Політична модернізація

Політична модернізація 

  

На кожному історичному  етапі свого розвитку кожне суспільство  прагне модернізуватися. Для країн  посткомуністичного суспільства це означає швидкий рух до сучасних цивілізованих структур, високого рівня  життя. А цього можна досягти  на основі нових технологій і зрілих політичних відносин. Суспільство, для  якого характерним є процесс модернізації, прагне відтворюватися органічним шляхом, а не через розрив або руйнування попередніх організаційних структур. Воно прагне до збалансованості, гармонії економічної, політичної, правової та інших систем, а також їхніх внутрішніх елементів. 

  

18.1. Сутність політичної  модернізації 

  

ПОЛІТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ – це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом  від одного типу політичної системи  до іншого. 

В основу концепції  політичної модернізації покладено  розроблений М. Вебером методологічний принцип, згідно з яким сучасні країни розподіляються на “традиційні”та “сучасні”. 

“Традиційні” країни – зберігають персоналізовані відносини залежності і бар’єри соціальної мобільності. 

“Сучасні” країни – засновані на раціональній організації та функціональній диференціації інститутів, що долає відносини особистої залежності та бар’єри на шляху групової мобільності. 

Характерною особливістю  політичної модернізації є диференціація  політичної структури (інституціоналізація), яка передбачає формування розгалуженої мережі соціально-економічних, політичних та інших інститутів суспільства, спрямованих на забезпечення стабільності й соціального порядку. Розвивається вона через удосконалення (осучаснення) традиційних інститутів, які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності, а також через формування нових. 

Процес політичної модернізації проявляє себе, перш за все, у трьох основних сферах: 

– політичній системі; 

– політичній культурі; 

– політичній поведінці. 

У сфері політичної культури модернізаційні процеси приводять до активізації процесу соціалізації особи, постійного вдосконалення політичних цінностей та норм, формування принципово нової, орієнтованої на раціональні зміни еліти. 

Модернізація безпосередньо  політичної системи виявляється  в її диференціації, умінні адекватно  реагувати на різноманітні виклики  часу. 

Зміни політичної поведінки  полягають в активізації та вдосконаленні  форм залучення громадян суспільства  до політичного процесу. 

Процес модернізації, на думку західного політолога С. Блека, поділяється на кілька стадій: 

а) усвідомлення мети; 

б) консолідація зорієнтованої  на модернізацію еліти; 

в) період трансформації; 

г) інтеграція суспільства  на новій основі. 

ТЕОРІЇ ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ. 

Політичну модернізацію більшість авторів розуміє як поєднання таких складових: 

– зростання динамізму  політичної системи, її здатність адекватно  реагувати на зміни політичних реалій; 

– формування нової  модернізаторської політичної еліти; 

– зниження ступеня  відчуження громадян від політичної влади; 

– забезпечення реальної участі народу в політичному житті; 

– підвищення впливу інформації; 

– постійне вдосконалення  цінностей та норм у системі політичної культури. 

Перелічені складові змісту політичної модернізації тісно  переплітаються з процесом демократизації суспільства. Тому, на нашу думку, можна  стверджувати, що саме демократизація політичної системи і є основним змістом її модернізації. Сама демократія набуває тут нових якостей. Її сутність пов’язують з ідейним та організаційним плюралізмом, технологіями запобігання та розв’язання суспільних конфліктів, раціональним співвідношенням  вертикального і горизонтального  вимірів політики. 

Теорія модернізації – інтегральна складова “соціології розвитку”, джерелами якої були концепції М. Вебера, Ф. Тенніса і Т. Парсонса. 

Змістовим стрижнем теорії стали два ВИДИ МОДЕРНІЗАЦІЇ: 

1) оригінальна (або  спонтанна) – характерна для  країн, що пережили перехід  до раціональних соціальних структур  через тривалий внутрішній процес (Англія, США, Німеччина, Франція  і т. д.); 

2) вторинна (або віддзеркалена)  – притаманна відсталим країнам,  які використовують досвід передових  держав; це осучаснення “навздогін”; основний фактор вторинної модернізації – соціокультурні контакти цих країн з центрами індустріальної та постіндустріальної культури. 

