Організаційна структура та система управління католицької церкви

План.

1.   Католицька церква, її походження, особливості віровчення і культу

2.   Соціальна доктрина католицької церкви, ставлення до науки і культури

3.   Другий Ватиканський вселенський собор. Модернізм сучасного католицизму

4.   Організаційна структура та система управління католицької церкви

1. Католицька церква, її походження, особливості віровчення і культу

Католицизм (грецьк. katholikos - загальний, вселенський) - один із основних (поряд із православ'ям і протестантизмом) на­прямів у християнстві. Чисель­ність його прихильників переви­щує один мільярд чоловік. Най­більше католиків у країнах Ла­тинської Америки, Європи, Африки, Азії. У країнах Східної Європи католицизм поширений у Чехії, Словаччині, Польщі, Біло­русії, Литві, Україні. В органах державної влади України за­реєстровано близько 700 громад римо-католицької церкви.

Католицизм остаточно сформувався як віровчення і церковна організація після розколу церков у 1054 р. Процес її фор­мування тривав до 1204 р. і від­бувався в умовах гострої бороть­би між феодальними державами за сфери впливу. Він має низку особливостей у віровченні, культі й структурі релігій­ної організації. Віровчення католицизму ґрунтується на Священ­ному Письмі, переказі «Отців церкви», енцикліках і повчаннях римських пап, ухвалах Вселенських соборів. Право тлумачити Біблію у католицизмі визнається за віронавчальною владою церкви на чолі з Папою Римським. Одним із найважливіших віросповідних документів є «Сповідання католицької віри», прийняте Тридентським собо­ром (1545-1563).

Пізніше римська церква дістала змогу стати ідео­логічним центром з об'єднання роздрібнених держав і князівств феодальної Європи в єдину полі­тичну систему. Це посилило вплив церкви на політичне життя, зміц­нило її позиції, сприяло утвер­дженню зверхності влади папи римського над державною.

Характерними особливостями католицької церкви є:

а).  високий рівень централізації управління й організації ду­ховного життя. Такий централізм застерігає католицьку церкву від сепаратизму, забезпечує конфесійну монолітність;

б).  концентрація вищої церковної влади в руках римського первосвященика, якому присвоєно титул папи, тобто батька хрис­тиянської церкви. Це абсолютизм католицької церкви;

в).  претензія на зверхність влади папи римського над держав­ною владою (владою королів, імператорів, князів, президентів). Цим зумовлені намагання втручатися у внутрішні справи тих дер­жав, де панує католицизм;

г).  право папи доповнювати основи християнського віровчення новими догматами, обрядами та іншими культовими елементами. Це зумовлює динамічність релігійного життя католицької церк­ви, дає можливість пристосовувати її віровчення до конкретно історичних умов, істотно відрізняє від православ'я.

Основою віровчення католицької церкви є Біблія і свята спад­щина, яку становлять рішення 21 собору, повчання римських пап і так званих отців церкви (провідних богословів).

Стрижнем віровчення є християнський Символ віри, тобто визнання і поклоніння Святій трійці, Богоматері, святим, Ісусу Христу, дотримання семи християнських таїнств, здійснення лі­тургії.

Католицькі богослови, на відміну від православних, вва­жають за необхідне до основ віровчення вводити нові догмати. Першим відступом від загальноприйнятих у християнст­ві догматів було рішення Толедського собору у 589 p., який допов­нив Символ віри тим, що благодать Господня надходить не лише від Бога-отця, а й від Бога-сина (філіокве). Це було зроблено для того, щоб посилити релігійну значущість Ісуса Христа й укріпити авторитет папи римського у християнстві. На третьому Вселен­ському соборів 431 р. був прийнятий догмат, що діва Марія є Богородиця. Його визнають усі християнські течії. Потім Папа Пій IX у 1854 р. проголосив догмат про непорочне зачаття Богородиці. У 1950 р. Папа Пій XII ввів догмат про вознесіння діви Марії після смерті на небо. У 1964 р. Папа Павло VI проголосив Богородицю «матір'ю церкви». Всі ці доповнення були введені папськими енцикліками. Нововведення римських пап до християнських догматів не поділяють православні і про­тестанти.

Одним із основних є догмат про главенство папи римського в християнстві. Цей католицький догмат обґрунтовується тим, що папа є спадкоємцем апостола Петра, а останній був призначений заступником Ісуса Христа на землі і названий засновником церкви.

