Теорія розвитку сіспільства Герберта Спенсера

    Військове суспільство  підкоряє внутрішню організацію  цілям боротьби  за виживання  або  агресії.  Класичним  прикладом  такого  суспільства  Спенсер вважав  Спарту.   Для   військового   суспільства   характерне   домінування колективних  цілей  над  індивідуальними,  тверда  організація   й   система примуса,  ієрархічний  структура  керування,  панування  військової   касти, спадкування влади, високий рівень  згуртованості,  дисципліни,  релігійність свідомості  й  ін.  Військові  інститути  поширюють  вплив  на   всі   сфери громадського   життя,   заохочують   виховання   патріотизму,    лояльності, конформізму, готовності до самопожертви. Воєнізовані  суспільства  створюють ефективно функціонуючу систему, що, однак, мало пристосована  до  соціальних змін. Такі суспільства консервативні, і в  цьому  головна  причина  загибелі могутніх мілітаристських держав й імперій.[2]

    Промислове суспільство  характеризується протилежними  ознаками.  Реально такі суспільства тільки починають формуватися (Англія  й  ін.),  але  багато їхніх рис можна пророчити. Спенсер малює  картини  майбутнього  промислового суспільства,  що  вражає   глибиною   наукового   передбачення.   У   новому суспільстві   керування   децентралізовано   й   будується   на    принципах самоорганізації  й  самоврядування,   широке   поширення   одержують   різні неформальні  об'єднання,  підпорядкування   індивіда   державі   заміняється охороною прав людину, позитивне керування поступається  місцем  негативному( за  принципом  «Усе,  що  не  заборонено,  дозволене»),  єдність   ідеології зміниться  плюралізмом,  винагороджуватися  буде   не   посада,   а   праця, суспільства   стануть   відкритими   для    міжнародного    співробітництва, сприйнятливим  до  інновацій,  станове  право  зміниться  цивільним,   сфера суспільного контролю буде обмежено, а область приватного життя  стане  ширше й ін.

    Тут боротьба за існування  представляється головним чином   як промислова конкуренція,  де  перемагає   “найсильніший”   у   відносинах   ретельності, здатностей і т.п., тобто в  області  інтелектуальних  і  моральних  якостей. Такого роду боротьба є благом  для  всього  суспільства,  а  не  тільки  для переможця, тому що в результаті росте  інтелектуальний  і  моральний  рівень суспільства в цілому, обсяг суспільного багатства. І навпаки,  альтернативою такого природного добору  є  виживання  й  процвітання  «найслабших»,  тобто людей з нижчими інтелектуально-моральними якостями, що  веде  до  деградації всього суспільства.

    Спенсер   був   супротивником   «обов'язкової   добродійності»,   тобто державного  примусового  перерозподілу  соціальних   благ.   Але   він   був прихильником   добродійності,   як   частки   справи,   завдання   якого   - «зм'якшувати,  оскільки  це  сумісно  з  іншими   цілями,   несправедливість природи». Він був  критиком  соціалізму,  що  представляє  собою  «заохочення гірших за рахунок кращих» і провідного до росту бюрократичного  апарата,  що відає розподілом і перерозподілом. Усяке втручання в  природний  хід  подій, тим більше соціальне  планування,  на  думку  Спенсера,  приводить  лише  до біологічного виродження. Критикував він і  колоніальну  експансія,  оскільки вона  веде  до  посилення  державної  бюрократії.  У  той  же  час  він  був прихильником рівності, що розуміється як рівна  воля  індивідів  і  рівність перед законом. Він  був  супротивником  втручання  держави  в  економічне  й приватне життя, уважаючи уряд неминучим злом». Але разом з тим  він  доводив посилення  значення  управлінських  функцій  у   сучасному   суспільстві   й першорядній ролі держави в захисті прав його громадян.[4]

    Сукупність факторів  еволюції Спенсер ділить на  «первинні» й «вторинні». До  першого  відносить  фактори  географічного  середовища,   біологічну   й психічну конституцію індивіда. До других -  те,  що  Гегель  назвав  «другою природою». Хоча дія звичних факторів зберігається  протягом  всієї  еволюції суспільства, у ході її просування зростає й  стає  вирішальна  роль  «другої природи», тобто культури.  До  первинного  (природним)  властивостям  людини  додаються якості, пов'язані з участю в суспільному житті.  Однак  ця  плідна ідея не одержала розвитку,  тому  що  суперечила  антиісторичним  установкам еволюціонізму, відповідно до яких історії як такий не  існує  взагалі,  а  є лише логіка вічних законів еволюції, що не допускає вольового втручання.

