Соціалізм як явище світової історії

Коли влітку 1991 р. відбувся розпад СРCР і замість нього на карті світу з'явилася низка нових незалежних національних держав, разом із панівним до цього в країні політичним режимом занепала і його офіційна ідеологія - комуністична. Тоді ж сталася і значна деідеологізація як суспільства в цілому, так і його владних структур. Тому сьогодні в Україні фактично немає ані офіційної державної, ані взагалі жодної соціальної ідеології, такої собі "філософії життя", яка цілком добровільно визнається й поділяється абсолютною більшістю громадян.

Треба сказати, що колишня офіційна ідеологія, не дивлячись на всі її відомі недоліки, все ж таки відігравала дуже значну соціальну роль у житті радянського суспільства. По-перше, вона консолідувала громадян СРСР навколо спільної, єдиної (нехай навіть у чомусь і міфічної) мети побудови комунізму, яка, проте, морально визнавалась та схвалювалась більшістю. По-друге, вона забезпечувала суспільство і майже кожного громадянина баченням позитивної історичної перспективи, вказувала чіткі соціальні орієнтири, а також шляхи і засоби практичної реалізації ідеалу. По-третє, вона була начебто квазірелігією (із своїми особливими культом святих та обрядністю). Як і кожна релігія, вона виконувала в суспільстві компенсаторну психотерапевтичну функцію, надаючи народу оптимістичну віру в "світле майбутнє", відчуття стабільності існування й почуття впевненості в завтрашньому дні. Hарешті, по-четверте, ця ідеологія сприяла соціалізації індивідів та виступала своєрідним моральним регулятором міжособистісних і суспільних відносин.

Історично склалося так, що напередодні надбання Україною незалежності в запасі у неї не знайшлося готової конструктивної системи світогляду, яка б змогла рівнозначно замінити попередню комуністичну, дорівнювала б останній за своєю масштабністю і була б, як і та, визнана більшістю громадян країни.

Спочатку здавалося, що ідеї національного визволення й створення незалежної української держави здатні якось надихнути й об'єднати народ України навколо спільної мети; і це дійсно сталося на якийсь невеликий час. Але з набуттям Україною незалежності і суверенної державності, перед нею об'єктивно постали нові історичні завдання економічної, політичної, духовної й культурної розбудови суспільства у відповідності до сучасних загальносвітових стандартів. Вони, природно, потребували й цілковито нових конструктивних ідей, підходів і принципів, які б змогли ідеологічно забезпечити етап соціального й державного реформування, що почався в країні, на ділі об'єднати громадян держави навколо певної, загальної для всіх ідеї-мети, спільних цінностей та інтересів. Проте, ще й досі в Україні не знайшлося жодної соціально-політичної сили, яка б змогла своїми ідеями зацікавити й згуртувати більшість членів суспільства, натхнути їх до активної розбудовчої діяльності. А без цього, напевно, говорити про будь-яку стабілізацію обстановки, вихід із кризи і подальший прогресивний розвиток молодої держави буде просто даремно.

В цілому нинішній стан ідеологічної сфери України можна визначити як "ідеологічний вакуум". Таке становище в історії відоме. Воно звичайно буває тоді, коли певні ідеали, що раніше з'єднували й надихали суспільство, вже втратили свою принадну силу, а інших, які б змогли їх замінити, ще немає.

Сучасний стан "ідеологічного вакууму" таїть у собі дуже реальну небезпеку для суспільства. Так, насамперед, він призводить до стрімкої дегуманізації українського соціуму, що постійно поглиблюється. Це є вельми негативний процес, при якому на ділі кояться знецінення життя простої людини, зневага до її прав, честі й гідності, можливостей та інтересів, звуження умов і факторів, які забезпечують її нормальну життєдіяльність і розвиток.

Поряд із дегуманізацією йде деморалізація суспільства, що особливо виявляється в безпрецедентній соціально-політичній апатії громадян, з одного боку, а також у швидкому розпаді традиційних духовно-моральних основ народного буття - з іншого. Останнє, наприклад, проявляється у повальній "матеріалізації" усіх суспільних відносин, коли інтереси вульгарного прагматизму, власної користі і хижої наживи раптом починають ставати головним мотивом життя та поведінки людей. Небезпечних, як відомо, розмірів сягає у нас криміналізація економіки, суспільства в цілому і (що є особливо загрозливим) його управлінських структур і правоохоронних органів.

Усе це відбувається на фоні постійного погіршення соціально-психологічного стану в суспільстві. У теперішній час у багатьох людей (із-за втрати бачення будь-якої соціальної перспективи, життєвих і моральних орієнтирів, соціально-економічної нестабільності та матеріальної незабезпеченості) спостерігаються різні страхи, невпевненість в майбутньому, розгубленість, дезорієнтація, нерозуміння поточної ситуації, почуття своєї незатребуваності й непотрібності соціуму, відчай і зневіра у власні сили та здатність змінити до кращого будь-що в цьому світі.

