Политические отношения России -Сша на современном этапе

         Можливо, єдиним принциповим нововведенням став новий тип договору - за зразком Гельсінської, - покликаний «на довгі роки в юридично зобов'язуючій формі - забезпечити наші спільні гарантії безпеки». Але значимість навіть цього пункту ще не доведена. Ідея договору «Гельсінкі-2» стоїть в ряду інших грандіозних, але по суті порожніх проектів на кшталт «світового багатополярного порядку XXI століття», осі Москва-Пекін-Нью-Делі і БРІК (Бразилія, Росія, Індія і Китай). Вона не опиралася на сучасну концепцію міжнародної безпеки. Замість цього, Медведєв підкреслював важливість військових питань. Думка, що міжнародна безпека - це військово-політична проблематика, відображає культуру більш ніж трьохсотрічної давнини, тоді «м'яка сила» і «м'яка безпека» (у політичній і гуманітарній сфері) вважалися скоріше декоративною, ніж основною складовою.

         Змінюючи пріоритети .Розвиток медведєвської ініціативи розкриває також чутливість Москви до змін внутрішньо- та зовнішньополітичних обставин. Відносна одностайність Європи з приводу Грузії, вплив світової фінансової кризи і - з недавнього часу - відродження США з приходом Барака Обами - радикально змінили зовнішньополітичний контекст діяльності Росії. Відверто ворожий по відношенню до Америки і НАТО тон більше неефективний. Це, власне, було очевидно ще на зустрічі в Евіані, коли французький президент Ніколя Саркозі підкреслив, що будь-яка угода з безпеки «від Ванкувера до Владивостока» має ґрунтуватися, перш за все, на НАТО, і закликав Росію до більш тісної взаємодії з вже існуючими інститутами і механізмами, такими, як Рада Росія-НАТО і Європейська політика безпеки і оборони ЄС.

        Зараз Москва явно прагне згладити гострі кути своєї ініціативи з безпеки. Коли відносини з США і НАТО почали поліпшуватися, Кремлю невигідно затьмарювати цей процес.

     3. Відносин Росії і США: роззброєння, ДЗОСЄ, ТЯЗ, нерозповсюдження

     3.1. Положення з роззброєнням

     Положення з роззброєнням в частині сил  загального призначення в  Європі  не  належить  до    найгостріших  і  пріорітетніших для відносин Росії і США. В той же час з приходом нової адміністрації  у  Вашингтоні  цьому  питанню  можуть  приділити серйозну увагу.   

     По-перше, передбачене підвищення  інтересу  адміністрації  Б.Обами  до  гармонізації  союзницьких відносин  в НАТО, зокрема у воєнному плані, поставить питання про зняття невизначеності з Договором про звичайні озброєні сили в Європі (ДЗОСЄ), як з важливим чинником довгострокового стратегічного планування.

     По-друге, збереження, хай і у відкладеному форматі, зацікавленості в темі подальшого розширення НАТО на Україну і Грузію також зумовить увагу до долі ДЗОСЄ. 

     По-третє,  в  контексті  нових  пропозицій  по  ядерному роззброєнню, які готуються  у  Вашингтоні,  мабуть,  що  буде поставлений питання про  тактичну  ядерну зброю (ТЯЗ), найбільша частина якої  розміщена в Європі. Він не може розглядатися поза  зв'язком з балансом сил загального призначення і майбутнім ДЗОСЄ.

     Угода про адаптацію ДЗОСЄ (поміщений в 1990 р.), засноване на  нових «позаблокових»  принципах, було  підписано на  стамбульському  саміті  Організації  по  безпеці  і  співпраці в Європі (ОБСЄ) 19 листопада 1999 р. Фактично, по новизні параметрів і підходів, це означало появу нового Договору,  який,  на відміну від  свого  попередника,  скорочує  стелі (об'єм  має рацію),  а не фактичну  чисельність озброєнь  країн-учасників.  Зате  підвищується  рівень  безпеки в Європі, оскільки вся її територія виявляється поділеною  на « клітинки»  національних  кордонних  рівнів (НКР) і територіальних  кордонних  рівнів (ТКР),  в яких  кількість важких  наступальних  озброєнь (танки, бронемашини,  артилерія) строго регламентована,  а  істотна їх передислокація, зокрема перекидання військ НАТО на схід, украй утруднена.  

     Крім  того, в ході саміту 1999 р. були прийняті сумісні заяви  Росії з  Грузією  і  з Молдовою,  які додаються  до  стамбульських  домовленостей  і згадані в  підсумковому  документі. Вони не містять конкретних  зобов'язань, але в них  мовиться про те,  що  Росія до  певного терміну завершить переговори  про терміни і порядок виведення баз з території Грузії. У випадку з Молдовою Росія обіцяла «розглянути питання» про озброєння, що складували, і боєприпаси, залишені з радянських часів в Молдові і що знаходяться на території Придністровської республіки, що само проголошує [3, с. 78].

