Теорія розвитку сіспільства Герберта Спенсера

Інші вбачають їх у єдності  й боротьбі протилежностей, що має  місце в усіх суспільних сферах:

економічній — суперечності між продуктивними силами і виробничими  відносинами;

соціально-політичній —  боротьба класів-антагоністів;

духовній — боротьба протилежних  ідеологій.

Соціологи-марксисти при  цьому додають, що, оскільки суперечності існували, існують і існуватимуть, то революційні зміни будь-якого  суспільства — неуникненні.

Відповідно до різного  розуміння причин суспільного розвитку різняться і способи його здійснення. Одні соціологи віддають перевагу реформам, тобто поступовим еволюційним змінам, частковим удосконаленням, що не зачіпають  засад суспільного устрою, інші —  соціальним революціям, які передбачають найрадикальнішу негайну зміну  всіх сфер життєдіяльності суспільства  і не обходяться без руйнацій, насильства, знищення, кровопролиття. Проте неефективність революційного шляху перебудови нині вже не є суто теоретичним  постулатом. Помилковість цього шляху  доведено понад сімдесятирічним  досвідом усіх країн колишнього СРСР. Тому співвідношення реформ і революції  як рушійних сил розвитку суспільства  в сучасних умовах змінюється на користь  реформ.

Соціальні реформи безпосередньо  зачіпають інтереси людей, стосуються проблем, зв’язаних з матеріальним рівнем і способом їх життя, доступом до соціальних благ, здоров’ям тощо.

Перебудова, що здійснюється через комплексні реформи, розтягнуті в часі, і передбачає кардинальні  зміни соціальних інститутів, способу  життя, удосконалення всіх сфер життєдіяльності  суспільства, називається модернізацією.[5]

Модернізація в соціологічному розумінні — це вдосконалення  суспільства, яке робить його таким, що відповідає сучасним вимогам. Це відмова  від старих форм і пошук нових. Іншими словами, це означає спрямування  суспільства на шлях прогресивного  розвитку.

Розрізняють органічну модернізацію, підготовлену всім ходом попередньої  еволюції самої цієї країни, і неорганічну  модернізацію, що є відповіддю на виклик зовнішніх обставин.

Прикладом органічної модернізації є перехід Англії від феодалізму до капіталізму внаслідок промислової  революції у XVIII ст., піднесення американської  індустрії в результаті запровадження  фордизму в першій половині XX ст. Прикладом  неорганічної, часто навіть стихійної, модернізації є суспільні процеси, які відбуваються нині в Україні  та інших країнах СНД. Ясна річ, що такий тип модернізації є значно проблемнішим і менш ефективним, ніж  перший.

В Україні нема традицій громадянського суспільства. Демократизація всіх сфер життєдіяльності суспільства  наштовхується на шалений опір віджилої командно-адміністративної системи  і ще сильнішої й інертнішої соціально-культурної системи, що відбивається на рівні побутової  свідомості і світогляду людей, на їхньому  способі життя й ціннісних  орієнтаціях. Тому модель соціальних перетворень  в Україні має характер рецидивної модернізації. За загальної орієнтації на регульовану ринкову економіку, демократичну й правову державу, на розвиток громадянського суспільства  зберігається небезпека повернення до авторитарної влади, розподільної економіки  й політичної нетерпимості. На думку  політологів В. Андрущенка, Н. Горлача, соціальний захист населення і стабільність суспільства можуть забезпечити  лише політика розумних компромісів, пошук  шляхів громадянського миру і злагоди, зв’язаних з руйнуванням старих нормативно-ціннісних систем.[6]

1.3.Соціальний  розвиток в контексті акціоналізму

Можливий і третій, проміжний, стан суспільства, коли вже завершена  початкова індустріалізація, але  ще не досягнуто значного економічного розквіту. У такому суспільстві вже  діють механізми соціальної мобільності  та меритократії, але ще є значні класові розбіжності в економічному, владному і культурно-ідеологічному  становищі. Держава близька до соціальної, але має місце значне зосередження влади в руках панівної еліти, котра в основному саморепродукується. У такому суспільстві розвинене право, судочинство та інші атрибути демократії, але незначна активність більшості населення відчужена від культури, науки і освіти. Тут відсутнє чи обмежено розвинене самоврядувальне громадянське суспільство, поширені підозри і взаємна недовіра серед основних соціальних суб'єктів, переважає опозиція, конфронтація, політичне та ідеологічне протистояння. Таке суспільство потребує особливої методології аналізу, яку, на нашу думку, виробив історичний акціоналізм.