З часу надбання Україною незалежності різні соціальні й політичні сили (які знаходяться не лише в країні, але й за її межами) постійно намагаються заповнити "ідеологічний вакуум", пропонуючи українському суспільству свої ідеї та погляди. У головному всі вони збігаються з традиційними західними соціально-політичними доктринами: комуно-соціалістичними, демократичними, ліберальними, консервативними, націоналістичними, релігійно-клерикальними, альтернативними.

Оцінка сучасного соціального та соціально-психологічного стану українського суспільства, а також відношення до всіх цих доктрин з боку масової й індивідуальної свідомості показує наступне.

Комуно-соціалістична ідеологія, яка раніше була в країні панівною (навіть незважаючи на збереження в умах багатьох людей пострадянських пережитків), в цілому є здискредитованою в очах суспільства, головним чином, завдяки повній невідповідності своєї теорії до історичної практики, тотальній неправді та чисельним злодіянням попереднього політичного режиму. Тому, мабуть, оця ідеологія вже ніколи не зможе користуватися колишніми довірою, визнанням і моральною підтримкою більшості українського народу.

З іншого боку, для суспільної та індивідуальної свідомості громадян України зберігають свою привабливість саме ті елементи комуно-соціалістичної ідеології, які були основані на експлуатації нею споконвічних загальнолюдських цінностей та інтересів: поривання людей до свободи, соціальної справедливості, рівності, нормальних людських стосунків, стабільності, миру, чесної й вільної творчої праці та ін.

Особливо треба відзначити, що сьогодні переважна більшість громадян України кровно зацікавлена в збереженні цілого ряду реальних соціальних досягнень, які відбулися в попередні радянські часи. Особливо це стосується деяких важливих для людей громадянських прав, що раніше, при соціалізмі, гарантувались попередніми Конституціями СРСР і УРСР. Це в першу чергу такі гарантії, як право на труд, соціальний захист, дешеве державне житло, безкоштовні медична допомога, освіта та ін. Можна стверджувати, що ці права теперішні мешканці України вважають своїми природними правами, і тому вони "не зрозуміють" будь-яку політичну силу, всяку владу, яка б дозволила собі мати сумнів у цьому.

Окрім того, в суспільстві явно помітна зацікавленість у деяких ліберальних і демократичних ідеях, що також мають гуманістичну спрямованість. Людям зрозумілі і близькі такі положення сучасних західних ліберальних та демократичних доктрин, як визнання природних прав і свобод людини (особливо прав на особисту і економічну свободу, на трудову приватну власність), гарантії їх захисту незалежно від соціального та майнового статусу, статі, віку, національності, принципи цивілізованої і гуманної ринкової економіки, ліквідація чи значне пом'якшення різних форм втручання держави в справи особи й суспільства, рівність можливостей, виборність і розподіл влади при її безумовній відповідальності перед народом, широке самоврядування і т.д.

Проте, це ще зовсім не значить, що буржуазно-ліберальні ідеї та моральні цінності епохи "дикого капіталізму", які в даний час настійливо нав'язуються українському суспільству під виглядом його визволення від тоталітаризму (з їх культом наживи і споживацтва, індивідуалізмом, жорстокістю, практицизмом та аморальним прагматизмом), здатні натхнути й підняти весь народ України на боротьбу за "світле капіталістичне майбутнє".

По-перше, вони погано сумісні зі специфічними особливостями сучасного пострадянського суспільства, яке відмовилось від соціалізму, але "звикло" до нього. По-друге, в менталітеті мешканців України, на відміну від західного, завжди дуже важливу роль грали не раціонально-практичні, а емоційні, глибинні, часто навіть несвідомі фактори, духовно-моральні регулятори життя та поведінки. І хоча українцям завжди були притаманні прагнення свободи і матеріального добробуту, одначе більшість із них ніколи не була байдужою до того, яким шляхом і за рахунок чого це досягається.

Hарешті, в сучасному "постіндустріальному" світі, який постійно змінюється у бік усе більшої його гуманізації, вже дуже важко знайти країну, де б існував такий "дикий капіталізм", який пропонується нам.

Тому у нас, скоріше за все, буржуазний лібералізм (який по суті і є сьогодні класовою ідеологією тих самих 7% надмірно багатої меншості населення України), як і комуно-соціалістична ідеологія, також особливих шансів на успіх не має.