Важливе місце в католицизмі посідає догмат про пра­во церкви забирати у святих «надлишок добрих справ», нагромаджувати їх у себе (скарбничка добрих справ) і продавати тим людям, у яких не вистачає для спасіння власних добродійних вчинків. Квитанції про факт продажу як гарантія законності вчиненої операції видавались як папські гра­моти, що називались індульгенціями (від лат. indulgentia - милість, прощення). Торгівля індульгенціями була поширена в епоху серед­ньовіччя і нерідко набувала скандальних форм, що підривало авто­ритет церкви. Проте ця торгівля приносила їй прибутки. Гостра критика з боку прогресивних діячів науки та культури змусила католицьку церкву відмовитися від продажу індульгенцій.

Догмат про чистилище був введений Флорентійським собором у 1439 р. і підтверджений Тридентським собором у 1562 р. Це місце, де перебувають душі грішників перед тим, як потрапити у потойбічний світ. Цей догмат повинен стимулювати пожертву­вання на користь церкви з боку рідних і близьких померлого като­лика, вселяти надію, що часті пожертвування, наймання служб за упокій душі небіжчика прискорюють очищення від гріхів і допома­гають їй швидше потрапити до царства Божого. Православні не визнають цього догмату.

Католики зобов'язані вірити в непорочне зачаття Ісуса Христа і його матері діви Марії, так само в те, що Божа матір тілесно вознеслася на небо, царствує там зі своїм сином і Богам.

Особливе значения в католицизмі відіграє догмат про непогрішимість папи римського, коли він виступає з пи­тань релігійної віри і моралі. Цей догмат був прийнятий першим Ватиканським собором у 1870 р. Православні віруючі, протестанти цих католицьких догматів не визнають.

Католицизм визнає сім таїнств, однак хрещення у католицизмі проводять у два етапи: спочатку дають ім'я новонародженому і кроплять його водою. Потім - миропомазан­ня (у католицизмі конфірмація, лат. confirmatio - зміцнення) на відміну від православ'я, де це таїнство здійснюється одночасно з хрещенням немовлят, проводиться єпископом в урочистій обста­новці над дітьми 7-12 років, обов'язково єпископом, у присутності їхніх батьків, родичів і ширшого загалу парафіян. Віруючих після сповіді причаща­ють, в основному прісним хлібом, а служителі культу причащають­ся хлібом і вином.

У зв'язку з особливим ставленням до Діви Марії у католицизмі утворився спеціальний напрям тео­логії - Маріологія. Богородиці присвячено цикл релігійних свят, вона розглядається як заступниця жінок і зразкова мати, яку треба наслідувати. Екзальтоване поклоніння Богородиці задовольняє певні соціально-психологічні потреби віруючих католичок. Образ діви Марії як заступниці жінок і як втілення любові до них історично витіснив попередні образи богинь у дохристиян­ських релігіях. Католицизм асимілював багато елементів християн­ських релігій, переосмисливши їх. Досить поширеними є культ святих реліквій, поклоніння «святим місцям», віра в чудеса тощо. Все це є виявом зв'язку католицизму з дохристиянськими релігіями. У святах католицької церкви використовуються різні елементи традиційних народних свят і карнавалів.

2. Соціальна доктрина католицької церкви, ставлення до науки і культури

Соціальне вчення католицької церкви - це сукупність ідей­но-політичних, соціально-економічних та етичних концепцій, роз­роблених богословами і схвалених папою римським. Воно включає погляди на суспільство, державу, історію суспільства, революційні та національно-визвольні рухи, ставлення до науки і культури. В поглядах на суспільство та його історію католицька церква спи­рається на позиції провіденціалізму.

Провіденціалізм - це релігійна концепція, згідно з якою будь-яке соціальне явище, вся суспільна історія відбуваються з волі Бога, згідно з наперед визначеними Богом планами і накрес­леною метою. Ідеї провіденціалізму найбільш систематизовані в працях релігійного філософа Августина, зокрема в його трактаті «Про град Господній». Історію світової цивілізації Августин змальовує як реалізацію божественного плану, спрямованого на досягнення людьми «царства Божого». Ці ідеї набули значного поширення в епоху середньовіччя, а тепер вони відроджуються у «християнській філософії історії» і досить поширені серед захід­них богословів.

У поглядах на державу католицька церква віддає перева­гу теократії (від. грец. «теос» - Бог, кратос - влада).

Теократія - форма правління, за якої влада належить главі церкви і духовенству. Це по суті монархія. За сучасних умов найпоширенішою формою правлін­ня є демократія, з цим католицька церква змушена рахуватися. Проте Ватикан фактично є теократичною державою, де полі­тична, економічна і духовна влада належить папі римському. Католицька церква і донині дотримується погляду, що церковна влада є найвищою формою державного правління, усі керівники держав повинні коритися папі римському, оскільки його влада, як зазначав Фома Аквінський, Богом дана, а церква є досконалі­шою формою державного устрою.

