Соціалізм як явище світової історії

«Витратна» система «державного соціалізму» пристосована до екстенсивного типу розвитку, що дозволяє мобілізувати в руках держави величезні ресурси, але не для вирішення питань ефектив­ності суспільного виробництва, а розв'язання вузького кола проб­лем надзвичайної важливості (обороноздатність, програми за окремими престижними напрямами НТП і т. д.). Ця система змог­ла проіснувати через паразитичне використання природних за­пасів і традиційний аскетизм народу. Це — система застиглих адміністративних методів управління економікою з відповідними їм нормами права, політичними інститутами та ідеологічними настановами.

Основна причина деформації соціалізму пов'язана з одержавленням власності, коли держава опосередковує майже весь про­цес привласнення[14]. Наслідком цього стали: зрівнялівка, утворення і одержавлення нетрудових прибутків окремими особами, під­приємствами, галузями, регіонами; зосередження прийняття гос­подарських рішень у центральних органах (відчуження трудівників від засобів виробництва, продукту та управління виробництвом і розподілом); зведення всіх форм господарювання до однієї — дер­жавної. У таких умовах держава може здійснювати управління тільки директивними адміністративно-командними методами.

Загальна криза державно-монополістичного соціалізму прояв­ляється також через: скорочення у другій половині 80-х рр. вало­вого національного продукту і національного доходу; зневіру на­селення щодо прогресивності цього ладу; скорочення споживан­ня матеріальних благ і послуг, зниження життєвого рівня; кризу фінансів і грошового обігу; зростання дефіциту державного бюд­жету, оптових і роздрібних цін: зовнішню заборгованість.

Радикальні перетворення економічного базису можливі тільки на основі перебудови відносин власності шляхом роздержавлен­ня. Основою роздержавлення економіки є перехід від моно-організованої системи до різноманітності проявів економічного жит­тя. Вирішальний момент у даному процесі — поява різних рівнів, форм і суб'єктів привласнення. Різноманітність форм власності і привласнення лежить в основі різноманітності форм господарсь­кої діяльності, що створює сприятливі передумови для нормального функціонування товарного виробництва[15]. Мова, таким чином, іде про поєднання планомірних і товарно-грошових відносин, планомірності і ринкового регулювання еко­номіки. Для цього необхідно, щоб склався ринок в усіх обов'яз­кових для нього структурах[16].

Аналіз показує, що економічну модель «державного соціаліз­му» не можна ототожнювати з принциповими ознаками Марксової моделі, де головними є: 1) ліквідація відчуження, 2) людина не засіб, а мета суспільного виробництва (всебічний розвиток особистості). Деякі з його положень підтвердилися:

• наука стала продуктивною силою;

• на практиці широко використовується планомірність;

• відбувається інтелектуалізація, гуманізація праці, стирається різниця між фізичною і розумовою працею, між містом і селом;

• людина стала поряд з виробництвом як контролер і органі­затор;

• у розвинутих країнах реальністю є висока соціальна захище­ність трудящих (забезпечення роботою, безкоштовна освіта і ме­дичне обслуговування, соціальне і пенсійне забезпечення, гнучке регулювання доходів і т. д.).

Разом з тим, цілий ряд положень цього вчення необхідно ви­знати романтичними ілюзіями. Наприклад, не відбулася світова революція, не відмирає при соціалізмі держава, товарне вироб­ництво і ринок, комуна не стала споживчо-виробничою клітиною суспільства і т. д.[17]

У наш час зазнає поразки утопічний ліворадикальний варіант побудови соціалізму[18]. Дійсний (оригінальний) соціалізм як підсумок і продовження досягнень і цінностей усієї світової цивілізації ще має бути реалізованим. Свого часу ранній «державний соціалізм» мав історичне виправ­дання: він вивів суспільство з необмеженої економічної стихії, покінчив із кризами, усунув численні пережитки докапіталістич­них відносин. Але потенціал цієї моделі обмежений, оскільки «державний соціалізм» забезпечує лише початкові, найпростіші форми соціальної захищеності трудящих (повна зайнятість, гара­нтована заробітна плата, загальнодоступна освіта і лікування, стабільно низькі ціни на товари першої необхідності, окремі зраз­ки злету наукової та інженерної думки).