2.3. Соціальна політика  у вченні Г.Спенсера

Продовженням соціологічного вчення Спенсера виступають його погляди на соціальну політику. На відміну від Конта, який вважає за доцільне реформування суспільства за допомогою централізованої держави, Спенсер підкреслює, що суспільство повинно бути вільним від втручання урядів і реформаторів. Є лише логіка вічних законів еволюції, яка заперечує і не допускає вольове втручання будьяких соціальних інститутів чи окремої людини.

Це витікає з його доктрини виживання  найбільш пристосованих до соціального  оточення людей, про природній відбір. Ті, які не пристосуються, знаходяться  на шляху до вимирання; виживуть лише ті, чий інтелект переважає інтелект інших. Тому уряд і держава не повинні  потурати непристосованим, розробляючи  соціальну політику захисту і  допомоги хворим, бідним, безробітним  і старим. Природній відбір для  Спенсера є стимулом суспільного  прогресу.[6]

Аналогічно Спенсер розглядає  і людину; вона для нього є тільки часткою природи, а її природним  станом — агресивність. Людина з  давніх давен — дикун і напівтварина, асоціальна істота.

 Лише в процесі еволюції  відбувається її соціалізація (тобто  становлення особистості, засвоєння  цінностей, норм, установок, взірців  поведінки, притаманних даному  суспільству) за допомогою соціальних  інститутів.

Розділ3. Теорія розвитку суспільства  в роботах К.Маркса

3.1. Соціологічні погляди Карла Маркса

Карл Маркс (1818-1883 рр.) –  визнаний учений, засновник конфліктної  парадигми в соціології. Разом  зі своїм однодумцем і соратником Ф. Енгельсом (1820-1895) він фактично здійснив розрив із теоретично спрямованими вченнями про суспільство, що існували до них, та запропонував людству новий ліворадикальний  проект перебудови сучасного йому суспільства. Карл Маркс написав велику кількість  робіт (деякі у співавторстві  з Ф. Енгельсом), де в той чи інший  спосіб розроблялася соціологічна проблематика. До них належать: «18 брюмера Луї  Бонапарта», «Класова боротьба у Німеччині», «Громадянська війна у Франції», «Критика Готської програми», «Капітал». У цих та інших роботах К. Маркс  широко використовував емпіричні соціологічні дослідження. Так, вивчаючи положення  мозельських селян у 40-ві рр. ХІХ  ст., він звертався до аналізу  офіційних документів, листів, результатів  опитувань тощо.

Карл Маркс не застосовував назви «соціологія», хоча деякі його твори можуть бути взірцем соціологічного мислення. Це пояснюється, насамперед, тим, що власне термін, яким позначали  назву нової науки, ще міцно не увійшов у науковий обіг, а також  тим, що між К. Марксом і його непримиренним  опонентом О. Контом існували політичні, ідеологічні та міжособистісні розбіжності.[8]

Критикуючи О. Конта, К. Маркс  справедливо підкреслював, що необхідність емпіричного, достовірного, конкретного  знання про суспільство не повинна  принижувати значення теоретичного пізнання. На жаль, на практиці поєднання  двох підходів – позитивістського та марксистського – не відбулося  й кожен із них розвивався самостійно як специфічна, окрема культура світосприйняття  та світорозуміння. Однак, саме поєднання  цих двох підходів – емпіричного  та теоретичного – мало б позитивний ефект, слугуючи досягненню істини у  вивченні суспільства. Якщо для Конта  і Дюркгейма головне – стабілізація суспільства, то для Маркса – його знищення та заміна новим більш справедливим. Вважається, що вся світова соціологія виникла та сформувалася ніби як реакція на марксизм, як прагнення засобами теорії спростувати його. Насправді, Маркс був прибічником революційного шляху зміни суспільства, всі інші соціологи – реформістського. Маркс – основоположник теорії конфлікту, він визначав протиріччя й конфлікти як важливий фактор соціальних змін, як рушійну силу історії.

