Теорія розвитку сіспільства Герберта Спенсера

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………….3

Розділ1. Теорії соціального  розвитку………………………………………………4

1.1 Поняття соціального розвитку і його передумови ……………………………4

1.2. Типи суспільства та шляхи його розвитку…………………………………….5

1.3.Соціальний розвиток  в контексті акціоналізму………………………………10

Розділ2.Теорія розвитку сіспільства  Герберта Спенсера………………………..18

2.1.Г.Спенсер як один із засновників  соціології як науки, особливості  його концепції……………………………………………………………………………18

2.2. Системні принципи розвитку  суспільства за Г.Спенсером…………………19

2.3. Соціальна політика у вченні  Г.Спенсера…………………………………….26

Розділ3. Теорія розвитку суспільства  в роботах К.Маркса……………………...27

3.1. Соціологічні погляди Карла Маркса…………………………………………27

3.2 Вчення  про закони розвитку суспільства…………………………………….28

3.3Принципи  матеріалістичного вчення про  суспільство Карла Маркса ……..33

Висновок……………………………………………………………………………37

Список використаної літератури………………………………………………….38

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Загальний зміст категорії  «розвиток» – незворотна, спрямована, закономірна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів, тоді як звичайні зміни характеризуються зворотністю, циклічністю, відтворюваністю. Часто  зміни бувають випадковими, безсистемними, поодинокими, що свідчить про відсутність  закономірності. Якщо зміни не мають  спрямованого характеру, то це показник відсутності попередньо накопичених  передумов. Тому такі процеси позбавлені внутрішнього взаємозв’язку, властивого саме розвиткові. Отже, під розвитком  розуміється процес виникнення нового стану об’єкта, якісного перетворення його будови чи структури. Іноді під  розвитком розуміють якісну зміну  основи існування об’єкта – перетворення світоглядної основи свідомості (Г. Гегель, І. Кант) або способу виробництва (К. Маркс). Сутнісною ознакою розвитку є час. Залежно від інтерпретації  часу розуміється й поняття розвитку. Античні мислителі тлумачили  час як циклічний процес, тому й  розвиток постає у них як вічний кругообіг, де вихідна і кінцева  точки збігаються. Християнський  світогляд стверджував ідею лінійного  спрямування часу, тому історія подається  ним як рух від вихідного начала до кінцевої мети. Вперше завершену  всебічну концепцію розвитку запропонував Гегель.

Його теорія поєднує античну  ідею циклічності і християнську ідею лінійної спрямованості часу. Розвиток тут розуміється як повернення до висхідної точки, але не буквальне  її повторення, а з набуттям відповідного позитивного досвіду. Марксизм, що вважає себе теоретичним спадкоємцем гегелівської діалектики, розуміє розвиток як універсальну властивість матерії і водночас як визначальний принцип її пояснення. Джерелом розвитку утверджується боротьба протилежних начал, яка модифікується  стосовно форм існування матерії (у  суспільстві – це класова боротьба); механізм розвитку вбачається у кількісних і якісних змінах, а напрям –  у подвійному запереченні.

Об’єктом роботи є теорія розвитку суспільства в роботах Г.Спенсера і К.Маркса.

Предмет роботи вчення Г.Спенсера і К.Маркса про розвиток суспільства.

 

Розділ1. Теорії соціального  розвитку

1. 1Поняття соціального розвитку і його передумови

 

