Модернизация ринку праці в умовах глобалізації світово економіки

Зайнятість у тіньовій економіці сприяє розвитку нових  підприємницьких здібностей кожної людини; кращому адаптуванню власної  здатності до праці відповідно сучасним ринковим умовам; можливості задовольнити свої потреби. Все це зумовлює високу ефективність механізму формування зайнятості в умовах тіньової економіки, що в свою чергу, дозволяє зберігати  трудовий потенціал країни. Є і  негативні сторони тіньової зайнятості, але в умовах кризи її наявність  дає частині населення гарантії виживання чи вирішення власних  проблем. Як свідчать розрахунки, у 2000-2008 рр. тіньова зайнятість в Україні  перебувала у межах 17-35 %. На 2010 р. рейтинг  тіньової зайнятості порівняно з  офіційною зайнятістю розподіляється таким чином: сільське господарство – 40,33 %, промисловість – 33,42 %, будівництво  – 27,26%, транспорт і зв'язок – 24%, послуги – 21,33 % [94].

Всесвітній Економічний  Форум, досліджуючи конкурентоспроможність країн відзначає, що ринок праці  України має певні резерви  щодо підвищення конкурентоспроможності робочої сили, особливо серед країн, що переходять з першої стадії розвитку (залежності економіки від факторів) до другої стадії (залежності від ефективності): за показником якості початкової освіти Україна займає 49-те місце серед світових країн, за доступом до вищої освіти – 17-те, за якістю математичної і природничо-наукової освіти – 44-те, за якістю всієї освітньої системи – 47-ме, за практикою наймання і звільнення персоналу – 17-те, за відношенням продуктивності праці до заробітної плати – 26-те, за здатністю до інновацій – 40-ве місце [32, с. 12]. Позитивних позицій набирається лише 18 проти 92 позицій недоліків.

Виходячи із зазначеного  ми можемо констатувати, що, спираючись на вище зазначені резерви, Україна  повинна працювати на майбутнє, опікуючись якістю робочої сили, забезпеченням  та закріпленням прогресивних зрушень  у регіональній та галузевій структурі  зайнятості, забезпечуючи належні умови  для гідної результативної праці. Саме цим держава повинна забезпечити  практичну реалізацію людського  потенціалу нації.

 

РОЗДІЛ IV

ОХОРОНИ ПРАЦІ  ТА БЕЗПЕКА В УМОВАХ НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЙ

 

4.1. Законодавство України та країн ЄС у сфері охорони праці

 

Стандарт – це визначення очікуваної (отримуваної) якості, утверджена модель, яка є основою процесу оцінки [3, с.36], документ, що складений у результаті консенсусу спеціалістів, схвалений спеціалізованою організацією і спрямований на досягнення оптимального ступеню впорядкованості у даній сфері [21, с.5].

У кожній галузі державного і суспільного життя є свої вимоги до стандартів, у тому числі  і у сфері охорони праці. Однак передусім доцільно звернути увагу на стандарти прав людини. П.Рабинович вказує на необхідність уточнення змісту поняття міжнародного стандарту прав людини, зокрема європейського. За його визначенням, професора, європейські стандарти прав людини – це зафіксовані у юридичних актах та документах європейських міжнародних організацій принципи й норми стосовно прав і свобод людини, призначені слугувати орієнтирами для відповідної внутрішньодержавної юридичної практики [23, с.350].

У найближчому майбутньому  Україну чекає інтеграція з політичними  та економічними євроатлантичними структурами. Підвищення рівня охорони праці  та промислової безпеки, запобігання  аваріям і нещасним випадкам на виробництві, посилення профілактики виробничого  травматизму та професійної захворюваності вимагає подальшого адаптування  нормативно-правових актів до європейського  і міжнародного законодавства, а  також використання світового науково-практичного  досвіду й поглиблення міжнародного співробітництва у сфері охорони  праці.

