Соціалізм як явище світової історії

3. Надцентралізація суспільного виробництва. Через низьку ефективність виробництва і велику витратну частину бюджету дер­жава концентрує високу частку виробленого продукту. Переважа­ють великі підприємства-монополісти, які низький рівень рента­бельності покривають високими цінами. Демонополізація еконо­міки означає передачу основної частини повноважень місцевим органам.

4. Бюрократизація управління. Бюрократизм — це суспільні відносини, що характеризують монополізацію функцій керівниц­тва економічним і суспільним життям відокремленим колом осіб. При наявності спеціалізації в управлінні повністю позбавитися бюрократизму важко. Можна обмежити негативні сторони (вибор­ність, звітність, можливість заміни керівництва тощо).

5. Жорстка залежність економіки від ідеології і політики. Ця проблема виникає через зрощування господарських і політичних структур, коли правляча партія глибоко вмонтована в економіку і діє як управлінське ядро економічної і політичної системи, як вищий ешелон адміністративної влади. При цьому держава втрачає свою відносну незалежність від партії, її апарату, керівники державних закладів влади і господарських організацій зобов'язані регулярно звітувати перед партією. Економічне життя заганяється в жорсткий ідеологічний «корсет». Офіційна наука і пропаганда за­безпечує захисний ореол над неефективністю господарської системи.

6. Самоізоляція економіки, її несприйнятливість до світового досвіду. Як неринкова система державний соціалізм розвивався за іншими законами, ніж світове господарство, тому для нього характерні замкненість, слабкий зв'язок із світовим ринком. Без входження в світове співтовариство неможливо перейти до нор­мальної ринкової економіки[3].

Переходом до соціалізму від капіталізму являється створення соціалістичного способу виробництва. Тобто єдність продуктивних сил, заснованих на вищій машинній техніці крупного виробництва, та соціалістичних відносинах, які засновані на громадській власності та засобах виробництва.

Перехід цей має свою специфіку, і він істотно відрізняється від всіх попередніх змін способів виробництва, у тому числі від переходу до капіталізму. Останній, як і змінюваний їм феодалізм, ґрунтується на приватній власності на засоби виробництва. У силу цього капіталізм у вигляді особливого й швидко прогресуючого укладу виникає ще в рамках феодального суспільства. А буржуазні революції, що протікали переважно в політичній сфері, лише приводять надбудову суспільства у відповідність з базисом який вже серйозно змінився, ефективно сприяючи тим самим завершенню соціально-економічних перетворень.

Соціалізм і капіталізм по своїй соціально-економічній природі антиподи. Саме тому, виникнення соціалізму як готовий уклад у надрах попереднього суспільства виключено. Для появи такого укладу абсолютно необхідний прихід трудящих до політичної влади, тобто здійснення політичної революції. Головна функція нової влади творча: захищаючи політичні й соціально-економічні завоювання працюючих мас, держава не тільки створює вихідні умови для соціалістичних перетворень, але й саме реально направляє їх. Здійснення цих перетворень можливо лише протягом певного часу, тривалість якого обумовлена сукупністю конкретно-історичних обставин. Але при всіх умовах становлення соціалізму виділяється в особливий перехідний період.

Велика Жовтнева соціалістична революція – перша переможна революція, що відкрила людству шлях до соціалізму. Вона дала людству перший в історії досвід соціалістичного перетворення суспільства. Дана обставина й визначає необхідність постійного звертання до поглибленого теоретичного осмислення нашого історичного шляху. Разом з тим сьогодні, як ніколи, зрозуміло, що жодна країна не має монополії на вироблення загальнозначущих форм для внеску в соціалістичні перебудови. Досвід кожної країни по-своєму збагачує наукові подання про шляхи руху до нового суспільства, а в цьому змісті має інтернаціональне значення.”[4]

З виникненням і розвитком соціалістичних виробничих відносин виникають і розвиваються нові економічні закони, що виражають відносини вільних від експлуатованих трудящих, працюючих на себе, на все суспільство: основний економічний закон соціалізму, закон планомірного, пропорційного розвитку народного господарства, закон неухильного підвищення продуктивності праці, закон розподілу за працею, закон соціалістичного накопичення, закон вирівнювання рівнів економічного розвитку соціалістичних держав та інші.[5]

Оскільки за соціалізму зберігається, з новим змістом, товарне виробництво, в плановій економіці діє закон вартості і існують пов‘язані з ним категорії. Розвиток соціалістичного способу виробництва підпорядковується також економічним законам, які загальні для всіх формацій, як, наприклад, закону відповідності виробничих відносин, характеру виробничих сил, закону підвищення потреб та іншим. Економічні закони соціалізму, у відповідності до економічних законів будь-якого іншого способу виробництва, виникають і діють незалежно від волі людей, тобто мають об‘єктивний характер.