 Щодо суспільства,  категорія розвитку конкретизується  у понятті “історичний прогрес”, однак соціологи розуміли його  по-різному. На думку О. Конта  (“Курс позитивної філософії”), поступ – це постійне гармонійне  вдосконалення різних сторін  людської природи відповідно  до законів еволюції. Маркс і  марксизм у цілому розглядають  прогрес як поступальну зміну  суспільно-економічних формацій  у результаті соціальних революцій.  Токвіль вбачає в історичному  процесі вдале поєднання соціальної  рівності і політичної демократії, що запобігає переродженню соціальної  рівності у політичну деспотію. Для Дюркгейма прогрес полягає  у зростанні рівня соціальної  злагоди. Тьонніс, Зіммель і  фон Візе розуміють його як  двобічний процес соціальної  диференціації та інтеграції, їх  узгодженість, органічний взаємозв’язок.  Наприкінці XIX – початку XX ст. ряд  соціологів (Гумплович, Тард, Бугле)  вважали, що історичний прогрес  полягає у зростанні економії  та збереженні сил, тобто у  підвищенні ефективності соціальних  дій. Деякі інші мислителі (Уорд, Михайловський) пов’язували соціальний  прогрес із збільшенням людського  щастя або зменшенням страждань.  М. Ковалевський і С. Бугле  прагнули поєднати різні ознаки. За критерій прогресу вони  брали зростання солідарності, соціабельності  та рівності. Де-Роберті вважав, що  в основі прогресу лежить нагромадження  знань та їх практичного застосування. П. Сорокін ідею прогресу тлумачив  як об’єктивне удосконалення  всіх сторін суспільного буття  і відповідно – зростання суб’єктивного  задоволення людини своїм існуванням. [1]

 У сучасній соціології  проблематика дещо втрачає колишню  загостреність. Мікросоціологічні  концепції (інтеракціонізм, теорія  обміну, феноменологія) взагалі уникають  її. Довгий час і структурний  функціоналізм ігнорував проблему  прогресу і звернувся до неї  лише у відповідь на гостру  критику власних методологічних засад представниками інших напрямів, насамперед, конфліктуалізму, та й то переважно для того, щоб показати широкі евристичні можливості своєї методології.

 Пересторога і деяке  упередження з боку переважної  більшості соціологів до проблеми  розвитку зрозуміла: у її постановці  і у способах її розв’язання  присутній сильний філософський  акцент, що потенційно утримує  будь-які можливості для підміни  позитивного, емпіричного чи експериментально  верифікованого знання умоглядними  і спекулятивними міркуваннями  універсалістського характеру. Проте  цілком ігнорувати її недоцільно. Історичний досвід свідчить, що  в різні історичні періоди  мали місце якісні зрушення  у характері суспільних відносин, у соціальній структурі, інституційних,  соціальних процесах. У результаті  порушувалася безперервність еволюційного  ланцюга, утворювалися якісно  нові соціальні порядки. Такі  моменти супроводжувалися особливим  напруженням, гостротою і невизначеністю  соціальної ситуації, кризами і  катастрофами. Соціологія не може  уникнути розгляду таких історичних  трансформацій; вона повинна запропонувати  своє тлумачення розв’язання  цієї складної проблеми.

 У суто соціологічному  контексті на особливу увагу  заслуговує розгляд чинників  і механізмів розвитку. Саме на  цьому й буде зосереджено подальший  виклад проблеми. Під розвитком  у загальному його значенні  ми розуміємо всю сукупність  економічних, соціальних, політичних  і духовних процесів, наслідком  яких є якісні перетворення  в суспільстві. У вузькому значенні  – це, насамперед, принципові зміни  в соціальній сфері: суспільних  відносинах, соціальній структурі,  інституціях і процесах. Тобто  – це якісні перетворення, що  ведуть до зміни даного типу  суспільства, основ соціального  порядку і соціальної системи  в цілому.

 

 

 

 

1.2. Типи суспільства та шляхи його розвитку

Суспільство постійно змінюється і розвивається. У межах тієї самої  країни в різні історичні періоди  утворюються неоднакові типи суспільств. Існує кілька типологій за відповідною визначальною ознакою.

Так, за кількістю рівнів управління й мірою диференціації  суспільства поділяються на:

прості, де немає керівників і підлеглих, бідних і багатих (такі первісні племена трапляються подекуди й нині);

складні, де існують кілька рівнів управління і соціальних прошарків.

Поштовхом до появи складних суспільств було зародження такого соціального  інституту, як держава.

За способом здобування засобів  до існування розрізняють:

суспільство первинних мисливців  і збирачів, що проіснувало кількасот  тисяч років;

аграрне (традиційне) суспільство, з яким зв’язують зародження держави, класів, появу міст, писемності тощо;

індустріальні та постіндустріальні  суспільства. Термін «постіндустріальне суспільство» запроваджений американським  соціологом Д. Беллом.