     Після виведення баз з території Грузії до 2007 р. Росія наполягала,  що  виконала  всі свої  зобов'язання  по  стамбульських угодах.  Проте на  конференціях  з розгляду дії Договору постійно звучали заяви грузинської сторони про, нібито, систематичних порушеннях Росією своїх зобов'язань. З боку партнерів по ДЗОСЄ чулися і постійні докори відносно зобов'язань по Молдові.

     Ситуація, що створилася, цілком  могла  розглядатися  як «юридично  нікчемна»  в порівнянні з  масштабною метою і завданнями Договору. Проте партнери по ДЗОСЄ не бажали йти на компроміс по двох головних причинах. По-перше, Захід втратив інтерес до скорочення  озброєних  сил в  Європі  в чисто  військовому  плані.  Після  виконання  скорочень за базовим Договором 1990 р., з розпадом СРСР і в ході розширення  НАТО  на 12 нових країн Північноатлантичний союз придбав багатократну загальну перевагу над Росією по танкам, бронемашинам, артилерії, бойовим літакам і вертольотам. При цьому НАТО скорочує озброєні сили і в сукупності на 30–40% не «вибирає» покладені блоку квоти. Нинішній  альянс у складі 28 країн має в цілому менше озброєнь, чим було у нього в 1990 р. у складі 16 держав. Головне, що цінувалося на Заході в ДЗОСЄ – це безпрецедентна трансперентність і всеосяжний контроль над озброєними силами і військовою діяльністю Росії і її партнерів по ОДКБ [18, с. 32].

     По-друге, Захід звів стамбульські домовленості по зарубіжних базах в принцип – примусити Росію демонтувати військову присутність там, де пострадянські республіки його не бажали (про війська, сили і об'єкти в остальных семи з дев'яти країн Співдружності Незалежних Держав (СНД) питання не піднімалося, в усякому разі, офіційно). Таким чином, переслідувалася головна  мета  Заходу  відносно  СНД – перешкодити  підтримці тут військово-політичного домінування Росії. 

     У результаті  адаптований  Договір  ратифікували  парламенти всього 4 з 30 держав (Росії, Білорусії, України  і Казахстану).  З  російського  боку  також  постійно  зростав  об'єм претензій до партнерів. Найбільш значні з них: відсутність квот на  країни  Балтії; перевищення  в результаті  розширення НАТО початкових групових обмежень ДЗОСЄ (стель,  але не  реальної кількості озброєнь);  збереження флангових обмежень для Росії, до якої (разом з Україною, Туреччиною і Казахстаном) такі обмеження застосовуються.  У результаті багаторічних  безуспішних спроб добитися ратифікації адаптованого ДЗОСЄ, а також на тлі загального погіршення  відносин  із Заходом Москва  в липні 2007 р. оголосила про предстоявшем  введення  мораторію – односторонньому « припиненні» Росією  виконання Договору, що  і було зроблено  в грудні  того ж року.  До того ж,  як  умова повернення  в ДЗОСЄ було висунуто декілька додаткових вимог до НАТО відповідно до колишніх претензій Росії, але понад   26 умов  базового  і адаптованого  варіантів Договору.  При цьому Росія формально не денонсувала ДЗОСЄ, не  порушила його квоти (зокрема флангові), а обмежилася припиненням дії системи трансперентності і контролю.  Кінець кінцем, керівництво альянсу відсунуло цю тему  на задній план,  як  неперспективну.  Кавказька війна 2008 р., визнання Росією незалежності Південної Осетії і Абхазії і розміщення там військових баз  поховали  стамбульські домовленості  і остаточно «запломбували»  безвихідь з  реалізацією адаптованого ДЗОСЄ. Його ратифікація для НАТО тепер навряд чи уявна без повернення Грузії двох невизнаних з боку Заходу республік і виводу  звідти російських військ – а це немислимо для Росії. 

     Для  виходу  з  тупикової  ситуації, що створилася, деякими  російськими  експертами і  політиками пропонується повністю відставити вже  укладений  Договір  як «несправедливий» для  Росії і почати переговори за новою угодою. У цьому контексті висувається ідея повернення до блокового підходу і встановлення кількісної рівності між чисельністю основних звичайних озброєнь на європейській території Росії і всього блоку НАТО (як варіант, між ОДКБ і НАТО) [13].

     Представляється,  що  заклик  повернутися  сьогодні  до  підходу більш ніж  двадцятирічної  давності  не тільки  не  знайде  підтримки,  але і викличе серйозну протидію в Європі і з боку США. Це буде розцінено як серйозний відкіт назад – до понять і розділових ліній «холодної війни». До того ж  украй  проблематично  підвергнути  НАТО  піти  на  багато разів    масштабніші скорочення  своїх озброєнь  до рівних з Росією або ОДКБ рівнів, як цього добився Захід від СРСР  і Організації Варшавського  Договору ( ОВД)  в кінці   27 1980-х рр. Не факт, що всі російські союзники по ОДКБ вітатимуть такий варіант, рівнозначний оформленню ОДКБ як повномасштабний військовий блок. 

