Теорія розвитку сіспільства Герберта Спенсера

У реформах він вбачає фальсифікацію  розвитку, обмеження вирішення дійсних  проблем. Реформи заганяють їх в  середину, обтяжуючи цим перебіг  соціальних хвороб. Отже, вони не прискорюють, а уповільнюють історичний поступ. І в цьому значенні реформи  стають на шляху справжнього –  революційного – подолання соціальних суперечностей і незгод. При уважному аналізі в суспільстві можна віднайти факти і дії, які одночасно підтверджують обидві концепції. Можна також привести для прикладу окремі конкретні суспільства, де переважають тенденції, описані функціоналізмом; або тенденції, описані марксизмом. Функціоналізм можна розглядати як соціологічну теорію, яка найповніше відповідає соціокультурній ситуації процвітаючої країни. Чим більше вона наближається до такого рівня, тим продуктивнішим буде застосування методології функціоналізму. Типовими для такої соціальної ситуації є такі риси. Перш за все має місце інтенсивний економічний розвиток. Така господарська система не лише динамічна, але й саморегулятивна, самоврядувальна. Отже, основна проблема суспільства, а значить, і соціології, полягає в необхідності перманентної адаптації до економічних зрушень: технологічної перебудови, змін у ринку праці та споживання, професійної мобільності, нових видів товарів і послуг і т. д. Це є приклад демократичного суспільства з досить розвиненими механізмами меритократії (еквівалентної винагороди за внеском і заслугами), з розгалуженою системою освіти і культури, які є домінуючими інструментами соціальної селекції і просування. В основі останніх лежать компетентність, дисципліна і загальна культура. Таке суспільство ефективно контролює розподіл праці та її продуктів, а також державні дії та політичний процес у цілому.[3]

У ньому діє відносно справедливе  право, незалежне судочинство і  розгалужена мережа культурних комунікацій, особливо засобів масової інформації. Можна віднайти і такі суспільства, де доцільна марксистська методологія. Для них характерне значне зубожіння  основної маси населення, класова дихотомія, відносно репресивна держава, соціальні  антагонізми, пауперизація і маргіналізація виробників, колективний егоїзм правлячих  кіл; накладання економічних, політичних і культурно-ідеологічних розбіжностей, переваг чи обмежень.

3.3Принципи матеріалістичного вчення  про суспільство Карла Маркса  і Фрідріха Енгельса

Своєрідний синтез класичного і неокласичного типу науковості в області соціології являє собою  матеріалістичне вчення про суспільство  К. Маркса, Ф. Енгельса та їх послідовників. При створенні цього вчення К. Маркс та Ф. Енгельс виходили з  натуралістичних установок позитивізму, потребуючих розглядати соціальні  явища як факти та будувати суспільствознавство  за зразком природничих наук, з  характерним для них причинно-наслідковим  поясненням фактів. Предметом соціології в марксизмі, як відмічалося вище, є вивчення суспільства, основних закономірностей  його розвитку, а також основних соціальних груп та інституцій. Які  ж найбільш важливі принципи матеріалістичного  вчення про суспільство?

1) Одним із найважливіших  принципів історичного матеріалізму  є визнання закономірності суспільного  розвитку. Ф. Енгельс, виступаючи  на похоронах К. Маркса, серед  видатних його досягнень відмітив: «Неначе як Дарвін відкрив  закон розвитку органічного світу,  Маркс відкрив закон розвитку  людської історії». Визнання закономірності  означає визнання дії в суспільстві  загальних, стійких, повторювальних, суттєвих зв’язків та відносин  між процесами та явищами.[5]

2) Визнання закономірності  в матеріалістичній концепції  історії тісно пов'язане із  принципом детермінізму, тобто визнанням  існування причинно-наслідкових  зв'язків і залежностей. К. Маркс  і Ф. Енгельс вважали за необхідне  із усього різноманіття природних  структур, зв'язків і відносин  виділити головні, визначальні.  Таким, на їхню думку, є спосіб  виробництва матеріальних благ, що складається із продуктивних  сил і виробничих відносин. Визнання  причинної обумовленості, що визначає  вплив на громадське життя  способу виробництва, є іншим  найважливішим положенням марксистського  вчення про суспільство. У роботі "До критики політичної економії" К. Маркс писав: "Виробництво  безпосередньо матеріальних засобів  для життя й тим самим кожний  щабель економіки народу й епохи утворює основу, з якої розвиваються державні установи, правові погляди, мистецтво й навіть релігійні бачення людей, з яких вони мають бути пояснені, а не навпаки, як це робилося дотепер ".