Але це не означає, звичайно, що останній лише «відображає» суспільство  перехідного періоду, не виходить за його історичний простір і не має  більш широкого і самостійного наукового  контексту, в т.ч. теоретичного і  практичного застосування. Історичний акціоналізм досліджує суспільство  у перехідному стані, точці історичного  розриву і пов'язаних з цим  перетворень, в т.ч. структурних зрушень. Матеріальне виробництво він  розглядає як необхідну, але недостатню умову розвитку. Ефективна економіка  необхідна для наступного: нормального  задоволення основних суспільних потреб і пом'якшення гостроти соціальних суперечностей; створення відповідних  накопичень, вилучення з яких достатнє для формування необхідних ресурсів розвитку (науки, техніки, культури та освіти); виробництва вільного часу, який є простором особистого і  колективного розвитку; формування ресурсів для адекватної винагороди основних співучасників розвитку. Ефективна  економіка, нарешті, є базою для  дійової соціальної мобілізації, відносно справедливої стратифікації, еквівалентної  винагороди (за критеріями співучасті у розвитку), поширеної соціальної мобільності (переважно в колективних  формах). Суб'єктом розвитку тут вважається все суспільство, в динамічному  аспекті - це система історичних дій  або історичний суб'єкт.[7]

У стосунках такого суспільства  мають переважати правова і контрольна взаємодія. Вважається, що в основі досягненої згоди лежать не цінності стабільності та порядку, а цінності розвитку, спрямованість і націленість  на історичну перспективу, вольовий колективний імпульс до соціальної праці, роботи над власними відносинами, їх перетворення відповідно до обраних перспективних орієнтацій. Соціальна структура в цій ситуації передбачає стратифікацію, розмежування за ознаками багатства, влади і престижу. Але соціальні групи мають значення і відповідно аналізуються лише в їх динамічному аспекті, оскільки вони є суб'єктами соціальної дії, тобто колективними акторами. Такими є класи, соціальні рухи, етноси, конфесії, соціальні організації, соціальні інститути. Найбільш значущими елементами соціальної структури в контексті проблематики змін і розвитку історичний акціоналізм вважає класи. Але вони тут розрізняються, перш за все, можливістю контролювати процес виробництва нових суспільних відносин. За цією ознакою історичний акціоналізм розрізняє, за традицією всіх конфліктуалістських підходів, панівні і пригноблені класи. Але вводить нове поняття - «подвійна діалектика класів». Це означає, що кожен із означених класів розглядається у двох можливих вимірах: соціально зрілому і соціально незрілому стані. Так, панівний може виступати як панівний-керівний і панівний-пригноблюючий клас. У свою чергу пригноблений проявляється як пригноблений-протестуючий і пригноблений-уярмлений клас.[8]

При поєднанні панівного-керівного  і пригнобиленого-протестуючого  класів розвиток відбувається при збереженні контролю над розгортанням і розв'язанням  основного конфлікту, а також  при посильному і необхідному  внеску всіх інших учасників соціальної взаємодії. При поєднанні панівного-керівного  і пригнобленого-уярмленого класів розвиток здійснюється насильницьким  шляхом. Робітничий клас або народні  маси не сприймають нав'язаної зверху перспективи, чинять опір мобілізації  та інтеграції, виявляють активність лише під дією фізичного і духовного  примусу. Темпи такого розвитку швидко уповільнюються, частково через виснаження ресурсів пригнобленого класу, частково з причин переродження керівного  класу у лише пригноблюючий. Коли такий клас (панівний-пригноблюючий) поєднується з пригнобленим-уярмленим, то розвиток стає неможливим. Це - застій. Якщо поєднується панівний-пригноблюючий з пригнобленим-протестуючим, то настає революційна криза. З падінням могутності панівного-пригноблюючого і ростом організованого опору з боку пригнобленого-протестуючого класу криза переростає в насильницьку політичну революцію. Зовнішніми ознаками панівного-керівного класу виступає наявність у нього привабливої для суспільства соціальної утопії, здатність здійснити на її основі громадянську злагоду, перетворити соціальну утопію в культурну модель історичного розвитку: зробити соціальну утопію не лише інструментом ціннісної орієнтації, але й підґрунтям для історичного вибору, системи колективних рішень і обґрунтованого соціального проекту. Окрім того, цей клас має бути здатним організувати ефективну економіку, зробити відповідні накопичення, вилучити з них частку, необхідну для виробництва ресурсів розвитку науки, техніки, культури та освіти. Звичайно, він має контролювати (за критеріями розвитку) обмін і розподіл, винагороду і стратифікацію, одночасно бути інтегратором і консолідатором суспільства на основі цінностей розвитку.[9]