Вибір Україною стратегічного  курсу на інтеграцію до ЄС і перспектива  вступу до Світової Організації Торгівлі обумовлює нагальну потребу гармонізації національного законодавства до законодавства ЄС [1]. У підписаній в Люксембурзі Угоді про партнерство та співробітництво між ЄС та Україною, яка набула чинності з 1 березня1998 року, визначено, що охорона праці, захист життя і здоров’я людей, технічні регламенти та стандарти в цій галузі є пріоритетними галузями законодавства, де необхідно досягти адекватності законів. У червні 2003 року Україна разом із представниками 178 країн-членів Міжнародної організації праці (МОП), організацій працівників і роботодавців прийняла нову Глобальну стратегію охорони праці, яка ставить за мету впровадження ефективного управління системою охорони праці на національному рівні [21, с. 5].

Поліпшення систем охорони  праці та промислової безпеки  в країнах – членах ЄС – обумовлене впровадженням за останні роки низки  законодавчих і нормативних актів. Оновлення національних систем охорони  праці з урахуванням європейського  законодавства стосується, насамперед, нових учасників, законодавство  яких має адекватно відображати  загальноєвропейські положення  у сфері охорони праці. Правову  систему ЄС можна вважати наднаціональною  правовою системою, якій притаманні особливі риси. Держави – члени ЄС –  обмежили свій суверенітет і делегували частину власних повноважень  співтовариству, які у межах визначених повноважень видають законодавчі  акти, обов'язкові для держав-учасниць. Основою законодавства ЄС у сфері охорони праці є рамкові директиви. Відповідно до статті 189 Римської угоди, директива зобов’язує будь-яку із зазначених вище держав досягати визначеного директивою результату, але залишає за національними органами право вибирати методи й засоби його досягнення. Директиви з охорони праці визначають мінімальні вимоги з можливістю для держав-учасниць відступати від мінімальних вимог, однак лише в бік їх перевищення [53, с. 470].

В Україні основним законом  у сфері охорони праці є  Закон про охорону праці, Кодекс законів про працю України  та Закон про загальнообов'язкове державне соціальне страхування  від нещасних випадків на виробництві  та професійних захворювань, які  призвели до втрати працездатності. Необхідність впровадження змін до чинного закону ґрунтується не тільки на орієнтації України в бік ЄС, а й на тому факті, що чинне законодавство та його принципи не завжди відповідають сучасним реаліям і фактично не забезпечують створення законодавчих засад цілковитої безпеки й захисту здоров'я працівників в умовах робочого середовища, адекватних ЄС. Законодавство і сформульована ним система охорони праці та промислової безпеки повинні містити загальноєвропейську концепцію охорони праці, в основі якої покладено принципи"пріоритетності заходів з охорони праці" та "забезпечення максимально можливого захисту в передбачуваних умовах робочого середовища"(досягнення безпечного та нешкідливого середовища, оцінювання ризиків та їх превентивне попередження, пристосування робочого середовища до індивідуальних потреб працівників тощо). Основний національний законодавчий акт повинен передавати основні принципи та положення загальноєвропейського рамкового законодавства, визначеного низкою директив з охорони праці. До таких директив у сфері охорони праці належить рамкова Директива 89/391/ЕЗС щодо заходів із забезпечення безпеки та здоров'я працівників на робочому місці. З нею пов'язані спеціальні директиви 89/654/ЕЗС, 89/655/ЕЗС, 89/656/ЕЗС,90/269/ЕЗС, 90/270/ЕЗС, 90/394/ЕЗС, 90/679/ЕЗС,92/57/ЕЗС, 92/58/ЕЗС, 92/85/ЕЗС, 92/91/ЕЗС,/104/ЕЗС та 93/103/ЕЗС. Прийняття сучасного національного законодавства щодо охорони праці та промислової безпеки, його гармонізація з відповідним законодавством ЄС є значним кроком уперед, але недостатнім із точки зору досягнення ефективної роботи системи охорони праці на загальнонаціональному рівні; вкрай важливо досягти впровадження та ефективного фактичного застосування законодавства на рівні окремих підприємств. Забезпечення відповідного й ефективного розвитку системи охорони праці на державному рівні та дійове її впровадження на рівні кожного окремого підприємства та галузі промисловості дає змогу створити безпечні й нешкідливі умови праці для працівників через запобігання професійним захворюванням, травмуванням, подовження періоду активної працездатності працівників тощо. Для забезпечення впровадження нормативних актів у сфері охорони праці та промислової безпеки, а також поліпшення дієвості цих положень особливо важливою є гармонійна, скоординована й ефективна співпраця структур, задіяних у системі охорони праці, інтерактивна взаємодія з роботодавцями та працівниками, заходи щодо роз'яснення та поширення положень, які стосуються безпечної життєдіяльності працівника в умовах виробничого середовища. Загалом в європейській системі охорони праці можна виділити три взаємопов'язані структурні рівні, що створюють цю систему:

– рівень формування національної політики в сфері охорони праці (профільне міністерство);

– рівень впровадження та контролю (державні інституції з функціями  контролю, наприклад, Державна інспекція  праці в Німеччині й Латвії);

– рівень підприємств і  організацій, на якому практично  здійснюються заходи з охорони праці [53, с. 470].

Визначимо деякі основні  функції, притаманні структурним рівням системи охорони праці в країнах  – членах ЄС, – у порівнянні з  Україною.

Чільне місце у визначенні напрямів розвитку сфери охорони  праці в країнах-учасницях посідає  профільне міністерство, яке відповідає за політику, розвиток, планування та координацію  системи охорони праці. До функцій  профільного міністерства як головуючої організації в системі охорони  праці, належать:

– розвиток національної політики охорони праці та забезпечення її системного впровадження;

– розробка національних законодавчих актів з охорони праці та забезпечення їх відповідності законодавству  ЄС і міжнародному законодавству  в цій сфері;

– впровадження заходів  створення безпечних і нешкідливих  робочих середовищ, захист прав працівників  щодо охорони праці та соціального  захисту;

– забезпечення процесу  розвитку системи управління охороною праці та промисловою безпекою;

– забезпечення інформування роботодавців і працівників щодо положень з охорони праці та промислової  безпеки [53, с. 455].

Якщо проаналізувати, то в Україні аналогічні функції  зараз закріплено за Міністерством  України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення  від наслідків Чорнобильської катастрофи, яке їх успішно виконує.

Основними завданнями державної  контролюючої служби (в Україні частину  таких функцій надано Державному комітету промислової безпеки, охорони  праці та гірничого нагляду України ) є:

– контроль за впровадженням  вимог нормативних актів з  охорони праці;

– контроль за дотриманням  зобов'язань за трудовими контрактами  та колективними договорами;

– забезпечення порозуміння  між працедавцем і працівником, а також вирішення спірних  питань між ними в межах визначеної законодавством компетенції;

– здійснення досліджень і  загальна реєстрація нещасних випадків на робочих місцях, дослідження випадків професійних захворювань відповідно до процедур, визначених законодавством;

– реєстрація потенційно небезпечного устаткування;

– контроль обладнання в  робочих середовищах, утилізація індивідуальних і колективних засобів захисту, небезпечних і шкідливих речовин, обстеження технологічних процесів згідно з чинними нормативними актами;

– моніторинг ринку устаткування, робочих машин, засобів індивідуального  та колективного захисту;

– забезпечення безкоштовних консультацій роботодавців, працівників  і власників потенційно небезпечного устаткування відповідно до вимог чинних нормативних актів у сфері  професійних відношень, охорони  праці та технічного нагляду за потенційно небезпечним устаткуванням;

– організація національного  центру Європейської агенції охорони  праці та забезпечення її діяльності [53, с. 457].