3.2 Вчення про закони розвитку  суспільства

Марксистська теорія. Особливе місце в теорії соціального конфлікту  займають роботи Карла Маркса (1818-1883), відкриття яким матеріалістичного  розуміння історії дало можливість по-новому глянути на розвиток соціальних відносин. За К. Марксом, у суспільстві  люди вступають один з одним у  необхідні соціальні відносини, які не залежать від їхньої волі і свідомості. Це головна умова  формування соціальної субстанції, суспільства. Його розвиток здійснюється відповідно до діалектичного закону єдності  і боротьби протилежностей, які у  цьому суспільстві представлені великими соціальними групами чи класами. Основна проблема в їхніх  відносинах — система розподілу  ресурсів. З огляду на це, формулюються основні тези концепції конфлікту.[10]

    1. Чим більш нерівномірно розподіляються в системі дефіцитні ресурси, тим глибший конфлікт між пануючими і підлеглими класами.

    2. Чим глибше підлеглі класи почнуть усвідомлювати свої реальні інтереси, тим більш ймовірні їхні сумніви в законності існуючої форми розподілу ресурсів.

    3. Чим більше підлеглі класи усвідомлять свої інтереси та почнуть сумніватися в законності існуючого розподілу, тим більш ймовірно, що їм необхідно буде спільно вступити у відкритий конфлікт із панівними класами.

    4. Чим вища ідеологічна уніфікація членів підлеглих класів, тим більше розвинута їхня структура політичного керівництва, тим сильніша поляризація конфронтуючих класів.

    5. Чим сильніша поляризація пануючих і пригноблених, тим більш насильницьким буде конфлікт.

   6. Чим більш насильницьким  є конфлікт, тим більше структурних  змін системи він викликає  і тим більший перерозподіл  відсутніх ресурсів у результаті  відбудеться.

    Дослідники спадщини К. Маркса звернули увагу на те, що класовий конфлікт розглядався ним без теоретичного аналізу його різноманітних поведінкових форм. Звертається увага на абсолютизацію ролі економічних відносин у виникненні соціального конфлікту. Маркс вважав, що кожна з конфліктуючих сторін має лише одну мету — прагнення до розпорядження дефіцитними ресурсами, що було спростовано соціальною практикою. Незважаючи на це теорія Маркса одержала широке поширення.

Вчення Маркса про закони розвитку суспільства, тобто  про соціальну динаміку, органічно  взаємопов’язане із вченням про  закони його функціонування. Розвиток продуктивних сил відбувається поступово, тобто еволюційно, тоді як виробничі  відносини, до яких, зокрема, належать відносини власності і які  зв'язані з усією соціальною структурою суспільства взагалі, здатні лише до стрибкоподібних, революційних змін.[12]

В підсумку, на певному етапі  свого розвитку, продуктивні сили переростають виробничі відносини, які, тим самим, перетворюються в  їхні окови. Інакше кажучи, характер організації  економічної взаємодії в масштабах  усього суспільства є невідповідним, що досягли вже більш високого рівня розвитку, продуктивним силам. Це проявляється, зокрема, у розвитку кризових явищ в економічному житті. У результаті дії цих факторів наступає період соціальної революції, яка виявляється не політичною випадковістю, а проявом глибинної історичної закономірності. Згідно з Марксом, це універсальний механізм історичного  розвитку, що лежить в основі зміни  суспільно-економічних формацій. В  рамках цієї теорії історичний розвиток людства розглядається як прогресивний.

