МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ  ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

“КИЇВСЬКИЙ  ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ” 

ФАКУЛЬТЕТ МЕНЕДЖМЕНТУ ТА МАРКЕТИНГУ

Кафедра промислового маркетингу 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Реферат

з дисципліни: „Політологія ” 

     на  тему: „Світове співтовариство – історична та соціально-політична категорія” 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      Виконала:

      студентка 4-го курсу

      групи УМ-41

      Викладач:

                                                                             Руденко В. В. 
 
 
 

Київ-2008

 

      Зміст

Вступ.........................................................................................................................................3

1. Світове співтовариство як історична категорія...............................................................4

     1.1. Зародження світового співтовариства...............................................................4-5

     1.2. Світове співтовариство між світовими війнами.............................................6-12

3. Світове співтовариство ХХІ століття...........................................................12-14
2. Світове співтовариство як соціально-політична категорія..........................................14

     2.1. Світове співтовариство і глобальні проблеми людства..............................14-16

     2.2. Основні міжнародні організації.....................................................................16-17

     2.3. Організація Об’єднаних Націй (ООН) та права людини.............................17-18

3. Україна у світовому співтоваристві...........................................................................18-21

Висновок................................................................................................................................22

Список  використаної літератури.....................................................................................23 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Вступ

     Є декілька визначень  світового співтовариства:

     Світове співтовариство – сукупність держав і народів нашої планети, що представляє собою суперечливий, але взаємозалежний, єдиний цілісний світ; людство.(Яценко Н. Є. Тлумачний словник суспільствознавчих термінів. – Спб., 1999). Усередині світового співтовариства склалися міжнародні спільності. Світове співтовариство має тенденцію переростання в міжнародне суспільство (Яценко Н. Є. Тлумачний словник суспільствознавчих термінів. – Спб., 1999).

     Світове співтовариство – політичне кліше, часто уживане в роботах з політології, виступах державних діячів і в ЗМІ для позначення взаємозалежної системи держав світу. У залежності від підґрунтя, може вказувати на різні групи країн, поєднувані по різних економічних, політичних і ідеологічних характеристиках. Іноді означає існуючі міжнародні організації, у першу чергу – ООН, як організацію, що поєднує практично всі країни і народи земної кулі. Часто застосовується як риторичний прийом для протиставлення однієї держави і його політиків групі інших держав, називаних у цьому контексті „світовим співтовариством” (наприклад, „Іран і світове співтовариство” або „Ізраїль і світове співтовариство”).

     Світове співтовариство (Перша редакція Тлумачного Словника Демократичного Новоязу й Евфемізмів) – термін, що використовується для позначення деякої гіпотетичної спільності громадян усіх країн світу, що об'єднані в загальному пориві інтернаціоналізму у єдиний фронт. Дане вираження зазвичай вживається в осудливому контексті: „усе світове співтовариство засудило акт...”, „світове співтовариство стурбоване...”, „світове співтовариство висунуло вимоги до диктаторського режиму...” і т.д. 

     З даних визначень більш чітко видно, що розуміється під визначенням світового співтовариства. Далі в роботі буде більш детально розглянуто вплив світового співтовариства на міжнародні взаємовідносини між державами світу. 
 
 
 

     1. Світове співтовариство як історична категорія

     1.1. Зародження світового співтовариства

     Підраховано, що за 3,5 тис. років писемної історії  людство лише 270 років жило без  воєн. У середньовіччі війна була головним елементом міжнародної політики. Феодальний міжнародний звичай визнавав законним право можновладців на війну. Саму людність заведено було поділяти на воїнів та мирне населення. Війна сприймалася як цілком прийнятний засіб розв'язання будь-яких міждержавних проблем.

     Водночас  поступово зароджувалося і набувало поширення неконфліктне міждержавне спілкування – практика досягнення домовленостей, укладання угод та ін. Такими угодами вдавалося впорядкувати, наприклад, правила навігації у нейтральних водах, прикордонні та майнові питання, права іноземців тощо. Розширення міжнародної торгівлі підлягало регулюванню шляхом договорів і контрактів, запроваджувалися валютні обміни, укладалися консульські угоди.

     Утворення феодальних держав, що супроводжувалося роздрібненням, розшаруванням, значно ускладнило стосунки між країнами. У заплутаній системі васальної залежності розібратися було нелегко. Як правило, король був головним феодалом у державі, водночас у межах власної землі верховним володарем поставав удільний феодал – васал короля, суверен для підлеглих.

     Часи  абсолютизму в Європі (кінець XVII —XVIII ст.) характеризувалися поширенням ідеї суверенітету, визнанням рівноправності держав. Проте обидва ці принципи ще мали обмежене значення, на їх здійснення суттєво впливали феодально-династичні залежності. Суверенітет держави розуміли як такий, що збігається із суверенітетом монарха, котрий виступав єдиним носієм суверенітету ("Держава – це я", – наголошував Людовік XIV).

     Оцінюючи  середньовічну політику, академік С. Сказкін зазначав, що це був час, коли держава збігалася з маєтком, публічно-правові відносини з приватно-правовими, а внутрішню політику не можна було відрізнити від зовнішньої. Король воював із своїми непокірними васалами, васали – між собою; словом, панували право і звичай приватної війни. Два феодальних сеньйори вели один з одним переговори, вступаючи у війну або укладаючи мир так, немовби це були дві держави. Це був час приватної дипломатії, яка мала власні прийоми та звичаї.