3) Третім важливим принципом  матеріалістичного вчення про  суспільство є твердження про  його поступальний прогресивний  розвиток. Принцип прогресу реалізується  в марксизмі через вчення про  суспільно-економічні формації як  основні структури суспільного  життя. Суспільно-економічна формація, за визначенням К. Маркса, являє  собою "суспільство, що перебуває  на певному ступені історичного  розвитку, суспільство зі своєрідним  відмінним від інших характером". Поняття "формація" К. Маркс  запозичив із сучасного йому  природознавства. Цим поняттям  у геології, географії, біології  позначалися певні структури,  зв'язані єдністю умов утворення,  подібністю складу, взаємозалежністю  елементів. У марксистському вченні  про суспільство всі ці ознаки  відносяться до соціального організму,  утвореного на основі подібних  закономірностей, з єдиною економічною  й політичною структурою. Основу  економічної формації становить  той або інший спосіб виробництва,  який характеризується певним  рівнем і характером розвитку  виробничих сил і відповідними  до цього рівнем й характером  виробничими відносин. Сукупність  виробничих відносин утворює  основу суспільства, його базис,  над яким надбудовуються державні, правові, політичні відносини  й установи, яким, у свою чергу,  відповідають певні форми суспільної  свідомості.[7]

К. Маркс і Ф. Енгельс  уявляли розвиток суспільства як поступальний процес, що характеризується послідовним переходом від нижчих суспільно-економічних формацій до вищих: від первіснообщинної до рабовласницької, потім до феодальної, капіталістичної  й комуністичної. В. І. Ленін, оцінюючи значення цього вчення для суспільствознавства, писав: "Хаос і свавілля, що панували дотепер у поглядах на історію  й політику, змінилися неймовірно цілісною й впорядкованою науковою теорією, що показує, як з одного ладу життя розвивається внаслідок зростання  продуктивних сил інший, більш високий". Оскільки в марксизмі мова йде  про неминучість руху суспільства  по цих щаблях розвитку до вищої формації, критики марксизму вказують на наявність у ньому релігійно-філософської концепції провіденціалізму - тобто вчення про наперед визначеність розвитку людства. Вказується також на труднощі поєднання цієї схеми з реальною історією, у тому числі й з відмовою, що відбувається в цей час, народів від "побудови комунізму".

4) Застосування в аналізі  суспільства загальнонаукового  критерію закономірності й причинної  обумовленості розвитку погоджується  в марксизмі з визнанням своєрідності  розвитку суспільних процесів. Це  пов'язання знайшло своє яскраве  відображення в концепції розвитку  суспільства як природно-історичного  процесу. Природньоісторичний процес  настільки ж закономірний, необхідний  і об'єктивний, як і природні  процеси. Він не тільки залежить  від волі й свідомості людей,  але й визначає їхню волю  й свідомість. Але в той же  час, на відміну від процесів  природи, де діють сліпі й  стихійні сили,природно-історичний  процес являє собою результат  діяльності людей. У суспільстві  ніщо не відбувається інакше, як проходячи через свідомість  людей. У зв'язку із цим у  марксистській соціології велика  увага приділяється вивченню  діалектики об'єктивної закономірності  й свідомої діяльності людей.[9]

5) Усе вищевикладене показує,  що марксистська соціологія перебуває  в руслі традиційного типу  науковості й націлена на визнання  об'єктивності наукових знань  про суспільство, але в ній  існує й протилежна тенденція,  яка орієнтується на те, що  в Г. Зіммеля й у М. Вебера  називається принципом віднесення  до цінності, тобто узгодження  емпіричних даних і теоретичних  висновків "з історичним інтересом  епохи", під яким розумілися  винятково інтереси пролетаріату. Цей підхід трансформувався у  В. І. Леніна в принцип партійності.  Згідно із цим принципом соціологічне  дослідження, будь-якої теорія  громадського життя несе на  собі відбиток соціально-класових  позицій її авторів. Пропонувалася  така логіка міркувань: учений- суспільствознавець діє в певних  умовах і не може бути вільним  від них. Ці умови накладають  відповідний відбиток на його  дослідження.Учений- суспільствознавець  належить до певної соціально-класової  групи, і він не може ігнорувати  соціально-класові інтереси. У звичайних випадках (найчастіше , коли він дотримується консервативних переконань) він відбиває інтереси того класу, до якого сам належить. В інших випадках (коли розбудовує революційні концепції) він залишає позиції свого класу й виражає класові інтереси передових суспільних сил. Оскільки вчені- суспільствознавці, що стояли на марксистських позиціях, заявили про те, що вони відбивають інтереси пролетаріату, робітничого класу, то, природньо, виникало питання, чи не суперечить їм така "ангажированість" проголошеному ними ж принципу об'єктивності. У роботах марксистів це протиріччя дозволялося за такою схемою: оскільки пролетаріат є передовим, прогресивним класом, то він виражає запити й інтереси всього людства (пролетарське збігається із загальнолюдським), а, отже, він зацікавлений в об'єктивному аналізі суспільних процесів. А це означає, що у вченні марксизму про суспільство партійність збігається з об'єктивністю. Однак дослідники відзначають, що в результаті реалізації принципу партійності наукові дослідження про суспільство були вкрай ідеологізовані. Вони носили однобічний, необ'єктивний характер. Результати й висновки цих досліджень попадали в залежність від інтересів правлячої в країнах "реального соціалізму" політичної еліти, "партійної верхівки".

