиви середньовіччя» в свідомості мавра, які не викорінив він у  собі (М. В. Урнов, Д. М. Урнов), і про  дію середньовічної театральної  умовності, за якою наклепові годилося вірити. У всякому разі, цю трагедію розглядали і нерідко донині розглядають  як трагедію ревнощів. Так інтерпретувалась вона й на сцені, і десятки акторів - іноді дуже талановитих - створювали картини дикої, нестримної пристрасті героя.

Проте ще Пушкін вважав «Отелло» не трагедією  ревнощів, а трагедією обманутої  довіри, і це безумовно так. Глибокий знавець людської психології, Шекспір  дуже виразно показує, як міняється  Отелло, отруєний наклепами Яго. Втрачаючи  віру в Дездемону, він перестає бути собою. В останніх двох діях трагедії мало що залишилося від тієї гордої, урівноваженої, повної гідності людини, яка виступала перед венеціанським  сенатом. Для Отелло зрада Дездемони-не лише зрада коханої жінки, а й  утрата гармонії, ладу, порядку, без  яких він--пропаща, нещасна людина, без  яких «настає хаос» (О. Блок), утрата віри в порядність, честь, високі якості людини взагалі. Саме з цієї позиції  судить Отелло Дездемону, виносячи вирок  їй, як утіленню зла, і сам виконує  цей жахливий вирок.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4.Висновок

“Отелло” – чи не найжахливіша з усіх трагедій Шекспіра, оскільки злочинцем, убивцею, руйначем власної  долі тут виступає людина чиста серцем. Але й у цьому творі головне  – віра в людину. Дездемона дійсно “чиста, мов небо”, і Отелло переконується  у тім, а відтак іде з життя  з відновленою вірою в чистоту і благородство людей.«Отелло»- найбільш реалістичний твір Шекспіра, позбавлений надприродних елементів, привидів та символіки, а й найбільш сучасний.

Серед великих трагедій Шекспіра ця трагедія вирізняється тим, що в ній  протагоністу чітко протиставлений антагоніст, який йому не поступається силою, але силою злою, ницою, руйнівною, і основний зміст твору розкривається  у боротьбі між ними. В організації і розвитку сюжету, новелістичного за походженням, визначальна роль належить інтризі.

Трагедію «Отелло» розглядали і нерідко донині розглядають як трагедію ревнощів. Так інтерпретувалась вона й на сцені, і десятки акторів - іноді дуже талановитих - створювали картини дикої, нестримної пристрасті героя.Проте ще Пушкін вважав «Отелло» не трагедією ревнощів, а трагедією обманутої довіри, і це безумовно так.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література:

1. Блок Александр. Собр. соч - М.; Л.: Сов. писа-тель, 1939, т.
2. Берковский Н. Я. Статьи о литературе.- М.; Л.: Худож. литерату-ра, 1962,
3. Аникст А. Творчество Шекспира,
4. М.С. Шаповалова Література доби Відродження: Англія (1982)
5. Шекспір У. „Отелло"
6. Дубашинский И.А. Вильям Шекспир. ? М., 1995.
7. Урнов М.В., Урнов Д.М. Шекспир. Герой и его время. М., 1994.
8. Шрейдер В.А. Хрестоматія по закордонній літературі. К.: Освіта, 1992. - 616 стор.