     З іншого боку,  кавказький  озброєний  конфлікт вперше примусив ряд провідних держав НАТО поставити під сумнів логіку розширення альянсу на схід, перш за все на Україну і Грузію. Закріпити таке відношення договірно-правовим чином є нині важливим і невідкладним завданням. Якщо це вдасться,  то залишиться шанс на  подальше обмеження звичайних військ і озброєнь в Європі, хай і у віддаленішому майбутньому.

     У  короткостроковому плані  відмова  НАТО  від розширення на Україну  і Грузію і від надання Плану  дій з членства в НАТО (ПДЧ) може бути  істотно підкріплений з боку Росії. Конкретно, як у відповідь жест доброї волі можна  повернутися в режим  трансперентності  і всеосяжного контролю  ДЗОСЄ,  відклавши тему  його  ратифікації і поліпшення  на віддаленіше майбутнє. Це було б високо оцінено в Європі.  Для Росії, якщо вона серйозно стурбована розширенням НАТО, що вже відбулося, на 12 країн, такий режим ще корисніший з погляду військової безпеки. Додатково, по тих же мотивах,  можна  зажадати  розповсюдження  такого  режиму (навіть  без  встановлення  формальних  квот  на  озброєння)  на країни Балтії (а можливо, і Грузію) на основі взаємності.  У  середньостроковому  відношенні  відновлення  і  введення  в силу,  з  тими  або  іншими  поправками,  адаптованого  ДЗОСЄ, переговори про подальші глибші скорочення і обмеження  звичайних озброєнь  в Європі  можуть  стати  важливими  напрямом зближення Росії і Євросоюзу, поліпшення відносин з США і створення нової системи європейської безпеки.  

     Тут головним «козирем» Росії може стати  питання скорочення і ліквідації ТЯЗ, до якого росте інтерес США і їх європейських  союзників.  Без  радикального  скорочення  сил  загального  призначення  НАТО  в  Європі  і  безповоротної  відмови  від розширення  альянсу,  без  скасування  ситуації  фактичного військового протистояння  НАТО–Росія (ОДКБ) ніякі радикальні заходи роззброєння в частині ТЯЗ не неможливі. Така позиція буде  абсолютно логічна,  зрозуміла і прийнятна для решти Європи, а може бути і для НАТО в цілому. 

     При цьому політично тупикове питання  Південного Кавказу можна вирішити виділенням цієї зони в «спеціальний район обмежень» (як свого часу з країнами Балтії в рамках адаптованого ДЗОСЄ) і застосувати до нього заходи стабільності по аналогії з Балканами. Надалі територіальні питання Південного  Кавказу і Балкан  повинні вирішуватися  в контексті нової архітектури європейської безпеки.   

     3.2. Тактична ядерна зброя

     Росія бачить в ТЯЗ інструмент нейтралізації переваги НАТО під силу загального призначення, особливо в світлі вірогідності  подальшого  розширення  альянсу на схід.  Тому наша сторона не  хоче  ніяких  переговорів з цього питання. США у минулому  теж  уникали цього,  прагнучи  зберегти свої ядерні  сили  передового  базування  в  Європі (в даний час у складі 400–500 тактичних ядерних авіабомб для винищувачем - бомбардувальників) як додаткова військова  перевага  над  Росією  і  політична «узда»  для союзників по НАТО. 

     Нинішній  ренесанс  ідеї  ядерного  роззброєння  і  просування  в скороченні  СЯС,  швидше за все, підніме питання про   29 ТЯО. До того ж ув'язка цього питання з припиненням розширення  НАТО  на схід  і просуванням по  ДЗОСЄ  не тільки обоснованна, але може стати додатковим  засобом досягнення цих двох цілей. Тоді стосовно ТЯЗ можна було б домовитися,  як перший крок, про переміщення всіх тактичних ядерних сил з передових баз углиб національних територій на об'єкти централізованого зберігання (тобто фактично в резерв). 

     У  цьому  контексті  США  виведуть  свої 400–500 авіабомб з   8  складів  з 6  країн  Європи,  а  Росія  перенесе  приблизно 2000–3000 бомб і  боєголовок з баз ВВС і ВМС на своїй території на централізовані склади. Така домовленість означала  б для Російської  Федерації збереження  можливості повернути ТЯЗ у  війська  у разі виникнення  загрози  безпеки. (Більш того,  якщо  покладатися  на  заяви  вищих російських  воєначальників,  все або майже всі засоби  ТЯЗ  вже переміщені в централізовані сховища Росії.) [12, с. 187]

     Об'єднувати скорочення і ліквідацію ТЯЗ з скороченням СЯС не можна, оскільки ТЯЗ використовують носії подвійного призначення (літаки,  ракети  малої  дальності,  бойові  засоби кораблів і підводних човнів, артилерію). Тому скорочення ТЯЗ, на відміну від СЯС,  неможливо здійснювати і контролювати через ліквідацію носіїв. З тієї ж причини виключно  важко домовитися  про скорочення  ТЯЗ  до  якихось рівнів  і проконтролювати такі  заходи – адже  довелося  б інспектувати не засоби доставки, а контейнери з бомбами і боєголовками  на  складському  зберіганні,  що  навряд чи  прийнятно для обох сторін.