На думку багатьох фахівців постіндустріальні суспільства (в  них переважає не промисловість, а інформатика і сфера обслуговування) прийшли на зміну індустріальним у найрозвинутіших країнах (США, Японія) ще в 70-ті рр. XX ст.[2]

За радянських часів науковою вважалася тільки типологія, запропонована  в середині XIX ст. К. Марксом. Основою  цієї типології є два критерії: спосіб виробництва і форма власності. Згідно з нею суспільства з  різними культурою, політичним устроєм, способом і рівнем життя населення, але об’єднані цими двома ознаками, становлять одну суспільно-економічну формацію. За К. Марксом людство у  своєму історичному розвитку пройшло  такі формації: первісну; рабовласницьку; феодальну; капіталістичну. У майбутньому капіталістичну формацію мала замінити комуністична.

Сучасна соціологія використовує синтетичну модель типології, запропоновану  Д. Беллом. Об’єднуючи всі існуючі  типології, він поділив усесвітню  історію на три стадії:

доіндустріальну;

індустріальну;

постіндустріальну.

Зміна однієї стадії іншою  супроводжується зміною форм власності, способу виробництва, технологій, соціальних інститутів, політичного режиму, способу  життя, культури, кількості населення, соціальної структури суспільства.

У доіндустріальному суспільстві, яке ще називають традиційним, визначальним чинником розвитку було сільське господарство, а головними інститутами —  церква та армія. В індустріальному  суспільстві — промисловість  з корпораціями і фірмами на чолі, а в постіндустріальному —  інформація, теоретичні знання з вищою  школою як місцем формування і зосередження цих знань.[3]

З переходом від індустріального  до постіндустріального суспільства  економічна сфера (виробництво товарів) перетворюється на обслуговуючу, а  це означає, що сфера послуг починає  домінувати. Власність як критерій соціальної нерівності втрачає свою значущість, вирішальним стає рівень освіти і знань. Відбуваються зміни  в соціальній структурі, де класові  відмінності поступаються місцем професійним.

Досліджуючи різні моделі суспільного устрою, український  філософ Ю. Павленко доходить висновку, що нині, на межі II і III тисячоліть, людство  переживає одну з найсуттєвіших  у своїй історії трансформацій  — глобалізацію, перетворившись на єдину (глобальну) функціональну систему. Центральне місце в ній посідає  Захід на чолі зі США.

Захід у межах цієї системи  розвинув неймовірні для попередніх епох продуктивні сили, створив усесвітню  фінансову систему і всесвітнє  інформаційне поле. Інформаційна гегемонія  сьогодні починає відігравати визначальну  роль: домінуючи над виробничою і  фінансовою сферами, інформаційна сфера  визначає їх характер. Тому новий тип  суспільства, який нині утверджується, називають інформаційним.

Досліджуючи еволюцію суспільства  й порівнюючи різні її стадії, соціологи  виявили низку закономірностей  і тенденцій.

Основними з них є дві:

кожна наступна стадія (формація) є в кілька разів коротшою від  попередньої — капіталістична від  феодальної, феодальна від рабовласницької, рабовласницька від первісної. Найтривалішою  була первісна формація, яка проіснувала  кількасот тисяч років;

різні народи і нації, навіть у межах однієї держави, розвиваються з неоднаковою швидкістю; скажімо, у США є райони, в яких зберігся доіндустріальний устрій життя (наприклад, індіанські резервації).

Суспільство постійно змінюється. Історичні зміни з позитивними  наслідками є прогресом, з негативними  — регресом. Соціальний прогрес  — це узагальнююче поняття, складовими якого є економічний, технічний  і культурний поступальний розвиток суспільства. Щодо визначення чинників суспільного розвитку соціологи  не мають спільної думки. Дехто вважає, що визначальними є екзогенні (зовнішні) чинники. Так, представники географічної школи стверджують, що суспільний розвиток залежить насамперед від географічних умов — клімату, ландшафту, ґрунту, природних багатств тощо.[4]

Інші соціологи (їх більшість) причини поступального розвитку суспільства шукають серед ендогенних (внутрішніх) чинників у самому суспільстві. Деякі з учених уважають, що такими причинами є соціальні суперечності (конфлікти) — це так звана конфліктологічна парадигма.