     Інтенсивності міжнародних відносин, збагаченню їх змісту і форм значною мірою сприяли буржуазно-демократичні революції XVIII – XIX ст. Розвиток машинного виробництва, використання найманої робочої сили поступово привели до утворення єдиного світового ринку, широкого розгортання торгівлі, встановлення розгалуженої мережі економічних, технічних, наукових, культурних та інших зв'язків. Налагодження й зміцнення цих зв'язків відбувалося внаслідок вдосконалення засобів комунікації. У XIX ст. було укладено велику кількість угод щодо питань транспорту, зв'язку, санітарно-медичного обслуговування та ін. Створюються перші міжнародні організації, покликані сприяти вирішенню спеціальних питань, наприклад Міжнародний телеграфний союз (1865), Всесвітній поштовий союз (1874). Проголошено і розпочато реалізацію принципу вільного судноплавства на міжнародних ріках – Дунаї, Рейні та ін. Широко використовують інституцію міжнародного арбітражу для розв'язання різних суперечок.

     Однак, незважаючи на визнання демократичних  політичних принципів – свободи, рівності, суверенітету тощо, ще довго практику міжнародних відносин визначала боротьба за сфери впливу, джерела сировини, ринки збуту та їх перерозподіл. У XIX – XX ст. порушується принцип недоторканності держав, не дотримуються принципи невтручання у справи інших, насамперед малих і слабких держав. Продовжується політика територіальних загарбань. Колоніальні імперії змінюються, з одного боку, під тиском національно-визвольних сил, а з іншого – як результат прагнення сильних держав до перерозподілу сфер впливу. Внаслідок нових колоніальних загарбань встановлюються напівколоніальні режими у Китаї, Туреччині, Персії, Єгипті та ін.

     Право держав на задоволення  своїх інтересів  шляхом війни, як і раніше, залишається непохитним, його навіть закріплюють у низці міжнародних угод. Так, Віденський конгрес 1814 – 1815 рр. визнав законність колективної інтервенції на захист монархічних порядків та існуючих кордонів у Європі. З цією метою у 1815 р. створено Священний союз у складі Австрії, Пруссії, Росії й Франції. Застосування військової сили розглядали як законний засіб розв'язання суперечок між державами аж до середини XX ст.

     1.2. Світове співтовариство між світовими війнами

     Час між двома світовими війнами  в історії європейських країн  складається з двох періодів: 1918 – початок 1920-х рр. і 1924–1939 рр. Головний зміст і відмітна риса першого полягає в тім, що Європу накриває "революційна хвиля", приведена до катастрофи імперії в Росії, Австро-Угорщині, Німеччині, до виникнення нових незалежних держав. Відбуваються революції, у яких вважаються національно-визвольні і соціальні тенденції.

     1918-1919 рр. відрізняється підйомом революції, проголошенням радянських республік у Баварії, Угорщині, Словаччині. У 1919-початку 1920 рр. наростає реакція і виникає фашизм в Італії.

       Другий період характеризується тим, що в 1924-28 рр. настає відносна екологічна стабілізація, розвитком нових галузей виробництва. Далі, у 1929-33 рр. відбувається світова економічна криза, що одержала назва великої депресії.

       В роки світової економічної кризи були різні варіанти виходу з кризи. Це: 1) ліберально-реформістський; 2) соціал-реформістський; 3) тоталітарний.

     Одночасно усе більшу силу набирав такий шлях подолання кризових потрясінь і соціальних конфліктів, як розвиток фашистського руху. Криза в Німеччині викликав до влади крайнє породження реакції – фашизм.

       Фашизм – (від італьян. fascio – пучок, зв'язування, об'єднання) вкрай антидемократичний, радикально-екстремістський політичний течія, що тяжіє до встановлення терористичної диктатури.

       У 1919 р. в Італії вперше була створена фашистська організація "Фато ді Комбатіменто" (союз боротьби). Пізніше подібні політичні рухи виникли й у деяких інших країнах. Німецькі фашисти утворили Націонал-соціалістську німецьку робочу партію (НСДАП) і стали називати себе "нацистами". Фашизм і старий консерватизм мали загальні риси: націоналізму і расизму.

       Націоналізм – ідейно-психологічний політичний течія, що складається під впливом національних ідеологій, що наділяють вимоги конкретної етнічної спільності самокультурного і загальногромадянського характеру у форму політичних цілей і владних домагань. Расизм – система поглядів і практичних дій, що виходить з переконань про фізичну і психологічну не рівноцінність людських рас. Для расизму характерне людиноненависництво, розподіл людей на вищі і нижчі раси, де перші мають право панування, а другі приречені бути об'єктами приниження.

       Але були і дуже істотні відмінності. Насамперед фашисти замінили ідею сильної держави ідеєю тоталітарної держави, що поглинає все суспільство. Старий консерватизм, що відбивав інтереси елітарних шарів населення (аристократії, великих фінансистів) побачив у фашизмі погрозу своїм привілеям, тому що фашизм перетворюється в масові рухи численних груп населення (дрібних торговців, підприємців, ремісників, чиновників, селян), що випробують страх перед колізіями початку століття.