На рівні підприємств  головним суб'єктом відповідальності за впровадження вимог щодо охорони  праці є працедавець (роботодавець). Головні завдання, які повинен  забезпечувати працедавець у  системі охорони праці на рівні  підприємства, такі:

– організація та забезпечення функціонування системи охорони  праці на підприємстві через оцінювання чинників ризику робочого середовища, планування превентивних заходів щодо ризиків, проведення внутрішнього моніторингу  робочого середовища, встановлення організаційної структури охорони праці та консультації з працівниками для залучення  їх із метою поліпшення охорони праці;

–    забезпечення дій, необхідних для здійснення першої допомоги;

– обмеження або ліквідація шкідливих і небезпечних чинників, характерних для устаткування та робочого середовища, пожежогасіння, евакуації працівників й іншого персоналу;

–   забезпечення інструктажу та тренування працівників і відповідальних за охорону праці осіб;

–    забезпечення обов'язкового нагляду за здоров'ям працівників [72, с. 36].

 

2. Організація цивільного захисту в Україні та світі

 

Законом України передбачене  співробітництво з іншими державами  у сфері ЦЗ з питань обміну досвідом роботи, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, створення й оснащення  сил ЦЗ, спільних дій у випадку  транскордонних НС.

 Аналіз висновків і  практичної діяльності різноманітних  органів ЦЗ зарубіжних країн  свідчить про перспективність  висновку "щодо подвійного призначення"  ЦЗ, тобто про захист населення  в надзвичайних ситуаціях мирного і воєнного часу [50, c. 14].

 В Україні як незалежній  суверенній державі створена  своя система ЦЗ.

 Проведено додаткові  наукові дослідження з оцінки  небезпеки для життєдіяльності  населення можливих техногенних  і природних катастроф на території  України й суміжних з нею  держав.

 Від техногенних аварій, катастроф, стихійних лих у  світі в середньому держави  втрачають від 2 до 4% національного  валового продукту. Все це обумовлює необхідність тісної міжнародної взаємодії з питань захисту населення в НС [12, c. 157].

7 липня 1997 року об'єднаний  аварійно-рятувальний загін Дрогобицької  окремої мобільної механізованої  бригади МНС, фахові рятувальники  з Полтавської спеціалізованої  воєнізованої частини, шляховики,  гідротехніки, комунальники й медики  з Львівської області - усього  понад 250 осіб - допомагали Опольскому  воєводству (Польща) під час боротьби  з повінню (рівень води досягав  777 см).

 У Росії створене  Міністерство в справах ЦЗ, НС  і ліквідації наслідків стихійних  лих (3 управління, найголовніше з  них націлене на забезпечення  захисту населення в НС як  мирного, так і воєнного часу). Управління системного аналізу  призначене для координації робіт,  створення і розвитку системи  попередження і дії в умовах  НС.

 З огляду на велику  територію Росії і необхідність  оперативного реагування на можливі  НС там створено 9 регіональних  центрів (у Москві, Санкт-Петербурзі, Ростові, Самарі, Новосибірську,  Читі й ін.) для координації  дій територіальних органів ЦЗ. Регіональним центрам надані  великі повноваження.

 У країнах ближнього  зарубіжжя ЦЗ побудована за  принципом колишнього СРСР.

 У країнах дальнього зарубіжжя ЦЗ давно склався, функціонує й координується Головним комітетом НАТО по розробці планів ЦЗ в надзвичайних ситуаціях. У його склад входить 8 комітетів: планування людських і матеріальних ресурсів, промислових ресурсів, постачання ГММ, морських перевезень й ін. [12, c. 163].

 Представники країн  блоку проходять підготовку і  широко залучаються для ліквідації  НС, навчань, симпозіумів тощо.

27-30 серпня 1997 року на  полігоні МО Широкий Лан у  Миколаївській області відбулися  спільні українсько-американські  навчання "Сі Бриз-97".

 Організаційна структура  ЦЗ НАТО здебільшого однакова. Загальне керівництво діяльністю  ЦЗ виведене на визначені міністерства. Організація систем керування  ЦЗ передбачає розподіл території  країн на округи, підокруги, зони  і райони ЦЗ [22, c. 13].