ЕТАПИ ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ. 

1-й етап (50-ті –  початок 60-х років ХХ ст.) –  зародження концепцій політичної  модернізації. 

На цьому етапі  такими теоретиками, як У. Ростоу, Д. Аптер, Г. Алмонд, Д. Пауелл, було розроблено основні постулати теорії модернізації, а саме: 

– універсалізм, тобто  розуміння процесу модернізації як лінійного, що має однакові стадії та етапи в усіх країнах; 

– технологічний  детермінізм, тобто визнання прогресу в економіці та технології основою  суспільного розвитку та модернізації (оскільки вони призводять до підвищення рівня життя та вирішення соціальних проблем); 

– вестернізація, тобто запозичення країнами, що нещодавно звільнилися від колоніальної залежності, політичного устрою і політичної культури західних країн, насамперед США; 

– критика основних характеристик традиційних суспільств (низька здатність до динаміки та адаптації). 

2-й етап (друга  половина 60-х – початок 70-х  років) – критика теорії модернізації. 

Один з відомих  суспільствознавців того часу Р. Бендікс у 1967 році звернув увагу на те, що оскільки модернізація в Європі (зокрема, в Англії та Франції) спиралась на певні традиції суспільства, то протиставляти традиційність та сучасність не є коректним. Це дало поштовх для виникнення шквалу критики на адресу ранніх теорій модернізації. 

3-й етап (початок  70-х – друга половина 80-х рр.) – відхід від євроцентризму. 

Характерні риси етапу: 

– поява більш  виважених ідей, заснованих на різноманітних  чинниках політичного, соціального  та економічного розвитку (зокрема, на такому чиннику, як політична культура та її особливості); 

– зосередження уваги  на проблемі стабільності політичного  розвитку як передумові соціального  та економічного прогресу. 

На цьому етапі  виокремилися два головних напрямки теорії модернізації: 

1. Ліберальний напрямок  – Роберт Даль, Габріель Алмонд, Люсєн Пай. 

Ключові ідеї: 

– основна мета модернізації – формування відкритої соціальної та політичної системи шляхом інтенсифікації соціальної мобільності та інтеграції населення в політичну спільноту. 

– економічне зростання  є похідним від демократизації та формування відкритої політичної системи. 

– політична модернізація обов’язково передбачає значне збільшення кількості людей та груп, які мають  реальне право та можливість брати  участь у прийнятті політичних рішень. 

Ліберальний напрямок тісно пов’язував модернізацію з  демократизацією політичного режиму. 

2. Консервативний  напрямок – Семюель Хантінгтон, Дж. Нельсон, Хуан Лінц. 

Ключові ідеї: 

– основна мета модернізації – досягнення економічного росту  та встановлення соціального порядку, заради яких можна пожертвувати демократизацією (концепція т.зв. “диктатура розвитку” або “ідея порядку”); 

– модернізація не є  спонтанним процесом. Це – процес, ініціаторами якого виступають політичні еліти, які впроваджують відповідну політику модернізації. Іншими словами, джерело  модернізації – не західні держави, а еліти, що існують всередині  відповідної країни; 

– характер модернізації (розвитку) залежить від характеру  правлячої еліти, зацікавленої в  збереженні свого панування. 

4-й етап (триває  з кінця 80-х років) – утвердження  концепції “модернізація в обхід модерніті (сучасності)”. 

Зазначена концепція  політичного розвитку обґрунтовує  можливість можмодернізації на основі збереження соціокультурних традицій того чи іншого суспільства без нав’язування чужих (західних) зразків. Найвідомішими представниками цієї концепції є А. Абдель-Малек, Ш. Айзенштадт, С. Хантінгтон.