Отож, соціальну базу панівного-керівного  класу складає економічна, політична  і культурно-ідеологічна еліта  суспільства. Він має внутрішній поділ на особливі фракції: економічний  менеджмент, державну адміністрацію, законодавчий корпус (представницька влада), правознавців і судочинців, а також організаторів  науки, техніки, культури і освіти та засобів масової інформації. Панівний-пригноблюючий  клас теж володіє всією системою організації та реалізації влади, але  використовує її задля задоволення  свого групового егоїзму: розкішного споживання, культурної та соціально-психологічної  самоізоляції, пригнічення соціальної мобільності, нееквівалентної винагороди, несправедливої стратифікації, насильницької  мобілізації, перетворення економічного і політичного панування в  культурні переваги і т. д. Його зовнішніми ознаками є наявність класової захисної та апологетичної ідеології або  ретроутопії, відносна байдужість до організації  ефективного виробництва, особливо накопичень і вилучення. В економіці  панівний-пригноблюючий клас цікавить передусім розподіл і споживання. У цьому ж напрямку він деформує науку, техніку, культуру та освіту, використовуючи їх як засіб поширення владного панування, самовідтворення, культурно-освітніх фільтрів і перешкод для проникнення у свої ряди представників інших класів, символічного тиску чи ознак статусної зверхності. Пригноблений-протестуючий клас свідомий свого інтересу, має представницькі та виконавські органи (групи тиску, інтересів, політичні партії і профспілкові організації, засоби масової ін формації, інші організаційні та інтелектуальні ресурси).

Його соціальною базою  є найбільш кваліфіковані прошарки робітничого класу, фермери, та частина  середнього службового і технічного персоналу, бідніші прошарки культурно-ідеологічних працівників і т. д. Пригноблений-уярмлений  клас виникає, коли основна частина  населення люмпенізована, пауперизована, маргіналізована, поставлена в однаково бідне, безвладне і непрестижне  становище. Він позбавлений можливості або не здатний на будь-яку колективну самоорганізацію, вираз і захист власних інтересів, не має перспективного бачення свого становища. Для  нього характерна пригнічена або  роздратована колективна психологія. Боротьба за звичайне соціальне виживання  виснажує його талант і сили, забирає  весь вільний час, позбавляє надій  та амбіцій. Йому не властиві домагання  на більш високе становище, відсутній  проект індивідуального чи колективного майбутнього. Зануреність у повсякденність є способом існування даного класу. Представники цього класу, у т. ч. молодь, демонструють відчужену соціальну  апатію, комплекс неповноцінності або  деструктивну агресію. Свій протест  вони виявляють у вигляді різних форм абстентизму: відсутності, уникання. Вони характеризуються традиційною (інколи досить архаїчною) структурою культурного  споживання, демонстративною, апатичною  чи агресивною байдужістю до навчання, їм властива підозра до всіляких закликів, гасел, звернень, пропаганди, агітації.[10]

Спроби їх у чомусь переконати розглядаються як прагнення обманути, перехитрити, насильницьки залучити до зайвих непотрібних речей. Усе це, з їх точки зору, - витівки ситих нероб. У їх словесних кліше домінує «вони», «їх», «їм», які протистоять досить нечітко окресленому «ми». Співучасть у розвитку визначається історичним акціоналізмом залежно від того, наскільки домінує в їх діяльності продуктивна функція. Кожна інституція реалізує її особливим чином. Держава є правовий гарант обраних ціннісних орієнтацій та здійсненої на їх основі громадянської злагоди. Стосовно до виробництва вона має забезпечити еквівалентний обмін, соціально скеровані накопичення і вилучення. Стосовно до громадянського суспільства - забезпечити непорушність соціального контракту (конституції, демократії, системи права і судочинства). А також створити умови для справедливої соціальної стратифікації, законного розв'язання соціальних конфліктів, добровільної соціальної мобілізації, меритократичного характеру вертикальної мобільності, владної підтримки обраної культурної моделі розвитку. Школа покликана використати свій інституційний вплив для справедливої (за особистими обдаруваннями, а не соціальним походженням) академічної селекції і накопичити цим необхідний резерв талантів.[11]

Сім'я - продовжити фізичну  і соціальну (первинна соціалізація) репродукцію підростаючого покоління  відповідно до потреб розвитку. Релігія - підтримати своїм авторитетом обрану перспективу і здійснити соціально-психологічну консолідацію суспільства. Особливу роль у соціальному розвитку відіграють соціальні рухи (національний, робітничий, жіночий, молодіжний, екологічний, антирасистський  та ін.). Вони є носіями нових цінностей  чи опорою вже обраних орієнтацій. Масовість рухів є джерелом їх могутності і впливу. Суб'єктом рухів  є завжди якимось чином знедолена  група, клас, соціальний прошарок, нація, професія тощо. Тому він суперечливо  поєднує в собі протест і ствердження. Чим вужчою є соціальна основа руху, тим більше протест переважає  над ствердженням. І навпаки: значні соціальні рухи є носіями насамперед конструктивної утопії. На пропагандистській  фазі рух користується звичайно значною, але не чітко оформленою, підтримкою. Тому його вплив більш широкий, аніж глибокий. Він діє на світогляд  і колективну психіку, а не на мотивації та реальні дії. З часом ця підтримка отримує організаційне оформлення: рух перетворюється в партію, спілку чи іншу соціальну організацію. Але при цьому розпочинається внутрішній розпад руху, особливо він посилюється у випадку перетворення ціннісних орієнтацій руху в офіційну ідеологію, приходу партії до державної влади та ін.