Основний закон соціалізму полягає в максимальному задоволенні постійно зростаючих матеріальних і духовних потреб суспільства. Він являє собою закон розвитку соціалістичного способу виробництва, так як він визначає ціль соціалістичного виробництва й шлях досягнення цієї цілі. Його характерні ознаки полягають в безперервному розширенні та модернізації виробництва на базі провідної техніки, соціалістичному співробітництві для найбільш повного задоволення постійно зростаючих потреб і всебічного розвитку всіх членів суспільства. Виконання цього закону досягається шляхом планомірного розвитку всіх галузей виробництва, залучення і розподілу, забезпечення відповідної структури продукції, пропорцією у виробництві, капітальних вкладів, використанні робочої сили, засобів виробництва та предметів споживання.[6]

Планове виробництво дає певні переваги соціалізму над тим же капіталізмом:

1. На відміну від капіталістичного циклічного розвитку соціалізм рухається прямою висхідною траєкторією, уникаючи економічних криз.

2. Соціалізм виключає можливість безробіття і надає можливість використання трудових ресурсів суспільства по можливості максимально.

3. Соціалістичне планове господарство виключає пусту розтрату робочої сили, яка пов‘язана з конкуренцією та анархією виробництва, і надає можливість найбільш економно та ефективно використовувати всі ресурси.

4. Планомірне керівництво забезпечує плановий розвиток науки та техніки у відповідності до потреб народного господарства.

Планомірний розвиток народного господарства в соціалістичних державах не лише відкриває шлях до безперервного підйому виробництва в цих країнах і плідної економічної співпраці між ними, але й створює надійну основу для всесвітнього розширення економічних та торгівельних зв‘язків на основі рівноправ‘я та взаємовигоди.[8]

Жодна з держав рабо­власницької, феодальної чи капіталістичної суспільно-економіч­ної формації не була безпосереднім керівником суспільного вироб­ничого процесу. Тільки жовтневі події 1917 р. в Росії поклали по­чаток цієї зовсім нової функції держави.

Апологети радянської моделі соціалізму стосовно такої ролі держави в економічному виробництві і відтворенні писали: «Соціалістична держава стає безпосереднім організатором су­спільного виробництва, суб'єктом соціалістичного господарю­вання в масштабі суспільства, від імені суспільства і за його рахунок . Тим самим держава, залишаючись органом надбу­дови, стає водночас і центральним економічним органом соці­алістичного суспільства»[9].

Вважалося, що ця функція соціалістичної держави породжена не волюнтаризмом і намаганням комуністично-господарської еліти до панування в суспільстві, а усуспільненням виробництва, яке нібито вимагає централізованого планового управління на­родним господарством з єдиного економічного центру. Держава, мовляв, лише реалізує цю необхідність, беручи на себе від імені всього суспільства функцію економічного центру. Будучи таким центром, вона безпосередньо входить до планомірної організації соціалістичного виробництва, економічного механізму соціаліс­тичного суспільства. На цій основі держава створює потужний контролюючий і управляючий апарат, який височіє над суспільс­твом і його виробництвом.

Ке­рівництво одержавленою соціалістичною економікою здійсню­ється шляхом планування і оперативного управління. Воно за­безпечує реалізацію народногосподарських планів, тобто пере­творення їх у реальну дійсність.

Що стосується державного сектора, який виникає ще в рамках буржуазного суспільства, або на етапі демократичних перетворень, необхідні умови для формування соціалістичної системи господарства створюються самим фактом приходу трудящих до влади й зміною соціальної спрямованості ведення виробництва. Для перетворення ж приватнокапіталістичного сектора виникає потреба в проведенні націоналізації засобів виробництва (більших або менших розмірах), тобто передачі їх державі. Вона дозволяє, за словами В.И. Леніна, спочатку оглядати, потім контролювати, а далі й керувати господарським життям держави.