Більшість католиків у різних країнах світу мають власну думку з багатьох важливих питань, різні сторони суспільного життя оціню­ють по-своєму. За всім цим Ватикан простежити не має змоги. Крім того, віруючі беруть участь у діяльності різних політичних партій і профспілкових рухів, національно-визвольній боротьбі, боротьбі за мир, чистоту навколишнього середовища тощо. Таки­ми є внутрішній стан католицької церкви, особливості її політич­ного життя. Цей стан католицької церкви спричинив внутрішню кризу. В її середовищі виникли різні релігійно-політичні течії. Серед них найвпливовішими є реформатори (обновленці) і тради­ціоналісти. Розкол охопив не лише національні церкви, а й релігійні громади.

Реформатори прагнуть домогтися того, щоб церква відігравала більш активну роль у суспільно-політичному житті, вміла пере­хоплювати ініціативу в державних або політичних діячів і очолювала 6 суспільний розвиток. Головна увага при цьому зосереджується на оновленні віровчення та культу католицької церкви, посиленні іі зв'язків із секулярним (світським) світом. Програму такого оновлення по­рушив швейцарський теолог Г. Кюнг. У ній центральне місце посідає нове розуміння ролі церкви у сучасному світі і церковного управління. Церква, зазначає він, - це не установа, а об'єднан­ня народу божого, громада братів і сестер, які живуть в істинній вірі. Ніяка церква не може придушувати свободу віруючих, підмі­нювати благодать Господню пануванням людини над людиною. Церковне управління - це служіння божому народові, і тому, на думку Кюнга, християнська церква не потребує священиків як посередників між Богом і людьми. Священство властиве для язич­ництва та іудаїзму. Г. Кюнг пропонує нове розуміння Бога, яке було б тотожне з сучасним природничим і філософським світо­сприйняттям. Нова модель богопізнання покликана позбавити теологію від догматизму, сприятиме зближенню істин релігійної віри і науки. Ідеї Кюнга не були прийняті Ватиканом, їх автор позбавлений права викладати теологію у Тюбінгенському уні­верситеті.

Традиціоналісти намагаються виключити католицьку церкву із суспільно-політичної гри, поставити її над політикою, скон­центрувавши увагу на зміцненні внутріцерковного життя, збере­женні релігійних традицій. Вони чинять опір будь-якому оновлен­ню віровчення і політики церкви, засуджують демократизацію релі­гійного культу. Таке віровчення активно підтримує французький архієпископ М. Лефевр. У своїх проповідях він розцінює будь-які відступи від католицької традиції як святотатство, загибель церкви і божого народу. Його прихильники вимагають відміни рішень другого Ватиканського вселенського собору про богослу­жіння національними мовами і включення в культову практику церкви національної музики. Вони категорично відкидають декрет про екуменізм (ідеологію всехристиянської єдності), засуджують діалог католицької церкви з іншими релігіями. Все це, зауважують вони, принижує авторитет католи­цизму і свідчить про капітулянтство католиків перед єретиками і язичниками.

Такі парадокси суспільно-полі­тичного життя католицької церкви свідчать про суперечливий характер сучасної соціальної доктрини Ватикану, більш витончену її політизацію.

3. Другий Ватиканський вселенський собор. Модернізм сучасного католицизму

Важливе значення для католицької церкви має другий Ватиканський вселенський собор (1962-1965 pp.). Головним питан­ням, порушеним на ньому, було уточнення соціальної доктрини католицької церкви з метою пристосування її ідеології та діяль­ності до сучасних умов. Упродовж роботи собору суто теологічні й доктринальні питання поступилися місцем соціальним завданням пастирської діяльності. Висловлений новий погляд щодо ролі цер­ковної ієрархії та духовенства в суспільстві. Їхня діяльність визначена не як форма церковної влади, а як служіння людям, суспільству. Собор взяв курс на подолання релігійної нетерпи­мості. Ватикан тепер налагодив відносини з нехристиянськими церквами, зробив акцент на розвиток екуменізму. Дещо змінилося ставлення Ватикану до православних і протестантів, почастішали зустрічі їх ієрархів, практикуються конференції з актуальних пи­тань, спільні богослужіння.

У наш час посилився процес модернізації католицького віро­вчення та культу. Переглядаються деякі догмати Біблії, богослужін­ня замість латини почали відправляти національними мовами; замість органної музики використовують національні мелодії (в Африці - бубни); спрощуються деякі обряди, дозволено прича­щати віруючих хлібом і вином; до місіонерської діяльності активно залучаються миряни, посилена їхня роль у житті релігійних громад; перебудовується спосіб життя в монастирях. Вирішено періодич­но скликати у Ватикані синод єпископів і кардиналів для обгово­рення актуальних питань сучасності. Консервативні кола Ватика­ну виступають проти модернізму, за збереження віросповідних традицій. Вони остерігаються дискредитації ідеї боговстановленості й абсолютної істинності догм католицької церкви.