У марксизмі соціальна  система розглядається інакше, аніж у функціоналізмі: не як поліструктурна, а як біструктурна. Співвідношення між структурними елементами соціальної системи постають як дихотомічні (двополюсні): вона розколена навпіл – відносини  між протилежностями мають напружений, опозиційний, антагоністичний характер. Це буття і свідомість, базис і  надбудова, матеріальне і духовне. Кожен з опозиційних елементів  також розщеплений. У першу чергу  це стосується матеріального виробництва, яке постає суперечливою єдністю  продуктивних сил і виробничих відносин.

На суб’єктно-груповому  рівні це персоніфікується у класових антагоністах (рабів і рабовласників, феодалів і кріпаків, робітників і  буржуазії). Трудящі класи (суб’єкти фізичної праці) уособлюють у собі історичний зміст і рівень розвитку продуктивних сил; дозвільні класи (суб’єкти економічної  експлуатації, політичного гніту, розкішного споживання, культурно-ідеологічного  тиску і контролю) уособлюють історичний характер виробничих відносин. Незворотна, непримиренна і всебічна (економічна, політична та ідеологічна) боротьба класових антагоністів є одночасно  джерелом і механізмом соціального  розвитку. Усі інші класи і прошарки є проміжними, об’єктивне становище  змушує їх зайняти певне місце  у цій боротьбі на боці одного з  двох основних антагоністів. Функціоналізм  і марксизм є протилежними методологіями  соціологічного дослідження. Вже сам  по собі цей факт свідчить, що вони не можуть призвести до істини у повному  обсязі. Їх вихідні принципи, аксіоми, пропозиційні твердження, діагноз, прогноз, технологія пропонованих дій взаємно  заперечуються. Звідси – прямо протилежна інтерпретація передумов, джерел і  механізму розвитку. Структурний  функціоналізм відводить економіці  лише роль адаптатора суспільства до навколишнього середовища, передумови для наступної взаємної адаптації  всіх інших складових елементів  соціальної системи для підвищення її стійкості та опору дестабілізуючим  чинникам.[14]

Марксизм розглядає матеріальне  виробництво як необхідну і достатню передумову історичного прогресу. Далі він здійснюється фатально, автоматично, в силу об’єктивної логіки структурних перетворень. Функціоналізм з усіх видів соціальних змін віддає перевагу соціальній мобільності. Вона, з його точки зору, реалізує весь спектр соціосистемних, індивідуальних і колективних потреб. Здійснюючи циркуляцію певних людських мас у просторі соціальних структур, соціальна мобілізація запобігає тому, щоб довести соціальні зміни до якісних зрушень, хаосу і дезорганізації, зберігаючи в незмінному вигляді становий хребет соціальної системи. Іншими словами, соціальна мобільність вводить такі зміни, які не лише не розхитують, а зміцнюють існуючий порядок, знімаючи соціальну напругу і компенсуючи порушення структурно-функційної стійкості новою, ще більшою рівновагою.

Індивіди через соціальну  мобільність долають суперечність між особистою обдарованістю  і суспільним визначенням, домаганнями  і реальним становищем, стартовою  рівністю шансів і фінішною нерівністю зайнятих позицій, універсальними ціннісними орієнтаціями та індивідуальною мотивацією дій. Колективи через соціальну  мобільність не втрачають групову  згуртованість і солідарність, а  набувають нових рис консолідації, бо позбуваються випадкових членів. Марксизм же в соціальній мобільності вбачає лише обман, змушену поступку об’єктивним  обставинам. А в кінцевому рахунку  – новий засіб політичної маніпуляції. Прищеплюючи прагнення до індивідуального  соціального просування, панівні  класи жорстко контролюють шлях угору, відбираючи лише тих, хто здатний  до соціально-психологічної асиміляції на ґрунті їхньої ідеології. Методологічну  розбіжність найбільш яскраво видно  в інтерпретації механізму розвитку. Функціоналізм визнає лише реформи, відкидаючи революцію як негідний інструмент розв’язання суспільних суперечностей. Марксизм, навпаки, лише в революції  вбачає рушійну силу історичного  процесу.[16]