„Батьки соціалізму” казали: „В побуті націоналізація часто змішується з поняттям конфіскації, інакше кажучи, з вилученням засобів без повернення коштів за них. На ділі, однак, конфіскація – лише один з методів націоналізації. Вона є не самоціллю, а засобом по-новому організувати виробництво, забезпечити підвищення його ефективності й на цій основі – ріст добробуту трудящих. Трудящі зацікавлені в тім, щоб взяти виробництво у свої руки „на ходу”, з найменшими втратами”[10]. Таким чином вони виправдовували свої антинародні діяння. Але й досі більшість „червоних” твердить, що народ просто нерозумів їх світлих намірів! При цьому вони попереджають своїх прихильників, що в разі активного застосування даного методу, заможне населення може приховувати власне майно та ресурси.

Складовою суспільного виробництва є товарне виробництво. Спочатку факт наявності даного аспекту в СРСР активно відкидалося, але в 60-ті роки таки було визнано, що товарне виробництво має місце в Радянському союзі. Якраз суспільний поділ праці являється необхідною умовою існування товарного виробництва. Тому він є загальним базисом загального товарного виробництва, який зберігає своє значення протягом всього його існування. З часом цей поділ набуває планомірний характер. Проте крім суспільного поділу праці необхідною умовою існування товарного виробництва є наявність певних форм власності на засоби виробництва та продукти праці.

Особливість товарного виробництва при соціалізмі полягає в тому, що воно базується на громадській соціалістичній власності на засоби виробництва в її двох формах та виражає соціалістичні виробничі відносини.[11]

Товари, що виробляються в соціалістичному суспільстві, мають споживчу вартість і вартість. В соціалістичному господарстві відсутні протиріччя між приватною і суспільною працею, які характерні для товарного виробництва, що засноване на приватній власності.

В соціалістичному господарстві створення споживчої вартості та покращення якості продукції має самостійне і до того ж дуже важливе значення, адже виробництво ведеться в інтересах можливо більш повного задоволення зростаючих потреб всього суспільства.

Існування товарного виробництва і товарного обігу в соціалістичному суспільстві, а також дії закону вартості, обумовлюють існування грошей. Функцію світових грошей виконує золото.

Так як існує товарне виробництво, то безумовно має бути вартість та ціна, як чисельне її вираження. Соціалістичний зміст товару припускає збереження загальної для всіх типів товарного виробництва безпосередньо залежної ціни та вартості як її основи. ”Цена есть проявление закона стоимости”[12].

Одним з найголовніших призначень ціни при соціалізмі полягає в тому, щоб слугувати інструментом виміру суспільних затрат праці, показувати, в що обійшлось суспільству виготовлення даного виробу. Ціни, що відбивають суспільно необхідні витрати праці, дають можливість правильно порівнювати проведенні витрати з економічними результатами.

Другим важливим призначенням ціни являється матеріальне стимулювання росту виробництва. За умов товарного виробництва виникає собівартість виробу, яка лежить в основі планування цін.

Ринок за одержавленого соціалізму регулюється планом: вищі органи затверджують підприємствам плани виробництва товарів та ціни на них, плани реалізації цих товарів по підприємствах сфери виробництва і торгівлі тощо. Підприємства, скуті планами та централізованими нормативами, позбавлені необхідної свобо­ди при функціонуванні на ринку на засадах підприємництва.

Найболючішою точкою соціалістичного ринку є планування і централізоване ціноутворення. Теоретики одержавленої моделі соціалізму захищали всіма засобами ці інструменти централізо­ваної, тобто антиринкової економіки. Так, відомий радянський економіст О. Румянцев писав: «Централізоване визначення зага­льних планових завдань з виробництва і розподілу товарів обу­мовлює необхідність централізованого ціноутворення. Якби ці­ноутворення в соціалістичному суспільстві здійснювалось не цент­ралізованим шляхом, тобто стихійно, то неможливим стало б са­ме узгоджене планування. Народне господарство виродилося б у звичайне стихійне товарне виробництво з усіма властивими йому наслідками»[13]. Такий механізм функціонування соціалістичної економіки є малоефективним. Склалася витратна економіка.

3. Соціалістична ідеологія в Україні: історія і сучасність.

3.1. Занепад і сучасний стан соціалістичної економічної системи

Криза соціалізму розпочалася у другій половині 90-х рр. XX ст.

Загальна криза державного соціалізму — це крах соціалізму як моделі організації суспільної економіки у кожній окремій країні й у світовій системі. Цьому сприяло ряд чинників. Серед них важливе місце займає той факт, що економіка за державного соціалізм виступає як недостатньо ефективна, «витратна».