Але для того щоб наповнити ринок потрібними споживачу то­варами, забезпечити ефективну зайнятість, якісне обслуговуван­ня і освіту, масову зацікавленість в освоєнні науки і техніки, ви­сокий рівень життя і т. д., потрібна інша економічна модель. «Державний соціалізм», в своєму принципі, не може розкрити гуманіс­тичний і демократичний потенціал соціалізму, саме тому він схо­дить з історичної арени.

Вихід нашого суспільства з історичного глухого кута потребує глибоких перетворень у всіх сферах життя суспільства:

• політичній — перехід від монополії на владу однієї партії до системи багатопартійної парламентської демократії;

• економічній — роздержавлення і приватизація власності, становлення регульованої ринкової економіки;

• соціальній — проведення державою політики забезпечення рівних стартових можливостей і надійних соціальних гарантій за принципом: «Свободу — сильним, надійний захист — слабким!»;

• духовній — принциповий розрив з ідеологією і мораллю сталінізму і неосталінізму. Оволодіння і засвоєння кращих досяг­нень світової культури[19].

Процес кардинального оновлення нашого суспільства супро­воджується подоланням традиційно усвідомлених відмінностей між «капіталізмом» і «соціалізмом»[20], формуванням свого, синтетичного устрою демократичного само­врядування на основі різноманітних форм власності. Економічна модель, що формується в усіх постсоціалістичних країнах, акуму­лює досвід як планового, так і ринкового господарства. Це особливо наочно проглядається на прикладі розвитку економіки Китаю.

Багато економістів вважає, що після повалення комуністичного режиму Україна зробила крок назад. Це пов‘язано з тим струсом, який пережила наша країна через розпад мегадержави. Були втрачені економічні зв‘язки, шляхи надходження сировини. Адже республіки і незалежні держави це різні речі. Українська промисловість просто потрапила в колапс. Необхідно було починати все майже з нуля. Країна опинилась в глобальній всеохоплюючій кризі. Але не це виявилось найстрашнішим. Найбільшою бідою стало те, що нова влада замість пошуку реального виходу з надскладної ситуації почала займатись само наживанням, захопленням підприємств і земель. Гроші, які виділялись закордонними установами, були розкрадені, а на народні потреби та розвиток господарства використовувалось мізерні залишки. Саме цей волюнтаризм призвів до того, що за період 1991-1997 рр. на 63,2% знизився показник ВВП, матеріальне виробництво скоротилось на 67%, а промисловість – на 62%, сільське господарство – на 34,5%. Будівництво впало на 89,1%, продукція транспорту – на 58,2%, виробництво матеріальних послуг – на 57,1%.

Для прикладу, наведено такі данні:

Таблиця 1. Житлове і соціально-культурне будівництво [21]

Подібний занепад спостерігався в усіх сфера життя. Промисловість зупинялась, люди бідніли, росла інфляція гіпертемпами, погіршувалось здоров‘я народу (ця криза вивела Україну на перше місце за смертністю в Європі), натомість зростала злочинність. Влада розбазарювала засоби виробництва.

До цього призвело ряд причин. Реформатори посилались на Чорнобильську катастрофу і розпад СРСР. Це звісно не могло не вплинути на суспільство, але ці причини діяли рік-два. Далі виробництво перебувало в умовах „після них”. Проте, виробництво руйнується, а суспільство деградує дев‘ятий-десятий рік. Це доводить. Що причина дуже глибока і досі діє. Це проблема реформування післясоціалістичного суспільства. По-перше, влада намагається повернути поїзд назад, що руйнівно дії на суспільство. По-друге, соціалістичному суспільству насаджується чужий їм капіталістичний устрій. Так як в країні утворилось кримінальне суспільство, то вирішення проблеми потребує рішучих глобальних дій, які б зачіпали всі сфери соціально-економічного життя. Україна має „пізнати себе”, щоб знайти свій закономірний шлях розвитку. Через це післясоціалістичне перехідне суспільство має розглядатись з закономірних позицій.