Висновок

Соціальний розвиток передбачає структурну перебудову суспільства, зміну  його соціетального типу. Він передбачає перетворення соціальних відносин, у  т. ч. відносин власності, соціогрупової  структури, характеру і способу  функціонування соціальних організацій, інституційного порядку суспільства. Соціальний розвиток є історичною еволюцією  соціальної системи або конкретного  суспільства від більш простих  до більш складних форм його організації.

Соціальний розвиток є  предметом дослідження соціальної філософії та ряду інших соціальних, економічних і гуманітарних наук. Його можна розглядати як комплексну міждисциплінарну проблему. Соціологія досліджує його в межах своїх  ідейно-теоретичних можливостей  в контексті власного визначення суспільства як об’єкта аналізу. Передусім її цікавить момент історичного  розриву, перервності історичного  процесу, пов’язана з цим певна  соціальна дезорганізація і можливість виходу із неї шляхом стихійних чи організованих соціальних дій. Різні  історичні типи соціології акцентують свою увагу на дещо різних аспектах даної проблеми. До передумов розвитку відносяться географічне середовище, народонаселення і матеріальне  виробництво. Географічне середовище – це сукупність природних засад  існування як суспільства взагалі, так і певного конкретного  суспільства. Це земля (земна кора), рослинний і тваринний світ, корисні  копалини, водні ресурси, родючість  ґрунту, клімат і т. д. Народонаселення  – обсяг і густота населення  на певній території, швидкість, інтенсивність  і масштаб репродуктивного процесу. Матеріальне виробництво – соціально  організований процес, завдяки якому  відбувається перетворення зовнішньої природи в об’єкт суспільного  споживання. Воно включає власне виробництво, обмін, розподіл і споживання.

Список використаної літератури

1. Волович В. І., Головченко Г. Т. Соціологія. — Х.: Видавничий будинок "Фактор", 2006. — 767 с.
2. Гавриленко И.Н. Исторический акционализм // Константы: альманах социальных исследований. – 1999. – № 2.
3. Гавриленко І.М., Мельник П.В., Недюха М.П. Соціальний розвиток: Навчальний посібник. – Київ, 2001. – 484 с.
4. Городяненко В. Г., Гілюн О. В., Демічева А. В., Легеза С. В., Липовська Н. А. Соціологія. — К.: Видавничий центр "Академія", 2005. — 560 с.
5. Жоль К. К. Соціологія. — К.: Либідь, 2005. — 440 с.
6. Захарченко М.В., Погорілий О.І. Історія соціології (від античності до початку XX ст.) — К.: 1993.
7. Лукашевич М. П., Туленков М. В. Соціологія: Загальний курс: Підруч. — К.: Каравела, 2006. — 407 с.
8. Михеев В.И., Зайцева М.И. Проблема социальных изменений ХХ века. – М.: Наука, 1987.
9. Погорілий О.І. Соціологічна думка XX століття: Навч.посібник. – К.: Либідь, 1996. – 224с.
10. Радугин А.А., Радугин Р.А. Социология: Курс лекций. — М.: 1995.
11. Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології.. — К.: 1992.
12. Сірий Є. В. Соціологія: загальна теорія, історія розвитку, спеціальні та галузеві теорії. — К.: Атіка, 2004. — 480 с.
13. Социология: Наука об обществе. — Харьков: 1996.
14. Социология: Учебное пособие. — М.: 1995.
15. Соціологія / І. Д. Єрьоміна. — Суми: Довкілля, 2005. — 284 с.
16. Соціологія: Конспект лекцій для студентів гуманітарних вузів. - К.: 1992.
17. Соціологія: короткий енциклопедичний словник / За ред. Воловича В.І. – К.: Укр. центр духовної культури, 1998. – 736с.
18. Соціологія: Матеріали до лекційного курсу (Піча В., Семашко О., Черниш Н.) - К.: 1996.