Ще менш привабливими для українського суспільства в цілому являються ідеї націоналістичні. Особливо це стосується ідей радикального націонал- шовіністичного толку. У даному випадку мова йде про всіх націоналістів, - і тих, хто виступає із закликами типу "Україна - для етнічних українців!", і тих, хто пропонує повернутися у "рідне лоно" Російської імперії, не бажаючи визнати історичний факт незалежності нашої держави. Справа в тому, що й ті, й інші націоналісти не враховують однієї дуже важливої та серйозної обставини. А саме: сьогодні в Україні швидко та безповоротно іде об'єктивний процес формування української політичної нації на базі двох основних етнічних груп української й руської (саме так, а не російської!) з включенням сюди представників цілого ряду інших етносів. Їх усіх - українців - сьогодні природно об'єднує, в першу чергу, єдина Батьківщина-Україна, а також спільні історична доля, умови життя, соціально-політичні, економічні, культурні та інші інтереси.

Тому вимоги деяких сил, з одного боку, про виділення якоїсь певної етнічної групи з багатонаціонального Українського народу (при визнанні лише за нею виключних прав та положення в суспільстві), чи, з іншого боку, про об'єднання в так звану "єдину сім'ю слов'янських народів" (до якої чомусь цілком несправедливо відносять лише три з них та ще й казахів), суперечить ходу природного історичного розвитку української поліетнічної нації. Це також фактично не співпадає сьогодні з інтересами більшості громадян (в тому числі й українського походження) і, крім того, підриває загальнонаціональну єдність та інтереси України, котрі в першу чергу потребують збереження становища миру й стабільності в суспільстві.

Разом із тим, цілком справедливими й законними є деякі вимоги національно-патріотичних сил. Наприклад, про використання, як державної, древньої символіки Руси-України (котра має, між іншим, дуже глибокий езотеричний смисл), про єдину державну мову - українську, єдине громадянство, створення в самій Україні відповідних умов для вільного й всебічного розвитку, разом з іншими, корінного українського етносу.

"Ідеологічний вакуум" сьогодні намагаються заповнити і представники різних традиційних та нетрадиційних для України релігійних конфесій і клерикальних політичних течій. Деякі з них дуже наполегливо пропонують свій особистий світогляд у якості не тільки соціальної ідеології, але й такої собі "державної релігії", яка нібито повинна сприяти об'єднанню українського суспільства.

У зв'язку з цим, треба сказати, що зараз по своєму соціальному складу наше суспільство в цілому є достатньо сучасним, розвиненим, високоосвіченим і світськім. Переважну більшість його членів складають атеїсти та "стихійні віруючі" (тобто люди, які вірять в існування Бога-Творця чи якоїсь "Вищої Сили", але не відносять себе до певної релігії, не відвідують храмів, не виконують церковних обрядів). Тому багато людей, які внутрішньо позитивно сприймають високий моральний зміст релігійних учень (наприклад, того ж християнства), в той же час не можуть погодитись з фундаменталістсько-догматичним, архаїчним та часто примітивним їх тлумаченням деякими представниками церковних установ. Викликають роздратування, відштовхують людей і такі явища, як релігійні фанатизм, винятковість, екстремізм та політично-світські прагнення певних церковних кіл, які є об'єктивно несумісними з щирою вірою та служінням Богові.

В цій ситуації важко сподіватися на те, що суспільство з радістю зустріне штучне нав'язування йому, як офіційно прийнятих, поглядів та ідей якоїсь однієї з існуючих в Україні церков. Скоріше за все, такий крок зміг би викликати рішучі протести та протидію з боку більшості наших громадян та інших конфесій. А це може ще більше загострити і так напружене соціальне становище в державі.

Ще меншим впливом у суспільcтві користуються різні альтернативні партії та рухи (наприклад, партія зелених, Українська Духовна Республіка, Рерихівське товариство, послідовники П.К.Іванова та ін.), ідейною основою яких виступають нова постматеріальна система цінностей та необхідність першочергової зміни духовно-морального складу суспільства. Мабуть, це відбувається із-за їх малочисельності, недостатньої розвинутості та поки що незвичної для широкого загалу ідейної орієнтації. Але, не дивлячись на це, їх спрямованість у майбутнє, віра в добро, людський розум, справедливість, в необхідність духовного та морального вдосконалення людини, її гармонійної єдності з природою та інше, - із співчуттям та зацікавленістю сприймаються іншими людьми.

Таким чином, погоджуючись у принципі з деякими положеннями тієї чи іншої соціально-політичної доктрини, що пропонується сьогодні нашому суспільству, воно в цілому не може зробити вибір на користь якоїсь однієї з них. Відбувається це, скоріше за все, тому, що кожна з цих теорій (якщо її взяти всю і саму по собі) не в повній мірі відповідає нинішньому стану і рівню розвитку самого українського суспільства, масової та індивідуальної свідомості, сучасним інтересам і потребам його членів, новим історичним завданням, що зараз об'єктивно стоять перед Україною. Мабуть, саме тому більшість українських громадян проявляє байдужість як до самих цих ідей, так і до соціально-політичних сил, які їх пропонують.