Проте цей спад спостерігався до 2000-х років. Вже починаючи з 2000 року в Україні починається збільшення обсягів ВВП. [22] Економіка починає отримувати інвестиції від наших олігархів та закордонних підприємств. Проте необхідне нарощувати темпи розвитку не зупиняючись на досягнутому.

3.2. Нова ідеологія для нової України.

Напевно, ані для кого вже не є секретом, що в даний час наша незалежна держава знаходиться в стані дуже тяжкої й глибокої загальносистемної кризи, яка охопила практично всі сторони української дійсності.

Hа пам'яті існуючих нині поколінь громадян ще не було такого насправді катастрофічного падіння рівня виробництва, культури, моралі, народжуваності, самого життя народу.

Вельми трагічним є те, що за останні роки в Україні фактично було зліквідовано так званий "середній клас" - соціальний прошарок між дуже бідними і дуже багатими громадянами, який звичайно становить основу стабільності та опору влади в будь-якій державі і при різних політичних режимах. В результаті цього дуже значна кількість людей не тільки залишилася без жодних засобів до існування, але й втратила свій попередній соціальний статус (а саме - це люди сприймають найбільш боляче).

Таким чином, в українському суспільстві вже відбулася критична поляризація соціальних сил та інтересів на два антагоністичні табори надмірно багатої меншості і надзвичайно бідної більшості, що вже дуже скоро може призвести до непередбачуваних наслідків.

Доводиться констатувати той факт, що сьогодні в Україні склалася вибухонебезпечна соціальна ситуація, яку (у повній відповідності з теорією отців марксизму-ленінізму) можна вважати революційною.

Здається, що керівництво держави добре це розуміє. Однак і до цього часу майже нічого не робиться для того, щоб можна було докорінно змінити цю негативну соціальну ситуацію, постаратися рішуче і швидко покращити життя народу і тим значно послабити неухильно зростаючі напруженість і агресивність у суспільстві.

Взагалі, відсутність позитивної і гуманної філософії реформ, системності і послідовності, рішучості в їх проведенні, певної схваленої й підтриманої суспільством ідеї-мети, ясних соціальних орієнтирів, бачення віддаленої історичної перспективи, чіткої довгострокової програми дій, вибору соціально-допустимих засобів і методів її впровадження, серйозного урахування об'єктивних законів розвитку і специфічних особливостей українського суспільства, глибокого наукового аналізу його сучасного становища і реального стану справ у державі, - якраз і є однією з характерних рис діяльності українського керівництва на протязі всіх років незалежності.

Дедалі все більше стають помітними певні спрощеність і механістичність мислення, технократичність і негуманність підходу владних структур до складних соціальних процесів і явищ, їх споживацьке ставлення до людей і суспільства. Має місце чітка орієнтація влади на першочергове вирішення будь-якою ціною власних поточних проблем та егоїстичне задовільнення своїх потреб, в жертву яким звично приносяться довгострокові інтереси як окремих громадян, так і всього суспільства.

Відсутність у сучасній українській внутрішній політиці того, що прийнято називати "людським фактором", постійне ігнорування суспільних і особистих інтересів, думок і поглядів громадян, волюнтаризм і брак відповідальності керівництва за свої дії, його не підконтрольність суспільству, фактичне усунення народу від реальної участі в управлінні державою, - ведуть, як наслідок, до зростаючого взаємного відчуження влади і народу, до їх морального протистояння, до втрати нинішніми державними структурами й політиками народної довіри та підтримки, а, значить, і до слабкості та неефективності самої державної влади. Виходить так, що сьогодні влада і народ існують нібито в різних вимірах простору й часу, окремо одна від другого, і кожен сам за себе, хто як може, вирішує свої особисті проблеми.

В цій ситуації саме державне управління (з його архаїчними образом мислення, принципами й засобами керування, формами організації, кадровою політикою та іншим) стає головною причиною загострення кризи та могутнім фактором, що постійно дестабілізує життя суспільства. Якраз тому всілякі намагання суб'єкта влади в сучасних кризових умовах виконувати свої функції призводять лише до ще більшого поглиблення кризи, хаосу, ентропії держави й суспільства.